Історія України-Руси. Том 2

Від Х в. відомий у Вишгородї княжий двір. По словам лїтописної повісти (побільшеним очевидно) Володимир мав у Вишгородї гарем з трома стами підложниць, такий же в Білгородї, а на Берестовім з двома стами. В XII в. був, видко, ще княжий двір на острові під Вишгородом — тут перебував Всеволод Ольгович перед смертю ¹²).

Тепер Вишгород невелике село (трохи більше як тисяча душ), з зовсїм новою церквою Бориса і Глїба (збудованою 1860 р.), звістне лише своїми цегольнями. Городництво, про котре чуємо ще в XI в., що воно там вело ся на ширшу міру (в чудесах Бориса і Глїба згадуєть ся вишгородський „старый огородникомъ”, якийсь старшина городників ¹³), теж управляєть ся тут і доси.

Другий важний київський город — Білгород лежав три милї від Київа, на захід (властиво трошки на полудневий захід), на правім боцї Ірпеня. Істнованнє в Білгородї осібної „тисячі”, як і в Вишгородї, може натякати на колишнє самостійне значіннє сього города. Пізнїйше він мав важне значіннє, як київський форпост з заходу: Ірпень, правдоподібно, був границею „Руської землї” від заходу, і Білгород стояв на „київськім путї” ¹⁴), шляху, що з Київа ішов на Волинь і з відти в Польщу, та в центральну Европу: з Білгорода нпр. наша лїтопись дає маршрут через Кучар і Мутижир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж і Пересопницю. Лежучи на сїм шляху, Білгород боронив переходу через Ірпень, маючи зводний міст на сїй ріцї ¹⁵) і був наче ключем до Полянської землї з заходу. Таке значіннє його ясно виступає в історії війн XI-XII в.; згадати хоч би київську громаду, що підчас революції 1067 р. вийшла боронити Київа від Ізяслава й Ляхів під Білгород.

Тому Білгород мусїв бути від давна укріпленим. При кінцї Х в. Володимир відновив і зміцнив сї укріплення; властиво лїтопись каже, наче він поставив його на ново — „заложи”, але таке саме каже вона нпр. і про Переяслав, що відомий нам одначе ще від першої половини Х в., і так само мабуть і Білгород не був тодї на ново поставлений. Для його оборони й розвою Володимир попереводив сюди богато людей з иньших міст. Останком сих давнїх укріплень зістало ся велике городище в самім місточку, з подвійним валом; більша лїнїя валу має зо два кільометри наоколо.

Володимирові заходи лїтопись поясняє тим, що дуже любив се місто, хоч на мотив для укріплення вистало б і його стратеґічного значіння. Дїйсно Володимир мав тут свій двір ¹⁶) і правдоподібно, сим симпатіям Володимира завдячав Бідгород, що тут засновано епископську катедру (в грецьких катальоґах епархій він зветь ся навіть: Великий Білгород, оо ). Хоч білгородський епископ згадуєть ся вперше аж у останнїй чверти XI в. ¹⁷), але найскорше таки Володимиру могла прийти гадка засновати тут катедру, коли він мав спеціальні симпатії до сього міста.

В XII в. Білгород досить часто фіґурує в ролї осібної княжої волости, для ріжних підручних князїв, хоч і рідше від Вишгорода. Вперше в сїй ролї виступає він за Мономаха, що тут посадив свого сина Мстислава, чекати київського стола. З дальших білгородських князїв треба згадати Рюрика Ростиславича: відступивши Київ Сьвятославу в 1181 р., він зіставив собі переважну частину Київщини, а столицю свою мав у Білгородї, кільканадцять лїт. Тут справляв він 1189 р. гучне весїлє свого сина Ростислава, висватавши за нього доньку Всеволода Юриєвича: „вчинив дуже сильне весїлє (свадбу), якого не бувало на Руси, і було на весїлю князїв богато, понад двадцять князїв” ¹⁸). Перейшовши потім до Київа, Рюрик лишив по собі монументальну памятку в Білгородї, збудувавши на місце давнїйшої деревляної катедральної церкви Апостолів нову камяну; лїтописець дуже її похваляє: „высотою же и величествомъ и прочимъ украшениємъ всЂмъ вдивъ удобренЂ” ¹⁹), але від сеї дивної церкви не зістало ся нїчого. Взагалї одинокою памяткою колишньої слави Білгорода зістав ся припадково знайдений тут золотий медалїон — т. зв. зьмієвик, грецької роботи ²⁰). Давнє значіннє його скінчило ся з упадком Київа. Білгородська катедра, правдоподібно, не пережила монґольського погрому. Між визначнїйшими містами Київщини XIV-XVI в. Білгорода вже не бачимо; він був незначним містечком, з митницею на київськім шляху і замочком ²¹). Тепер се незначне містечко Білгородка, яких 2000 душ, нїчим не визначне.

На полудень від Київа, в области р. Стугни було кілька значнїйших міст. Ми знаємо, що ся лїнїя була сильно зміцнена за Володимира, загорожена валом і палїсадом і заставлена міцними замками — для оборони від Печенїгів. Тепер маємо тут три лінїї валу. Одна іде на лївім, північнім березї Стугни, і відти далї в напрямі на північний-захід, через Ірпень і Здвиж; друга тягнеть ся правим берегом Стугни, і відти на Унаву; на верхівях Стугни ся друга лїнїя лучить ся з першою ще одним валом. Третя йде понад р. Красною, з початку на лївім, а потім переходить на правий беріг її ²²). Дві останнї лїнїї, за Стугною згадують ся вже при кінцї XI в. ²³). Чи всї сї лїнїї належать до Володимирових часів, не знати; оповіданнє Брунона, що описує такий Володимирів вал десь в околицї Стугни ²⁴), може зарівно належати до котрого небудь з трох.

З Володимирових замків можемо тут вказати на певно тільки оден — се Василїв (теп. повітове місто Васильків), на лївім боцї Стугни, пять миль від Київа. Сама осада могла бути тут і перед Володимиром, але своє нове імя вона дістала, очевидно; від християнського імени Володимира (Василь). Пізнїйше, як ми бачили, була поголоска (з того імени вона, мабуть, і повстала), що Володимир охрестив ся у Василеві ²⁵). Лїтописна повість згадує ще, що Володимир виставив тут церкву Преображения на памятку, як він спас ся від смерти під Василевим: виступивши з занадто малим військом на Печенїгів, мусїв тїкати та ледви сховав ся від них, притаївши ся під мостом. На памятку сього він гучно справляв у Василеві церковний празник на Преображениє що року, скликаючи бояр, всяку старшину й людей з ріжних міст: варили 300 перевар меду, і 300 гривен роздавано убогим ²⁶). Пізнїйше Василїв уславив ся як вітчина найславнїйшого церковного дїяча Руси — Теодосия печерського. По за тими спогадами місто мало ще те значіннє, що лежало на важнім шляху, т. зв. Василївський путь ²⁷): з Київа на Звенигород, Василїв (або сусїдній Тумащ), через Перепетово поле, на верхівю Рута, на Володарів над Росею і відти на Понизє, Подунавє й Галичину. В XII в. Василевцї виступають як більша громада, поруч Білгородцїв і Поршан ²⁸). Але княжим столом Василеву не трапляло ся бути, рівнож і воєнного значіння він, видно, не мав; слїдів укріплень не звістно, а й слїдів житя з тих часів Васильків доси майже не дав.

Важне стратеґічне значіннє мав натомість Треполь, що стояв на узкім, високім розї між Стугною, Красною й Днїпром між двома лїнїями валів, що сходили ся тут ²⁹). Тут же був брід через Днїпро ³⁰). Тому Треполь досить часто фіґурує в історії київських війн. В другій пол. XII в. він досить часто був і княжим столом для ріжних другорядних київських князїв.

Сусїднїй Витечев, на високім розї, що вганяєть ся тут в Днїпро, був теж кріпким замком і теж стояв на бродї через Днїпро ³¹). Він нам звістний ще з X в., як пристань: купецькі ватаги, що їхали з Київа в Царгород, мали тут своє останнє збірне місце ³²). В сусїдстві Витечева, на горбі Сьвятополк Ізяславич в 1090-х р. збудовав город для людей зруйнованого тодї Половцями Порося; сюди перенесено й епископську катедру з Юрїва на якийсь час до його реставровання. Се нове місто названо було по імени князя Сьвятополчем ³³); правдоподібно, воно згадуєть ся потім під іменем Новгорода сьвятополчського в оповіданню про прихід Монґолів ³⁴); значіння воно не мало. Останнїми часами цїла ся місцевість між Треполем і Витичевом звернула на себе увагу дуже богатими й інтересними слїдами переходової культури від камення до металю, особливо численними точками з мальованим і ґравірованим начиннєм т. зв. передмікенської культури ³⁵). Витичевське городище досить богате й останками культури з княжого періоду ³⁶).

На полудень від Витичева досить важним пунктом Днїпрового побережа був Заруб, (коло теперішнього с. Зарубинець, трохи вище), на високім (звиш 800 стіп) Днїпровім розї, в сусїдстві славного потім Терехтимирова. Тут був важний брід через Днїпро (на Переяслав). Місце се було здавна залюднене: є останки й камяної і ранньої металїчної культури ³⁷). За княжих часів тут був великий замок — зістало ся городище, між Зарубинцями і Монастирком, і в сусїдстві, далї під Монастирок — ще два меньші округлі городища. Окрім того весь сей ріг зарубський обведений від суходолу валом, від берега до берега, але коли, не знати. В Зарубі був монастир Пречистої, де був чернцем славний Клим Смолятич, пізнїйший київський митрополит, „книжникъ и философъ, такъ якоже въ Руской земли не бяшетъ” ³⁸). В тій же „Зарубській печері” жив і другий книжник — Георгій, від котрого маємо „Поученіе къ духовному чаду”. Монастир звістний тут ще в XVI в., але тодї вже спустїв; пізнїйше його заступив терехтемирівський монастир. Від сього зарубського монастиря зістали ся печери, до нього ж можуть належати останки мурованої церкви на зарубськім городищу, взагалї богатому останками старого житя, тільки на жаль близше не дослїдженими досї ³⁹).

Десь у центрі Порося, судячи по звісткам, лежало звістне в історії Київщини місто Торчеськ — залюднене оселеними на Руси Торками. Про його місце богато писано, але без результату: одні вказували на ур. Торч недалеко Трипіля, иньші на с. Торчицю на р. Торчи, за Росю; але з лїтописних згадок виходить, що той славний Торчеськ, мусїв бути десь у центрі Порося, хоч се й не виключає, що і на обох згаданих місцях могли бути осади Торків з тим же іменем ⁴⁰).

Перше згадуєть ся Торчеськ 1093 р., коли Половцї по дуже тяжкій і довгій облозї взяли й знищили його; ся облога власне і прославила його імя. Потім він згадуєть ся знову тільки в другій пол. XII в., як одно з головнїйших міст на Поросю, або часом навіть як його столиця ⁴¹). Він часто тодї фіґурує як княжа волость і взагалї дуже часто виступає в історії другої пол. XII в. і першої XIII в. Тут мав перебувати в неволї у Мстислава угорський королевич Кольоман, зловлений в Галичі, і сюди ж забрав ся вкінцї, доживати віку, сам Мстислав, знеохочений інтриґами „невірних Галичан”. Тут він і вмер і похований в церкві св. Хреста.

Взагалї Поросє, почавши від середини XII в., часто фіґурує як осібна область Київщини і навіть нїби осібна громада: „Поршане” (себ то руська людність Порося), поруч Чорних Клобуків, виступають разом з иньшими виднїйшими громадами Київщини — Білгородцями, Василевцями і беруть часом дуже дїяльну участь в полїтичнім житю ⁴²). Але властиво полїтичного центра Порося не знаємо. В такій ролї виступає часом Торчеськ, Канїв, по части Юрїв, але котрий з них був, і чи був взагалї котрий з них справдїшнїм, признаним центром Порося, не знаємо.