Історія України-Руси. Том 2

Але Ярослав не загрів місця в Київі. Я вже згадував про його переговори з Ольговичами в справі київського стола; тепер Сьвятослав Всеволодич пригадав йому якісь обіцянки, зроблені мабуть підчас сих переговорів, і зажадав від Ярослава волости в Київщинї: „Пригадай но давнїйшу умову, на котру цїлував ти хрест, кажучи: ”як я сяду в Київі, то я тебе надїлю, а як ти сядеш у Київі, то ти мене надїли; тепер ти сїв, чи право, чи криво, отже надїли мене”. Той почав казати: „звідки тобі наша отчина! Ти до сеї сторони (Днїпра) не маєш нїчого” ³⁵). Сьвятослав же на те сказав: „Я не Угрин і не Лях, ми одного дїда внуки, скільки тобі до нього, стільки й минї. А коли не тримаєш ся давнїйшої умови, то як собі хочеш”. Ярослав таки не пристав. Сьвятослав на борзї пішов на Київ. Ярослав був не приготований і втїк до Луцька. Сьвятослав заграбив майно Ярослава і дружини, забрав навіть княжу родину й вернув ся назад. Ярослав зірвав свій гнїв на Киянах, що то вони „підвели на нього” Сьвятослава, і наложив контрибуцію на Київ, на всїх по ряду: на духовенство, манастирі, заграничних купцїв, чужоземні кольонїї, одним словом — на кого лише міг. Сей епізод, розумієть ся, зробив відносини між Ярославом і Киянами не дуже приязними. Тимчасом Ростиславичів узяв жаль за Київом. Здобувати його від Ярослава чи не хотїлось їм, чи було нїяково, бо самі ж посадили його. Отже шукали иньших способів і нарештї надумали здобути його через того самого Андрія, котрого претензії на розпорядженнє Руською землею що йно так героічно відбили. Вони послали до Андрія посольство, просячи, аби Роман Ростиславич міг назад вернути ся до Київа („просяче Романови Ростиславича княжить вь КиєвЂ”). Ся малодушна пропозиція їх по недавнїм протестї була дуже наручна Андрієви, бо вповнї признавала його претензії на право розпоряджати Київом. Але Андрій захотїв їх ще поводити й не поспішив ся сповнити їх покірного прошення: сказав, що мусить нарадити ся з своєю українською „братиєю”: „пождите мало, послалъ єсмь къ братьи своєй в Русь: како ми вЂсть будеть отъ нихъ, тогда ти дамъ отвЂтъ” (чи розумів він тут союзників — Ольговичів, що претендували на Київ, чи свояків Юриєвичів, не знати).

Таким чином Київ готов був перейти знову під опіку Андрія. Але як раз його вбили тодї його дворяне ³⁶). Се перервало вплив ростово-суздальських князїв на українську полїтику. В Ростовській землї розпочала ся внутрішня боротьба: між старими земськими центрами — Ростовом і Суздалем, що тримали ся Ростиславичів, синів Ростислава Юриєвича — з одного боку, й новим, подвигненим Андрієм полїтичним центром — Володимиром, що тримав ся молодших братів Андрія, — з другого. Ся внутрішня боротьба, де брали участь і деякі українські князї (чернигівські, переяславські) закінчилась 1177 р. побідою Всеволода Юриєвича, репрезентанта міста Володимира і нових: Андрієвих напрямів в суздальській полїтицї. Від 1177 р. він стає одиноким князем Ростово-суздальської землї і починає працювати в тім же напрямі, що й Андрій, але не скорше як в 80-х рр. здобуває він собі ширший полїтичний вплив та починає грати ролю в українських справах ³⁷).

На Українї тим часом далї тягли ся замішання. Коли Ростиславичі звернули ся до Андрія з своїм проханнєм про Київ, Роман прибув з Смоленська — очевидно з наміром сїсти в Київі, хоч Ростиславичі й заперечували се перед Ярославом. Але Ярослав, скоштувавши приємности бути київським князем, не мав охоти боронити далї свого київського князювання й забрав ся назад до Луцька. Ростиславичі, як запевняє їм прихильний лїтописець, навіть кликали його назад, тільки він нїби то не послухав. Тодї Роман сїв на ново в Київі, і Київська земля опинилась, з малими виїмками, в руках Ростиславичів, хоч і поділена на кілька частин ³⁸). Був се кінець 1174 або початок 1175 р.

Але на Київ пильним оком від довшого часу дививсь иньший, вже звістний нам претендент — Сьвятослав Всеволодич. Коли незабаром прийшли Половцї на Київщину і побили Ростиславичів під Раставцем, Ольговичі, по словам лїтописи, дуже тим утїшились, і Сьвятослав виступив з якимись, не ясними нам інкрімінаціями на Давида, доводячи, що його треба укарати, відібравши волость. З тексту виходило б, нїби Давид завинив чимсь в отім недавнїм походї на Половцїв (лїтопись згадує хоч неясно, про якісь суперечки між князями підчас сього походу), і Сьвятослав, що дуже уважав на своє старшинство між князями, взяв на себе ролю патріарха і судії: „Сьвятослав поїхав до Київа і казав Роману: „брате, я не хочу від тебе нїчого, але наш „ряд” (право, умова) такий: „оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову” ³⁹), а Давид винуват. Роман же його не послухав . Тодї Сьвятослав пішов походом на Київ: пішов в полудневі городи, почасти притягнув до себе тутешнїх князїв, почасти змусив піддати ся; прилучив до себе Чорних Клобуків і взагалї згромадив сили до атаки на Київ. Роман супроти такої грізної ситуації не відважив ся боронити ся в Київі і вийшов в Білгород: з Київа прибула депутація, повідомляючи про се Сьвятослава й запрошуючи його до Київа, і Сьвятослав увійшов і сїв у Київі. Одначе тріумфи його на тім і скінчили ся: вибити Романа з Білгорода йому не удалось, а слїдом надтягнув із Смоленська з новими силами Мстислав Ростиславич. Сьвятослав, довідавши ся, що з ним хочуть битись, кинув ся тїкати за Днїпро, не діждавшись Половцїв, по котрих був послав; прийшовши запізно, вони пограбили лише околицї Торчеська. Але Ростиславичі розуміли, що Сьвятослав своїх претензій не залишить і не маючи енерґії до дальшої боротьби з ним, пішли на компроміс: добровільно відступили йому самий Київ і титул, а собі зіставили свої київські волости — цїлу майже Київщину ⁴⁰). Взагалї бачимо тепер, що князї меньше уганяють ся за київським золотим столом і більше уважають на волости в Київщинї.

Але в той компроміс Сьвятослав уложив ся не від разу. Як я вже казав, він памятав, що він старший між князями Ярославової династиї, і бажав широкого полїтичного впливу та пробував його здобути, хоч і досить нещасливо. Від смерти Андрія він брав участь у внутрішнїх суздальських справах, взявши (дуже нещасливо, як потім показало ся) сторону Всеволода Юриєвича; потім взяв участь в боротьбі рязанських князїв, але тут стрів ся вже з Всеволодом, що піддержував противну партію: Всеволод зловив Сьвятославового сина Глїба, посланого в поміч рязанським князям, і закував. Сьвятослав задумав війну з Всеволодом, але його звязували Ростиславичі, що обсїли його звідусїль — і в Київщинї й від Смоленська, та могли стати по сторонї Всеволода. Сьвятослав укладає широкий і ризиковний плян: насамперед вигнати „з Руської землї” Ростиславичів, бо ті йому „во всемъ пакостять” і прийняти „власть Рускую”, а може й Смоленськ — бо Сьвятослав посадив тодї свого сина в Новгородї, а з полоцькими князями мав союз, отже окружив Смоленськ своїми людьми — і тодї вдарити на Всеволода.

Стрінувши ся на ловах з Давидом Ростиславичем, Сьвятослав як поясняє лїтопись — не порадивши ся з виднїйшими боярами, а тільки з княгинею та своїм ,,милостником” Кочкарем, казав зловити Давида. Але той втїк, і Сьвятослав міг тільки пограбити його табор. Показавши так незручно свої карти, Сьвятослав уважав неможливим зістати ся далї в Київі й перейшов за Днїпро. Правдоподібно одначе, родинні переміни, що зайшли у Ростиславичів, бо Роман, що княжив у Смоленську, вмер, і туди перейшов Давид, лишивши в Вишгородї сина, а Рюрик сїв у Київі, — подавали Сьвятославу надїю, що Ростиславичі, зайняті своїми справами, дадуть йому на разї спокій, і він пішов походом на Всеволода. Се було десь при кінцї 1180 р.; Сьвятослав мав до помочи Новгородцїв і Половцїв, Всеволод — Рязанцїв. Мала се бути боротьба за першенство, рішеннє питання — хто буде мати провід на Руси чи Ольгович чи Юриєвич. Але при своїх слабких силах Сьвятославу трудно було дурити себе надїєю на побіду. Похід дїйсно скінчив ся на нїчим: Всеволод стрів Сьвятослава в дуже неприступній позиції, й Сьвятослав, перестоявши кілька тижнїв перед нею, роспочав переговори, але від Всеволода не дістав відповіди і не змігши анї напасти на нього, анї прийти до згоди з ним, зовсїм з нїчим повернув назад, боячи ся весняного бездорожа. Така ж безрезультатна була кампанїя його і з Смоленськом, що він вчинив слїдом в союзї з полоцькими князями.

Звідси він пішов на Київ. Рюрик відступив у Білгород, але звідти зручним нападом розбив і розполошив Половцїв, що стояли під Київом. Сьвятослав, що засїв у Київі, опинив ся в досить прикрій ситуації. Але Рюрик хотїв тільки відновлення копромісу, і Сьвятослав вкінцї мусїв згодитись на нього: „Рюрик відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю”. Відновлено отже status ante bellum. Було се десь при кінцї 1181 р. ⁴¹).

Таким чином пляни Сьвятослава на сильну і впливову ролю в руській полїтичній системі не справдили ся. Приборкати Всеволода не удалось: він вправдї випустив Глїба Сьвятославича з неволї, але тільки з ласки. В Новгородї перемогла суздальська партія, й син Сьвятослава мусїв звідти забратись. Своєю невдалою війною Сьвятослав тільки розбудив підозріння з обох боків — й у Ростиславичів і у Всеволода, і поставив себе звідти й звідси під пильний догляд, що звязував йому руки і ноги. Перейшовши в Київ, він мусїв віддати Чернигів брату Ярославу, зіставивши собі тільки землю Вятичів, і се була властиво одинока його реальна волость, бо сам по собі Київ тодї дуже мало значив. Рюрик Ростиславич, перейнявши „всю Руську землю” і операючи ся на своїх союзників і свояків, був в дїйсности сильнїйшим від нього: в Смоленську сидїв його брат, Роман волинський був його зятем, турово-пинські князї — шваґрами й близькими союзниками, його ж підтримував галицький Ярослав і суздальський Всеволод. Характеристично, що Київська лїтопись (в сїй части взагалї дуже прихильна Ростиславичам) титулує великими князями й Сьвятослава, й Рюрика — отже признає діархію ⁴²). Сьвятослав мусїв задовольнити ся сею ролею напів номінального київського князя і такого ж номінального „старійшини” між князями, досить поважаного, але не дуже вливового патріарха, яким малює нам сього „грізного великого князя київського” сучасне Слово о полку Ігоревім. Дїйсне ж старшинство опинило ся в руках суздальського Всеволода, дарма що по родинним рахункам Сьвятослав його титулував „братом і сином” ⁴³).

Примітки

¹) Тільки замість Треполя дістав тепер Канїв, бо Треполь Ростислав віддав Володимиру Мстиславичу.

²) Іпат. с. 355-358, 1 Новг. с. 144.

³) Епізод з Володимиром — Іпат. с. 356, посередництво в чернигівських справах — ib. c. 358.

⁴) Про се оповідає Кіннам р. 232-5, при подїях 1164-5 рр., дуже недокладно мішаючи імена князїв. Головною метою посольства було відвернути Ярослава галицького від незадовго перед тим розпочатого зближення Галичини з Угорщиною; Кіннам називає його то 'Ido тo Пdо (може, як підозрівав нпр. Ґрот 330 — помішавши його з Мстиславом) і взагалї, видно, не умів розріжнити руських князїв. Здаєть ся, що в тих ріжних іменах треба розуміти в дїйсности тільки Ярослава й Ростислава. Те що на вступі говорить ся про давнїй союз з Візантиєю, належить мабуть до Ярослава, бо про якийсь союз Ростислава з Візантиєю досить трудно думати. Сказане про приязнь з Ярославом треба розуміти про Ростислава. Можливо, що до Ростислава Мануіл і звернув ся з огляду на його приязнь з Ярославом — або вплинув на нього, а при тім се могло стояти також в звязку в тодїшнїми зносинами Царгорода з київськими князями в справі київської митрополїї, і тому Кіннам сюди приплїв несподїванно київську митрополїю на с. 236, пор. Ґрота 1. с.

⁵) Іпат. с. 346, 356, 359, 361, Воскр. І с. 71, Никон. I с. 232 (1164 == 1165 Іпатськ. л.), 236, 239.

⁶) Під 1168 р. можна констатувати, що Іпатська лїтопись спішить ся вже о два роки (дата Мстиславового похода на Половцїв і дати 1 Новгородської); для попереднїх років (від 1162 р.) властиво не знати — чи треба відраховувати два чи оден рік.

⁷) Іпат. с. 357, 360, 361.

⁸) Іпат. л. 364, 368-370, l Новг. с.148.

⁹) Іпат. с. 331, Нїкон. І с. 204.

¹⁰) Іпат. с. 338, 356-7, 377. Нїкон. І с. 220, 222 і далї. Лист патріарха, поданий тут, має, очевидно, пізнїйші додатки; коротша його верзія, більш певна — в Рус. Ист. Библіотецї VI ч. 3; про сей проєкт володимирської митрополїї мова ще далї в III томі гл. 3 нашої Історії.

¹¹) 14 марта — Іпат. с. 362.

¹²) Іпат. с. 367, 371, 372.

¹³) В Іпатській маємо для повороту Мстислава до Київа дату 15 мая, понедїлок, 1169 р. В дїйсности сей день вказує на 1167 р., що й маємо в Лавр. і Новгор. Він і служить ключем до хронольоґії сих років, разом з датою похода Мстислава на Половцїв (1168 р.) і датою київського погрому (1169 р.). В Хлєбн. і Поґод. кодексах, в Воскр. і Густин. компіляціях для повороту Мстислава маємо дату 19 мая — вона хибна.

¹⁴) Іпат. с. 367 (дрібні екстраваґанції в Воскр. І с. 81 і Твер. с. 237).

¹⁵) Лїтописець пояснюючи, як повстали ті поговірки, наводить маленький побутовий епізод, вартий, аби його згадати. Мстислав „озлобив” (з безчестєм) відправив від себе двох братів бояр Бориславичів за те, що їх холопи були покрали Мстиславових коней з стада і намість його знака положили свій правдоподібно тих бояр, і Мстислав очевидно підозрівав, що вони то робили з поручення своїх панів. Ображені тою історією бояре перейшли в службу до Давида Ростиславича й почали йому наговорювати, що Мстислав хоче їх вхопити. Коли Мстислав потім закликав Ростиславичів до себе на обід, ті зажадали, аби він наперед присяг їм, що не мислять на їх лиха. Мстислав, що по словам лїтописця „истинною любовью обуєм ся с братьєю хожаше” — мав щиру любов до братиї, згодив ся, але з тим, щоб Ростиславичі назвали того, хто на нього наговорює. Ростиславичі не згодили ся: „хто нам потім скаже, як тих видамо?” Іпат. с. 371.