Історія України-Руси. Том 2

Се подражненнє бояр на Володимира задумав використати володимирський князь Роман. Як близький сусїд, він від давна слїдив за галицькими справами. До нього, як ми бачили, утїкав Володимир, вигнаний батьком, тільки Роман тодї його не прийняв, боячи ся Ярослава. Пізнїйше він посвоячив ся з Володимиром, видавши доньку Федору за його старшого сина (від тієї попадї?) ²²). Тепер Роман задумав використати боярське роздражненнє, аби висадити свого свата з волости. Він, як каже лїтопись, розпочав зносини з галицькими боярами, „без опаса” — не дуже й криючи ся, та намовляв їх, аби вигнали Володимира, а його взяли князем.

Така поміч з за границї для галицьких бояр була дуже наручна. Вони звязали ся з Романом в конспірацію, присягли одні одним на вірність і „зібравши свої полки”, ладили ся до повстання з тим, щоб або зловити Володимира, як зробили з його батьком, або й убити; так принаймнї представляє се собі лїтописець. Але їм не удало ся притягнути до себе всього боярства. „Володимирові приятелї” — ота частина боярства, яку він приблизив до себе, усуваючи ся від иньших олїґархів, тримали ся по його сторонї й далї, й супроти сього Володимирові вороги не відважали ся на отверте повстаннє. Тож задумали вони змусити свого князя, аби втїк з Галичини — хоч се мусїли уважати далеко меньше певним усьпіхом для своєї революції. Як і за Ярослава, вони причепили ся й тепер до родинних справ князя. Урядивши якусь демонстрацію, заявили князю: „княже, ми не на тебе підняли ся, але не хочемо кланяти ся попадї — хочемо її вбити, а тобі жінку знайдемо яку схочеш”. „Сеж вони казали, поясняє лїтописець, аби його настрашити й змусити до утечі, знаючи, що він попадї від себе не пустить”.

І дїйсно вони не помилили ся. Володимир, памятаючи історію Настасиї, злякав ся за свою жінку, а не надїючи ся, видко, оборонити ся від бояр, постановив шукати захисту й помочи за границею. Забравши жінку й синів (невістку — Романівну Федору бояре відібрали від нього, аби не була в його руках закладницею проти Романа) та своїх приятелїв бояр і свої скарби, він утїк до угорського короля. Виберати богато не мав, супроти ворожнечі Романа та тїсного союза його з польськими князями. І угорський король заявив повну охоту заопікувати ся Володимиром, присягнув йому помогти і зібравши військо пішов з ним на Галичину, нїби то — вертати престіл вигнаному.

Тимчасом бояре так легко вигнавши Володимира, зараз же післали по Романа, а той з легким серцем віддав свою Володимирську волость брату Всеволоду і навіть присягнув, що не буде її жадати назад. „Більше минї того Володимира не потрібно”, казав він супроти перспективи галицького столу, і без великих заходів поспішив ся в Галич. Там його прийняли й князем оголосили, але слїдом прийшла вість, що Володимир з угорською помочию зближаєть ся — вже перейшов гори. Ся вість застала Романа зовсїм не приготованим, і він нїчого лїпшого не надумав, як те щоб забрати Володимирове майно, яке ще лишило ся, і з своїми галицькими партизанами тїкати з Галичини. Угорський король без усякої перешкоди війшов у Галич, але повна безрадність Галичан осьмілила його до зовсїм несподїваного кроку. Замість аби посадити Володимира „на столї його батька і дїда”, він арештував його, а посадив у Галичу свого молодшого сина Андрія. Управу дав галицьким боярам, але для забезпечення їх вірности позабирав від них закладнїв з собою в Угорщину. Володимира з жінкою теж відвезено на Угорщину і там всаджено до вежі.

Аж тепер був сповнений заповіт Кольомана — пімстити ся на галицьких Ростиславичах за страшну перемишльську катастрофу. Мета, поставлена угорською полїтикою мабуть іще перед столїтєм — опанувати обидва боки Карпатів, здавало ся, вже сповняла ся, й ми маємо з сього часу (1189) документ, де угорський король титулуєть ся „королем Галичини” (rex Galaciae) ²³).

Тимчасом Роман мусїв відпокутовувати свою легкодушність. Подав ся він до Володимиру — брат Всеволод зачинив перед ним ворота і не пустив. Подав ся за помочию в Польщу — потїхи не знайшов і там. Аж у тестя — Рюрика знайшов він нарештї пристановище з своїми Галичанами і покликуючи ся на вісти — запросини, які приходили до нього з Галичини, намовив дати йому поміч — іти здобувати назад галицький стіл. Але надїї Романа на прихильність Галичан були марні. Галичина не рушила ся, коли передовий полк його перейшов галицьку границю й захопив пограничний Плїсниськ. Галицькі бояре разом з угорським військом пішли на нього й вибили з Плїсниська. Супроти того Роман з своїми незначними силами не відважив ся йти далї на Галичину, й відіславши назад Рюрикову поміч, пішов знов у Польщу. На сей раз Мешко Старий взяв ся йому помагати і за його помочию Роман попробував відібрати собі від брата Володимир. Але видко таки ся поміч не була значна — Всеволод не піддав ся. Аж Нарештї Рюрик, до котрого знову удав ся Роман, уступив ся за своїм зятем: „насла с грозою на Всеволода” і той віддав Романови Володимир. На тім ся Романова одісея скінчила ся ²⁴).

Судячи по тій пробі Романа, можна-б було думати, що панованнє Угрів у Галичинї стоїть міцно. Боярство, маючи цїлу управу в своїх руках, отже формальну олїґархію під номінальною зверхністю угорського королевича, могли-б уважати такий стан річей дуже користним для себе. Проба Романа розбила ся о солїдарний опір угорської залоги і галицьких полків. Але чужоземна окупація мала против себе глуху опозицію в краю і поза краєм. Київський митрополит підбивав київських князїв, аби постарались вернути Галичину; „се чужеплеменники відібрали вашу отчину, варто-б вам заходити ся коло того”, казав він їм, і голос його певне був не одинокий. Може знаючи щось таке, або бодай передчуваючи, угорський король старав ся притягнути на свою сторону Сьвятослава київського — старшину, бодай номінального, руських князїв; просив прислати до нього сина, надавав при тім ріжних обіцянок — мабуть обіцяв тому сину волость у Галичинї. Але Сьвятослава стримав від того Рюрик, і натомість рішили вони йти разом — відбирати Галичину. Лише не прийшли до згоди в тім, як потім собі Галичину подїлити, і на тім все скінчило ся ²⁵).

З Галичини, як ми бачили, з початку виходили зазиви до Романа, „ведуть мя Галичане к собЂ на княжениє”, казав він Рюрику. Потім — коли сили Романа показали ся за малі, „Галичани мужи” вислали вістку до сина нещасливого Івана Ростиславича, Ростислава Берладничича, що перебував тодї в Смоленську, і звали його до себе „на княжениє”. Ростислав дуже утїшив ся сим і вибрав ся, з чим мав, походом на Галичину. Він розпочав його від „україни галицької”, не знати котрої, можливо — що від Понизя, як і його батько в 1158 р. Тут він узяв два пограничні городи й не протягаючи часу рушив з своїм маленьким полком, як йому радили Галичане, просто на Галич і покладав ся на обіцянку галицьких бояр, що зараз приступлять до нього, скоро з'явить ся його полк. Кілька бояр справдї прилучило ся до нього, з своїми дружинами, в походї, але коли прийшло до рішучої битви, галицькі бояре знову змикитили. Королевич роспоряджав великими силами, бо король з огляду на поголоски про похід руських князїв на Галич прислав нові сили, а частина галицьких бояр, котрих свояки були закладниками в руках угорського короля, не годили ся відступити від Угрів — „держахуть ся крЂпко по королевичи”. При тім же зносини галицьких бояр з Ростиславом не зістали ся для королевича в секретї, і він пильнував їх. Лїтопись згадує, що він наново заприсяг їх підчас походу Ростислава, але мабуть такими моральними заходами він не обмежив ся для свого забезпечення.

З того всього галицькі бояре не відважили ся приступити до Ростислава, коли він прийшов під Галич, і зовсїм льояльно ударили на його бідний полк разом з Уграми. Навіть і тих кілька бояр, що приступили перед тим до Ростислава, побачивши „лесть братиї своєї”, відступили від нього перед битвою. Побачивши се, дружина радила Ростиславу тїкати, але він з резіґнацією постановив довести справу до кінця: „Братя, переповідає лїтописець його слова до дружини, — ви знаєте, в чім вони минї присягли; отже коли вони тепер настають на мою голову (ловять головы моєя), то нехай їм Бог судить і той хрест, що вони його минї цїлували; а я не хочу блудити по чужій землї, волю положити свою голову в своїй отчинї!” В битві Ростислава збито з коня і раненого взято в неволю. Коли його ледви живого привезено в Галич, вість про се і жалість по княжичу, котрого ще батька колись кликано до Галича на стіл, розбурхала людей. Місто підняло ся, щоб відбити його від Угрів і оголосити князем. Тодї угорські воєводи, як оповідає лїтописець, аби перебити се повстаннє, „приложили смертельне зїлє до його ран”, і він зараз умер. На тім повстаннє й скінчило ся.

Але зносини бояр з Ростиславом і се повстаннє ще збільшило підозріливість Угрів і озлобило їх на Галичан — „знали вони лесть галицьку, що Галичане шукають собі князя руського”. Се озлобленнє приводило чим далї до більшого обопільного незадоволення, тим більше що зі сторони дуже ще малокультурних Угрів воно виявляло ся часом в досить драстичних формах. Лїтопись, може бути — побільшуючи, оповідає поголоски, що Угри почали „насильє дЂяти во всемь”: почали забирати собі жінок і доньок галицьких, ставити своїх коней по церквах і по хатах і т. и.

Серед такого загального незадоводення на Угрів у Галичинї несподївано з'явив ся тут Володимир. Він викрав ся з вежі, де його замкнули разом з жінкою й синами, підкупивши собі сторожів; лїтопись каже, що він звив собі шнури з нарізаних смуг полотна, і спустив ся ними з вежі, і втїк з сими сторожами до Нїмеччини. Удавши ся на двір цїсаря — до старого Фридриха Барбароси, перед самим хрестоносним походом, отже десь на початку 1189 р., Володимир просив його помогти йому вернути ся в Галич, а за те прирік йому давати річно дві тисячі гривен срібла — отже піддавав ся під його зверхність. Лїтопись каже, що цїсар особливо заінтересував ся ним, довідавши ся, що Володимир свояк Всеволода суздальського. Та припустивши навіть, що імя Всеволода мало дїйсно таку славу в Нїмечинї ²⁶), прийдеть ся признати, що анї посвояченнє Володимира з ним, анї обіцянка богатої данини не подвигнула цїсаря, зайнятого хрестоносним походом, до якоїсь енерґічнїйшої участи в справі Володимира. Лїтопись каже, що він лише вислав Володимира з якимсь своїм мужем до польського князя Казимира Справедливого, й поручив йому як свому васалю, помогти Володимирови вернути собі Галич. Казимир дїйсно вислав з Володимиром військо під проводом звістного в польській історії воєводи Миколая, і Володимир з'явив ся з польським військом в Галичинї.

Судячи по оповіданню лїтописи, Володимиру без особливого труду удало ся вернути собі стіл. „Галицькі мужі, каже вона, стріли з великою радістю свого князя й дїдича, а королевича прогнали з своєї землї”. Може бути, що супроти загальних симпатий для Володимира сама ся несподївана поява його відібрала у Угрів всяку енерґію до опору, бо вислане Казимиром військо само по собі ледви аби було дуже значне. В Спасів день — в серпни 1189 р. Володимир засїв знову на батьківськім престолї ²⁷).