Історія України-Руси. Том 2

Я піднесу, що в лїтописи ми маємо натяк на заходи Івана до боротьби з Володимирком зараз по вигнанню, перше нїж став він таким бездомним заволокою, яким бачимо його в роках 1146 і далї. Оповідаючи, як прийшов він в 1146 р. (десь у вереснї) до Сьвятослава Ольговича, лїтописець каже, що він прибіг до нього по битві — „и тогда с полку прибЂже к нему Иванъ Берладникъ” ¹²). (У перше виступає він тут із сим іменем, котре потім так приросло до нього, що й син Івана зветь ся Берладничичом). Яка то була битва, лїтопись не каже: очевидно, бив ся Іван з Володимирком, і можемо здогадувати ся по анальоґії пізнїйшого його походу, що Іван розпочав з Володимирком війну на нижнїм Дунаю, опанував його і пробував відти сягнути далї, але вкінцї програв справу й мусїв покинути свою Берладь та подати ся в безпечнїйші краї. Свого давнїйшого опікуна, Всеволода Ольговича живим Іван уже не застав тодї, тож пристав до його брата Сьвятослава. Але боротьба за Київ забирала всї сили й увагу князїв, і за увесь час житя Володимирка Іван нїде не міг знайти помочи чи заохоти до боротьби з ним і мусїв тиняти ся по ріжних руських князях „служебним” князем; аж по смерти Володимирка знайшов він союзника, але про се будемо говорити потім.

Окрім сполучення Галичини в руках самого Володимирка повстаннє Галичан 1145 р., мало, по всякій правдоподібности, й иньші наслїдки, меньш користні для самого Володимирка й для полїтичного житя землї. Воно, певно, не минуло без впливу на відносини землї і в першій лїнїї — громади міста Галича до князя. В сїм повстанню та в суворих репресіях князя можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини-бояр коштом полїтичного житя громади, які себе так прикро дали знати в пізнїйших часах і про які будемо говорити низше.

В зверхнїй полїтицї Володимирко йшов дорогою, витиченою Ростиславичами. І його увага передовсїм була звернена на схід, на волинських князїв. Очевидно, говоримо се головно про часи, коли він, засївши в волостях Васильковичів, прийшов до безпосередньої стичности з Волинею; але й перед тим нїм перейшов він до Галича, стояв він на тім самім — загальнім становищу галицьких князїв. Сила Мономахової династиї, що тримала в своїх руках тодї й Волинь, була їм небезпечна. Тому коли Всеволод Ольгович, засївши в Київі, завізвав їх до походу на Ізяслава, Іван Василькович і Володимирко пішли з повною готовістю. Але підчас війни ситуація показала ся такою, що галицьким князям вигіднїйше було притягти на свій бік загроженого звідусїль Ізяслава (Поляки теж стояли по сторонї Всеволода), нїж трудити ся для зміцнення Всеволода, і вони „привабиша к собЂ” Ізяслава.

Рахунок показав ся добрим. Всеволод був справдї небезпечний; два роки пізнїйше (1142) він посадив на Волини свого сина, і се, при союзї Всеволода з старшими синами Кривоустого, творило дуже грізну для Галичини силу на сходї. Володимирко, що про око ще не виходив з послушности Всеволоду і навіть при кінцї 1142 р. вислав свій полк йому в поміч, слїдом виступив против нього отверто: „посварили ся Всеволод з Володимирком через Всеволодового сина, що сїв у Володимирі, й почали чіпати ся „один другого”, як поясняє се зовсїм добре лїтопись ¹³).

До рішучого розриву прийшло десь лїтом 1144 р.: Володимирко „возверже грамоту хрестьную” Всеволодови. Той відповів походом, щоб змусити Володимирка до покори. Стоячи тодї дуже сильно, Всеволод рушив на Галичину великі сили: окрім київських полків, ішли волинські, чернигівські, переяславські, туровські й смоленські і ще поміч із Польщі. Ізяслава Давидовича вислано до Половцїв, аби з ними зробити діверсію від Понизя, тимчасом як головне військо ішло полудневою Волинею на Теребовль. Володимирко міг противставити сьому походу окрім своїх полків тільки угорську поміч: молодий угорський кородь Ґейза прислав свого вуя бана Бєлуша з полком y поміч союзникови свого батька.

Полишивши на волю божу Понизє, Володимирко рушив на зустріч Всеволодови під Теребовль і поспів завчасу, аби обсадити правий берег Серета і заступити перехід через річку. Всеволод пішов в гору Серетом, але по другім боцї йшов Володимирко, не спускаючи ока з ворога. Такий рівнобіжний марш трівав цїлий тиждень — обидва вороги даремно пробували перехитрити один одного. Аж на верхнїм Сереті, де річка вже не робила великої перешкоди, Всеволод перейшов на правий бік і пішов на Звенигород. Тут прилучив ся до нього й Ізяслав Давидович з Половцями, взявши по дорозї кілька городів на Понизю. Володимирко йшов згірєм, відступаючи перед ворогом, але все тримаючи ся вигіднїйших позицій, і увійшов у Звенигород перед Всеволодом, надїючи ся, що тут прийде до битви. Та болотниста околиця Звенигорода була для Всеволода ненаручною, і він замість того обійшов Володимирка з заду, опанувавши неприступні, стрімкі гори за Звенигородом.

Се привело до панїки Володимиркове військо: „Галичане настрашили ся й казали: ми тут стоїмо, а вони там наших жінок заберуть”. Володимирко мусїв перейти на дипльоматичну дорогу. Він потайки вислав своїх людей до Всеволодового брата Ігоря, що був теж з військом. Підозріваючи Ігореві аспірації до київського стола, Володимирко просив його посередництва у Всеволода й обіцяв за те помогти в справі київського стола. Дїйсно він зачепив дуже делїкатну струну в Ігоревій душі, і під впливом Ігоря Всеволод тогож дня розпочав переговори з Володимирком. Володимирко мусїв на доказ своєї покори приїхати й покорити ся Всеволодови, а участникам походу виплатити досить значну контрибуцію — 1200 (чи в иньшій верзії — 1400) гривен срібла, що й була роздїлена Всеволодом між участниками. За те Володимирко дістав назад зайняті міста на Понизю. „З початку богато наговорив, вкінцї богато заплатив” (переди много глаголивъ, а послЂди много заплативъ) іронїчно зауважає лїтописець, приточуючи се до призвища Володимирка — „Многоглаголивий” ¹⁴).

Але „многоглаголивий Володимирко”, викрутивши ся з біди, зовсїм не думав через те стати дїйсним покірником Всеволода. Зрештою й справа Івана звенигородського не була того рода аби причинити ся до полїпшення відносин між ними: знаємо, що Іван по своїй нещасливій пригоді з Галичанами удав ся до Всеволода, й можна догадуватися — був добре прийнятий, бо і потім, по своїй нещасливій пробі боротьби з Володимирком вернув ся до Всеволодового брата Сьвятослава. Досить, що десь на початку 1146 року прийшло до нової війни. Всеволод повторив плян попередньої кампанії: спровадив Половцїв, а сам з головною армією, з помічними полками иньших князїв, і з своїм зятєм Болеславом польським, зібравши „многоє множество вой”, пішов попередньою дорогою на Звенигород і Галич.

Але сей похід скінчив ся ще з меньшим ефектом нїж попереднїй, розбивши ся на невдалій облозї Звенигорода, котрою розпочала ся кампанїя. Правдоподібно, Володимиркова залога не була тут велика, і коли Всеволодове військо, приступивши під місто, попалило острог, Звенигородцї урадили піддати ся. Могла тут вплинути на Звенигородцїв і память про їх давнїйшого князя Івана Ростиславича, що стояв тепер під опікою Всеволода; принаймнї Всеволод, видко, числив на такий оборот справи і здержав битву, чекаючи, що Звенигород піддасть ся. Але Володимирків воєвода Іван Халдеєвич (дивачне імя!), що комендерував залогою, помітивши такий неприязний рух серед Звенигородцїв постановив удержати ся терором: арештувавши трох виднїйших проводирів руху, він зараз засудив їх на смерть, а для більшого вражіння звелїв їх трупи, розтявши на куснї, викинути з міста. Така незвичайна суворість і рішучість його дїйсно здержала рух, і Звенигородцї „почаша оттолЂ бити безъ лести”. Коли Всеволод, не діждавши ся капітуляції, повів сильний приступ під замок, цїлоденна битва скінчила ся на нїчим, а хоч замкові укріплення були запалені в кількох місцях, їх удало ся загасити.

По сїй неудачі Всеволод, як каже лїтопись, занехав дальший похід, чому — не каже. Нещаслива битва лід Звенигородом здаєть ся за малою причиною для того; може бути, Всеволод уже під час сього походу почув приступи своєї смертельної хороби, що звела його кілька місяцїв пізнїйше зі сьвіта, й через те вернув ся; могла бути й иньша причина.

В Суздальській лїтописи читаємо під тим же роком, що Володимирко взяв київське місто Прилук на Побужу, і що Всеволод, зібравши князїв, визначив новий похід на Володимирка на Борисів день (2 мая). Дуже можливо, що Володимирко під час самого Всеволодового походу зробив діверсію на київські землї, й се змусило Всеволода вернути ся і визначити на лїто новий похід. Він одначе не прийшов по сповнення, бо Всеволод дуже розхорував ся ¹⁵). Тільки Іван Ростиславич розвинув був якусь кампанїю з Володимирком, що як ми бачили, скінчила ся нещасливо для нього, і він мусїв утїкти десь в серпнї-жовтнї 1146 р., до Сьвятослава Ольговича.

Смерть Всеволода поробила важні зміни в руській полїтицї Володимирка; тож тут спинимо ся, аби кинути оком на иньші сторони його полїтики — скільки позволяють скупі наші відомости.

Як ми бачили, ворожі відносини до Польщі Володимирко заманїфестував уже зараз по смерти батька, і правдоподібно — на сїм становищу він лишив ся й потім. Що правда, в 1140 р. Володимирко й Поляки опинили ся разом в війнї з Ізяславом, як союзники Всеволода, але зовсїм припадково, мабуть без всякого порозуміння. між собою. Коли-ж прийшло до конфлїкту Володимирка з Всеволодом Ольговичом, то Поляки, себто князь польський Володислав II — дуже енерґічно помагає свому свояку і союзнику Всеволоду на Володимирка. З другого боку Володимирко пізнїйше згадує, як він за часи угорського короля Белї (1131-41) „бив ся з Ляхами за нього” (йому помагаючи) ¹⁶). Переміна, що стала ся в Польщі майже разом із смертию Всеволода: упадок Володислава і панованнє його ворога Болеслава Кучерявого, не перемінила нїчого в відносинах до Польщі Володимирка. Болеслав Кучерявий був союзником і свояком нового Володимиркового ворога Ізяслава Мстиславича, і галицько-польські відносини зістають ся однаково неприхильними, здаєть ся, за весь час князювання Володимирка, хоч якихось сильнїйших конфлїктів не знаємо, і можливо, що їх не було, бо обидві сторони мали досить иньших справ.