Історія України-Руси. Том 2

Така мала інтензивність полїтичної дїяльности київської громади, могла мати ріжні причини. З одного боку — показало ся, що завдяки полїтичній традиції Київа відокремленнє Київської землї йде далеко труднїйше нїж усякої иньшої, що боротьба ся далеко більш скомплїкована. По друге — для Київа як для торговельного міста, взагалї для київської аристократії всяка війна була особливо тяжка, бо била по кешенї, й тому громада передовсїм бажала спокою, за всяку цїну. По третє — таки й сили сеї громади були не великі. Вона розпоряджала силами самої тільки Полянської землї, дуже невеликої, — силами Київа і його пригородів; київські ж „волости” аннекси, не залежали від київської громади, від київського віча, а безпосередно від князя тільки. Деревська земля як з одного боку не показувала нїяких змагань до самостійного полїтичного житя, так з другого боку показує повний індіферентизм до полїтичних змагань київської громади і не бере нїякої участи в її житю. Оден однїський раз маємо тут нїби прояв участи, але й то непевний: коли 1151 р. Ізяслав Мстиславич, на заклик Київської землї, йшов відбирати Київ від Юрия, бачили ми по дорозї стрічі в Дорогобужу, Корчеську, Мичську; люде виходили часом з церковною процесією, часом просто в депутації, заявляли свою радість з причини приходу Ізяслава й називали його своїм князем ⁴ ). Подібним способом і київські громади заявляли свою участь в полїтичних справах. Але сї депутації з міст погоринських і деревлянських з'являли ся тодї тільки, як Ізяслав із своїм значним військом приступав під певний город, хто зна — чи не робило ся се просто для охорони города від можливих прикростей ⁵).

Полуднева Київщина була в значній мірі залюднена Чорними Клобуками, що теж не входили в круг впливу київського віча: се була чужа домішка, що не чула обовязку, як київські пригороди, тримати ся ухвал свого „города”. В серединї XII в. Чорні Клобуки, що правда, тримають ся разом з Киянами, хоч і фіґурують осібно: „Руська земля і Чорні Клобуки”, як говорить про них лїтопись. Але в другій половинї столїтя вони більше пильнують уже своїх інтересів, часом тримають ся нещиро („льстять”), часом тримають ся зовсїм противних князїв, і тим розумієть ся тільки ослаблюють силу київської громади. Так нпр. за часів боротьби Мстислава Ізяславича за Київ, тимчасом як Кияне тримали ся його, Чорні Клобуки „льстили”, а деякі з поміж їх попробували піддержати проти нього Володимира Мстиславича ⁶ ). Трохи пізнїйше знову бачимо, що частина Чорних Клобуків тримаєть ся Мстислава, але не щиро, частина ж стає по сторонї Ростиславичів ⁷ ); в рішучу хвилю — київського погрому 1169 р. Чорні Клобуки теж „льстяху подъ Мстиславомъ” ⁸ ).

Що навіть і з поміж пригородів у Вишгородцїв бачимо натяки на певну емуляцію з Київом, або принаймнї брак тїснїйшої солїдарности, я вже казав.

Не здужаючи виробити для себе свою династию і навіть не відважаючись дуже анґажуватись нею, київська громада мала ще меньше енерґії й відваги взяти управу землї в свої руки. Коли вона не могла мати князя, якого бажала, вона волїла мати якого небудь нїж нїякого. Не знати, що при тім тут впливало — потреба оборони, чи страх внутрішнїх розрухів. „Тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у КиєвЂ” каже лїтопись ⁹ ), пояснюючи, чому Кияне в 1154 р. закликали до себе непопулярного Ізяслава Давидовича; вона додає, що при тім Кияне бояли ся Половцїв, але в усякім разї сей епізод найлїпше показує повну безрадність громади що до самоуправи. Можна подібних ілюстрацій знайти й більше — згадаймо хоч би, як київська громада стратила духа, втративши Всеслава під час повстання 1069 р.

Не бувши спроможною до самоуправи, громада не спромагалась і на якісь, по теперішньому кажучи, конституційні змагання. Ми не маємо слїдів змагань забезпечити для громади і віча певну участь в управі, певний вплив на адмінїстрацію, навіть змагань до зреформовання самої князївсько-дружинної управи. Полишаючи на боцї спеціальні жадання, що виникали з моментальної полїтичної ситуації (як нпр. жаданнє, щоб Ростислав зіставив Вячеслава при номінальнім князївстві), віче не спромогало ся на конкретнїйші бажання над те, що воно поставило Ігорю 1146 р.: аби він сам пильнував своїх аґентів і давав управу. Мати князя, щоб „бажав усїм серцем добра для Руської землї” ¹⁰) — се була альфа і омеґа полїтичних змагань київської громади. Знайти такого князя — се була панацея на всї біди: зложити все на такого князя, до котрого маєш довірє, і на тім заспокоїти ся — се був ідеал тодїшньої суспільности, від котрої, як бачимо, не далеко втїкла наша теперішня. Правда, сьому ідеалу слабо відповідала дїйсність; навіть популярні князї, як Ізяслав, використували сю популярність в інтересах своєї еґоістичної полїтики; иньші князї ще меньше оглядали ся на потреби й вимоги суспільности. Але на якусь орґанїзаційну роботу супроти сього суспільність не спромагала ся й мовчки корилась немилому князю, поки не наставала нагода „учинити лесть над ним”. Безперечно, неможливість сповнити елєментарне тодїшнє бажаннє — здобути улюблену династию, мусїло також не мало причинити ся до тої знеохоти людности до князївсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини, як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії, які бачимо тут у XIII в., хоч при тім не треба забувати, що вище описані полїтичні змагання ми мусимо головно класти на рахунок земської великоміської аристократії, тим часом як той автономічний рух бачимо головно по дрібнїйших провінціональних громадах.

При тих всїх застереженнях, що по части характеризують собою полїтичну дїяльність громади на Українї взагалї, Київщина одначе що до розвитку полїтичної дїяльности віча займає все таки перше місце на Українї. Почавши від першої революції — 1068 р. київське віче стає важним чинником полїтичного житя землї і бодай часами, в вигіднїйших обставинах, воно скидає князїв і вибирає нових або своїми запросинами акцептує їх кандидатури, укладає з ними умову — „ряд”, контролює їх полїтику, рішає справу війни, властиво справу участи громади в княжім походї, — і сї компетенції віча в значній мірі признавали ся князями. Важною хибою сеї вічевої дїяльности була тільки її припадковість, залежність від обставин, через котру вона все зіставала ся явищем нїби надзвичайним.

Виїмкова полїтична роля Київа, що не дала Київщинї відокремити ся в замкнене полїтичне тїло, мала ще иньший наслїдок: вона не дала Київщинї розбити ся на систему дрібнїйших князївств, як то було в переважній більшости земель Руської держави. Що правда, в Київщинї, як то ми бачили, роздавали ся волости ріжним князям досить часто, особливо від середини XII в. почавши, але ся практика мала тут свої відміни. Мотиви надавання були дуже ріжнородні. Часом се були близькі свояки — брати або сини київського князя, що хотїв їх мати поблизу чи то для помочи, чи то для забезпечення їм спадщини київського стола. Часом се були волости для ріжних молодших свояків, що не мали зовсїм волости або втратили її в иньшій землї, й київський князь, як патріарх династиї, почував обовязок заопікувати ся ними. Часом сї волости мали задоволити або нагородити тих, що помогли здобути київському князю його стіл, або мали на нього теж якісь права і претензії, так що приходило до компромісового подїлу Київщинн. Тої головної причини, що приводила до роздроблення иньших земель — розмноження місцевої княжої династиї та подїлу її на лїнїї та галузи, в Київщинї не могло бути, бо тут не витворило ся місцевої династиї.

При частих змінах князїв на київськім столї та при частих перемінах у відносинах тих підручних князїв Київщини, вічно міняли ся й київські волости: викроювала ся волость для певного князя, повставало мале князївство; забирав ся він по якімсь часї, се князївство тратило свою окремішність; з'являв ся новий князь, якого треба було „надїлити”, — для нього викроювали волость зовсїм де инде. Постійних якихось волостей, що все бували б в ролї осібних князївств, можна сказати, не було. Тільки Погорина, ся київська причіпка, особливо часто служила волостию для ріжних київських підручників, і се вплинуло на те, що вона відокремила ся вкінцї від Київщини й прилучила ся до Волини. Зрештою, розложивши княжі волости в Київщинї в тім порядку, як часто котра була княжою волостию, ми дістанемо такий ряд : Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канїв, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний ¹¹). Більша половина в сїм рядї, почавши від Овруча — бували тільки по одному разу осібною волостию, і се власне може показати, як не було якоїсь постійности в істнованню тих волостей. Тому, розумієть ся, вони й не могли відокремити ся.

Більшість сих волостей, як ми бачимо, лежать на території Полянської землї. Се пояснюєть ся двома причинами: роздаючи волости підручним князям, аби мати їх до помочи, київські князї зовсїм природно, садовили їх у найблизшій околицї Київа. З другого боку князї, особливо ті, що мали якісь надїї на київський стіл, уважали то за певну точку гонору — мати „часть в Руській землї”. Се теж було одною з причин неподїльности Київщини, бо полянській території трудно було подїлити ся вже з огляду на її тїсні границї, за її ж границями княжі волости в Київщинї (з виїмкою Погорини) викроювали ся дуже рідко.

Більш або меньш тїсні звязки з Київом сих волостей в часи істновання в них осібних князїв залежали від тих мотивів, котрі приводили до їх утворення. Коли се нпр. була волость призначена київським князем свойому сину або иньшому підручнику, покликаному до помочи, то, розумієть ся, тїсні звязки сеї волости з Київом майже не ослабляли ся. Подібно було, коли київський князь давав якомусь сарацї бездомному князю якусь волостку на якийсь час. Инакше було, коли дїлено Київщину між кількома претендентами; але й тодї сьвідомість неподїльности Київської землї впливала на певну солїдарність, бодай часом. Так ми бачили, що Сьвятослав Всеволодович і Рюрик, подїливши Київщину, почували ся до обовязку пильнувати спільними силами „Руської землї”, без ріжницї, чия то мала бути пайка — Сьвятослава чи Рюрика. Рюрик запитав раз Сьвятослава, як він гадає, чи йти походом сеї зими на Половцїв, чи тільки стерегти землю, і Сьвятослав висловив ся проти походу; тодї Рюрик сказав, що він би в такім разї пішов на Литву, „але Сьвятослав з незадоволеннєм відповів: брате й свате, як ти підеш з своєї отчини в своїх справах, а я знову піду за Днїпро в своїх справах, то хтож з нас лишить ся в Руській землї?” і тим перебив дорогу Рюрику ¹²)

Історичні обставини зробили з Київа не тільки полїтичний, але й духовний, культурний центр давньої Руси. Початки такого значіння виходять за границї докладнїйших історичних відомостей. Ми можемо нпр. догадуватись, що в сфері матеріальної культури Київ міг уже й скорше нїж в Х в. стати важним, або навіть головним огнищем для східньої Европи, судячи по звісткам про торговельні й культурні зносини його з тодїшнїми сьвітовими огнищами сїєї культури. Але наші відомости й археольоґічні матеріали не йдуть назад далї кінця Х в., а головний розцьвіт київської культури, судячи по тому що ми маємо, ми повинні покласти на XI-XII в. Се той час, коли в давнїй Руси переважає вже рішучо вплив византійської культури й головно під її впливом, хоч і не виключно, розвиваєть ся руська культура й штука.

Вже зваживши те саме, що Київ був найславнїйшою столицею, куди в XI-XII в. лїзли князї з ріжних династий, щоб на „золотім столї київськім” коронувати свою полїтичну кариєру, далї — що се був центр релїґійного житя, найбогатша збірка церков і монастирів, осїдок найпишнїйшої аристократії й плютократії, — ми моглиб зміркувати, що тут мусїла найбільше розвинути ся штука й артистичний промисл. І се потверджуєть ся й письменними звістками, а ще більше — археольоґічними памятками. На полї церковного будівництва (сьвітське стояло зовсїм на другім пляні) иньші землї не тільки що рівняти ся, але й наближати ся не могли до Київа, що до ґрандіозности, численности й богацтва його архитектурних памяток. Далї — коли порівняти всї ті останки старої штуки XI-XII в., привозної й місцевої, знайдені в Київі — з одного боку, і знайдені по всіх иньших землях Руської держави — з другого, то бачимо, що сума всїх останнїх не дорівняє київським ріжнородністю та богацтвом. Очевидно — тут було головне огнище, головний торг, найбільший попит на сей артистичний промисл, і його набільший, живий музей.