Історія України-Руси. Том 2

Подїл земель між синами Ярослава і тут, як в богатьох иньших землях, став вихідною точкою для дальшої полїтичної орґанїзації. Полудневу Сїверщину Ярослав відлучив і утворив осібне — Переяславське князївство. До північної Сїверщини, з Черниговом прилучено землї Радимичів, Вятичів, Муромську волость і Тмуторокань. Все се, по всякій правдоподібности, були землї держави Мстислава тмутороканського, з котрих вилучено тільки Переяслав, щоб утворити ще одну княжу волость на середнїм Днїпрі, в тім осередку руського полїтичного житя, де хотїло ся мати свій осїдок кождому з старших Ярославичів. З сих земель вже в другій ґенерації Ярославичів відлучили ся від Чернигова Муромо-рязанська волость і Тмуторокань. Муромо-рязанська волость стала осібним володїннєм молодшої лїнїї Сьвятославичів — потомків Ярослава Сьвятославича і тратить всякі звязки з Черниговом, незабаром увійшовши під вплив ростово-суздальських князїв. Тмуторокань виходить зовсїм за обрій руської полїтики (принаймнї — нам відомої), хоч память про її звязи з Черниговом не загинула вповнї: так в Слові о полку Ігоревім сїверські князї вибирають ся „поискати града Тьмутороканя”. Радимицькі ж і вятицькі землї зістали ся при Чернигові, і не відокремили ся в системі чернигівських земель навіть в тій мірі, як відокремила ся потім нпр. Новгород-сїверська волость. Взагалї, проявів полїтичного житя сї землї не подають майже нїяких за весь час XI-XIII в. Причину сьому треба шукати в житю й обставинах самих земель.

Радимицьке племя займало досить невелику територію — басейн р. Сожі. Якихось більших центрів — торговельних чи полїтичних тут не бачимо, коли не рахувати сюди Любеча. Що племя се не було зовсїм позбавлене якоїсь відпорної енерґії, се показує його повстаннє за Володимира, але, очевидно, для полїтичного відокремлення тут не було ґрунту.

Вятичі були серед східно-словянських племен найпізнїйшим здобутком Руської держави. Хоч перші згадки про їх залежність від Київа сягають ще початків Х в., але вони й пізнїйше стояли в близшій залежности від Хозарів, і тільки по зруйнованню Хозарської держави за Сьвятослава ся залежність скінчилась. Але приборкав Вятичів рішучо і примусив в останнє до покорности Київу доперва Володимир. Вятичі, видко, борикали ся сильно, бо прийшло ся йому аж двічи ходити на них походом, поки вони помирили ся з обовязком давати дань „від плуга”, наложену на них ще за Сьвятослава.

Та й після сього залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, поза той обовязок дани довго не виходила. Ще при кінцї XI в. тут, видко, були якісь свої князї: правдоподібно, що таким якимсь князем чи автономним старшиною був Ходота й його син, на котрих походом ходив Мономах у 1080-х ⁵). О скільки слабі тут були впливи нової княжої династиї й її дружини, та взагалї культури Руської держави, показує й те, що при кінцї XI в. Вятичі, здаєть ся — одні тільки з поміж східнословянських племен, формально уважали ся поганами. І в XII віцї в їх землї князї не перебувають, волостей тут не викроюють. Взагалї якихось більших городів — центрів навіть тодї ми тут не бачимо, і земля ся, видко, уважала ся якимсь глухим, заказаним кутом: коли підчас війни Ізяслава Мстиславича з Сьвятославом Ольговичем Сьвятослав, тікаючи від Ізяслава, чкурнув „за лЂсъ у ВятичЂ”, Ізяслав стратив охоту далї за ним уганяти ся й повернув назад ⁶). Що Вятичі не уважали ся й добрими чернигівськими підданими, натякає та промова, з котрою звернули ся тодї Давидовичі до вятицької людности, поручаючи їм зловити Сьвятослава (що або був уже князем Вятичів або мав у тім моментї право ним бути): „се єсть ворогъ намъ и вамъ, а ловите єго убити лестію, и дружину избити, а имЂниє єго въ полонъ вамъ” ⁷). Ми можемо припустити і тут, як припускали про Деревлян, що тутешня людність під зверхністю чернигівських князїв жила „своїм житєм” у своїх громадах, не виходячи за границї сих тїсних громадських інтересів, та анї трошки не журячись княжою й усякою иньшою вищою полїтикою.

Примітки

¹) Спеціальну лїтературу наднїпрянських князївств див. в прим. 6.

²) Я думаю, що якби у Радимичів був такий важний центр як Любеч, то вони б грали трохи инакшу ролю; тому припустивши навіть, що він стояв більш на радимицькім, як на сїверянськім ґрунтї, думаю, що його Сїверяне опанували далеко перед тим, нїм Радимицька земля була цїла прилучена до Сїверщини.

³) Див. вище с. 261.

⁴) Т. І с. 372-3.

⁵) Лавр. 239.

⁶) Іпат. с. 239.

⁷) Іпат. с.240

ЧЕРНИГІВЩИНА: ЇЇ ВІДОКРЕМЛЕННЄ, ЇЇ ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ПОСЕМЄ. ЗМАГАННЯ ЧЕРНИГІВСЬКИХ КНЯЗЇВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, ЕМУЛЯЦІЯ З СУЗДАЛЕМ, ГАЛИЦЬКІ СПРАВИ. ДРОБЛЕННЄ ЧЕРНИГІВЩИНИ: ПОДЇЛ ДИНАСТИЇ НА ЛЇНЇЇ, „ЛЇСТВИЧНОЄ ВОСХОЖДЄНІЄ”; ЧЕРНИГІВСЬКІ КНЯЗЇВСТВА. ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ; ВІЧЕ ЧЕРНИГІВСЬКЕ, СТАРОДУБСЬКЕ. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОЗВІЙ ДРУЖИННОСТИ Й ДРУЖИННОЇ ПОЕЗИЇ; ЛЇТЕРАТУРНІ ПАМЯТКИ; ЦЕРКОВНЕ ЖИТЄ; МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.

По Ярославовому подїлу Чернигівщина з сими своїми аннексами стала удїлом рода Сьвятослава Ярославича, і сей рід закоренив ся глубоко: поодинокі, дрібні княжі роди з сеї династиї зацїлїли тут, у східно-північній частинї землї, ще в XV-XVI в.

Уже Сьвятослав, видко, постарав ся загнїздити ся в Чернигові й уважав його своїм містом. Навіть здобувши Київ, заповів він себе перенести до Чернигова й поховати у св. Спаса — в церкві, заснованій першим чернигівським князем — Мстиславом, хоч сам у Київі збудовав свій патрональний монастир св. Симеона. І сї звязки навязані з Чернигівщиною Сьвятославом, дали себе знати зараз по його смерти: коли Всеволод захотїв заграбити Чернигівщину собі, місцева, сїверянська людність скільки могла противила ся сьому, всякими способами тримаючи ся і боронячи Сьвятославичів. Коли зараз по смерти Сьвятослава Олег прийшов в Чернигівщину, його прийняли тут без всякого противлення. Коли ж Всеволод прийшов добувати собі назад Чернигів, Чернигівцї замкнули ся, не пустили його й волїли терпіти все, нїж піддати ся йому. Всеволод попалив місто, люде повтїкали в замок і далї боронили ся, в інтересах Олега, хоч самого його в містї не було. А коли кільканадцять лїт опісля попробував був засїсти в Чернигові Мономах й боронити ся від Олега, ситуація в містї, очевидно, не була для нього добра, бо мусїв зараз скапітулювати. Два роки пізнїйше Мономах вибрав ся на Олега; на сей раз Олег не зістав ся в Чернигові, а замкнув ся в Стародубі, й тут знову людність боронила ся скільки сил, „бяху ся из города крЂпко”, і не вважаючи на тяжку облогу (изнемагаху люди в городЂ), тримала ся звиш місяць, поки Олег не рішив капітулювати ¹).

Сї факти, сї тяжкі жертви людности в інтересах династиї Сьвятослава виразно показують полїтику, змагання тутешнїх громад. Бо хоч все се факти більш пасивного характеру, то не треба забувати, перше — як бідні і припадкові взагалї наші відомости, друге — що й таке пасивне підпираннє династиї було звязане з великими жертвами. Очевидно, земля бажала конче задержати ся при династиї Сьвятослава й при своїй окремішности під її управою. При тім не треба забувати, що власть Всеволода чи Мономаха мала би своїм наслїдком нову злуку до купи Переяславщини й Чернигівщини: очевидно, і того собі в Чернигові не бажали.

В значній мірі завдяки сїй підпорі зі сторони людности — пасивній в наших джерелах, але може далеко активнїйшій в дїйсности, Сьвятославичі в кінцї вибороли собі Сїверщину. Молодший Сьвятославич — Ярослав дістав Муромо-рязанську волость, старші два подїлили Сїверщину з її иньшими аннексами. Як був переведений подїл Сїверщини, лїтопись не каже, але знаємо, що Давид дістав „большеє княженіє” — Чернигів, а Олег мусїв дістати Новгород сїверський, і від тодї мусїв почати ся подїл землї на сї два головні князївства — Чернигівську і Новгородську волость ²), що держить ся й пізнїйше.

Давид пережив на кілька лїт Олега, що умер 1115 р. Коли умер Давид (1123), в Чернигів перейшов найменьший з Сьвятославових синів — Ярослав, по принципу родового старшинства. Але пять лїт пізнїйше син Олега Всеволод несподїваним нападом опанував Чернигів, побив Ярославову дружину, заграбив майно, а самого Ярослава пустив назад у Муром. Ярославу обіцяв поміч київський Мстислав, але з тієї помочи не вийшло нїчого ³). Ярослав мусїв лишитись при своїй Муромо-рязанській волости, й від тепер вона відокремлюєть в його родї, виходить з комплєксу чернигівських земель, а Ярославова династия перестає претендувати на чернигівські землї. Тим закінчило ся сформованнє Чернигівського князївства, чи властиво системи князївств ⁴).

Чернигівська земля, як вона тепер сформувала ся, обіймала в головнім басейни Сожі, Десни і верхньої Оки. Західньою границею уважав ся Днїпро ⁵), але в дїйсности границею міг він тільки уважати ся з грубшого. Вище я вказував, що скрайка лївого берега Днїпра коло Київа належала, правдоподібно, до Київщини, а вище Припети чернигівська границя переходила на правий бік, і Річиця і „иные городЂ мнози” належали тут до Чернигова ⁶). Як далеко „чернигівська границя сягала на північ на Поднїпровю, ми можемо судити орієнтуючись хиба тільки тим, що верхівя Сожі вже належали до Смоленська, бо зрештою між Річицею і крайнїм смоленським містом — Кописем по Днїпру не знаємо нїяких міст на певно. На лївім боцї Днїпра верхівя Сожі, Іпути, Десни належали вже до Смоленська — бачимо тут ряд смоленських волостей: Мстиславль на Вехрі, Прупой — правдоподібно Пропойськ на Сожі, Ростиславль — Рославль на Острі, Зарой — на Іпути, Ельна і Пацин на Деснї ⁷). Крайнїми чернигівськими городами, нам звістними, був тут Чичерськ на Сожі і Вщиж на Деснї.

На північнім сходї, Окою, висувала ся земля Вятичів далеко. Її границя не була тут певною, і се зрозуміло: в сїм напрямі йшла кольонїзація з славянських земель до фінських, і чернигівсько-рязанська границя могла бути не меньше конвенціональною, як чернигово-переяславська. Не диво, що за поокське пограниче йшли якісь суперечки між чернигівськими та рязанськими князями ⁸). Зі сторони Чернигівщини тут крайня, напевно нам звістна волость — се Лопастень чи Лопасна — очевидно на Лопастнї, правім притоцї Оки; крайня рязанська волость — Коломна, на устю Москви до Оки. Область самої Москви належала до Ростово-суздальської землї, тим часом як область р. Протви, другого притока Оки, належала до Смоленського князївства: тут така, або ще й більш конвенціональна і неясна границя, як у Чернигівщини з Рязанщиною, дїлила тут Смоленське князївство з Ростово-суздальською землею, куди також як до Рязанської ішла словенська кольонїзація в фінські землї. Таким чином чернигівські землї тут мусїли протягати ся узенькою скрайкою понад лївим боком Оки.