Історія України-Руси. Том 4

34) Дневник вид. Кояловичом c. 290, 397, 458. Лист Ходкевича. з 5/VI. Poslom powiatu Brzeskego nie kazala bracia wraca'c sie do domu bez iakiei kolwiek uniey, y tego sna'c dokladaiac, ze sie nie chca rozrywa'c z bracia swoia pany Wolynskiemi, miedzy kt'oremi y pany Podlaszany v samem srzodku siedza.

35) Було cе 13 мaя.

36) Дневник вид. Дзялиньским с. 163.

37) Дневник вид. Кояловичом с. 387-8.

38) Inventarium archivi regni c. 275.

39) Ut rex Kiioviam cum suis attinentiis regno attribuat tanquam eam provinciam, qua antiquitus regno tributaria fuerat ac ex qua duces illi hommagium praestare erant soliti (тому вона й tributaria!), quod ex privilegiis, coram maiestate regia productis, facile арраret, tum ex antiquissimis annalibus — illam urbem, a regibus Poloniae ter captam ac direptam fuisse constat — Дневник вид. Кояловичом c. 401.

40) Див. т. II2 11-3, 57-9, 68 і прим. 2.

41) Дневник вид. Кояловичом с. 392, 395, 400, 401.

42) Ibid. c. 393.

43) Див. вище c. 217.

44) Zrzodlopisma do dziej'ow unii т. II ч. 1 c. 424.

45) Дневник вид. Кояловичом с. 391, 392, 395-400

46) Дневник вид. Кояловичом с. 401-3.

47) Ibid. c. 403, пор. 401.

48) Ornatissima, elegans sedataque nec brevis.

49) „По проголошенню королївського рішення краківський воєвода сказав розярений: я протестую, заявляючи, що нїколи не подавав свого голосу на те, аби так частинами прилучати (землї в. князївства до Корони), але має бути переведена загальна унїя, бо річ звісна, що ми маємо такі самі привилеї не тільки на Київ, але й на Вильно, Троки й т. иньше”. Се була чиста правда; права Поляків на Київ не були анї трошки більше від прав на Вильно.

50) Дневник вид. Кояловичом c. 403-6. Дневник вид. Дзялиньским про всї переговори в справі Київа згадує сумарічно, в кількох словах на c. 168, а прилученнє Браславщини поминає зовсїм. Здаєть ся, се стоїть у звязку з обставиною, зазначеною в Дневнику вид. Кояловичом (c. 406), що автор справоздань був хорий не описав тих днїв, і тому редактор взяв оповіданнє про сї днї з справоздання якогось Борковского, що писав їх по латини, а не по польски (сї латинські справоздання припадають як раз на 1-5 червня).

51) Сей вступ так характеристичний своїм повним легковаженнєм історичної правди й безпардонним натяганнєм фактів навіть навпереки націоналїстичним польським хронїкам, з котрих в иньших справах черпали свої відомости й доводи польські полїтики, що варто його тут навести в цїлости, в ориґіналї: Ze wszech starych historyj y pism kazdy pewnie оbасzу'c moze, iz Kijow byl i iest glowa y glownym miastem Ruskiej ziemi, a Ruska ziemia wszystka z dawnych czasow od przodkow naszych krolow polskich miedzy innemi przednieyszemi czlonki do korony Polskiey iest przylaczona (так!!), tak iz cze'scia przez walke, czescia tez przez dobrowolne podanie y spadki po niektorich lennich xiazetach, ktorzy ia miedzy sie na rozne cze'sci byli roztargneli, zasie ku iedno'sci y wlasno'sci Korony przyszla, iako to z przywileiow, ktore w skarbie naszym sa, yawnie kazdy obaczy'c moze; miedzy ktoremi wiele ich iest, ktore mianowicie o ziemi y xiestwie Kijowskim to 'swiadcza, iz ku koronie Polskiey wiecznie prawem doskonalym nalezec ma.

52) Volumina legum II c. 84-7.

53) Дневник вид. Кояловичом с. 407.

54) І iuz tak. myedzy szoba, ze z namy unii malo potrzebuya, bo iuz maya za swe, y owszem za trudnoscz to szobye poczytaja wyelga — bronycz nas od Moskwy, mowyancz: ba! nyech ssye tam Litwa wiie, wszczak maya swoy skarb y hetmana, писав Ходкевич з 31/V — Арх. соб. VII ч. 24.

55) Див. лист — Археогр. сб. VII ч. c. 40-1.

56) Дневник вид. Кояловичом с. 425.

57) Ibid. c. 411 і далї, Дневник вид. Дзялиньским c. 113 і далї, лист Нарушевича 35/VI — Археогр. сб. VII ч. 24.

58) Дневник вид. Кояловичом c. 467-490, Дзялиньским c. 183-200

59) Volumina legum т. II c. 87.

60) Дневник вид. Кояловичом c. 451, Дневник див. Дзялиньским c. 182.

61) Документы москов. архива юстиціи І c. 498.

62) Volum. legum. II c. 92.

63) Tha (wojna) z Moskiewskim za niebosczyka krolia Litwe do unii wepdzila, записав оден з сучасників Поляк Пйотровский. Дневникъ послЂдняго похода Баторія на Россію, с. 610.

64) Своєї сторонничости супроти Литвинів був король сьвідомий і сам; безперечно, поступав він, як то кажуть — серце стиснувши, під натиском польських станів, і потім виправдував ся перед литовськими маґнатами. Wspominal czesto, jakiego dobrego serca jest przeciwko narodowi litewskiemu, описував свою визиту у короля з кінця 1571 р. Микола Радивил Сирітка свому кузену — chcac to wszystkim pokaza'c, co prawemu panu przeciwko wiernym poddanym pokaza'c sie godzi — co aby kiedy bylo, faxit Deus. Byla i excusatia niemala o unia, ale to iuz pr'ozno, przedsie nam piskorz. — Scriptores rerum polonicarum. VIII ч. l.

65) „Помилка заступників Литовсько-руської держави, пише проф. Дашкевич, лежала в тім, що вони не вміли оперти ся на масї руської людности, підняти її до зрозуміння загальнонароднїх інтересів й водити нею” (ЗамЂтки c. 173). Наше представленнє, думаю, ясно показує всю неможливість ставлення таких дезідерат на адресу литовських автономистів. Де вже було їм до народнїх мас, коли навіть з шляхецькою верствою вони не могли прийти до якогось порозуміння на сїй точцї. І тойже Дашкевич справедливо піднїс тут же, що навіть руських маґнатів литовські пани не могли потягнути за собою.

66) Археограф. сборникъ VII ч. 26, c. 44, пор. с. 43: otrzymawszy (Поляки) za decrety iego kr. mci, a niemniei sna'c za wlastnem dobrowolnem przychileniem stron ziemie Podlaska y Woly'nska.

Безкоролївє й литовські дезідерати, нерішучість литовських автономистів, становище українсько-руських земель, жадання повернення українських земель до Литви затихає. Українсько-руські землї, що полишили ся по за Короною — Сїверщина й Берестейсько-пинські землї.

Унїя Литви, відірваннє провінцій на Люблинськім соймі були довершені серед крайньої депресії литовської делєґації. Земля захитала ся під їх ногами. Їх давнїйший союзник і протектор — вел. князь ішов з повною безоглядністю й рішучістю против них. Литовська шляхта, посли, давнїйше такі послушні панам-раді, вийшли з свого послуху. Зашаховані „контумаційними” декретами польського сойму, пани-рада стратили в їх очах всякий престіж; їх полїтика була діскредитована, всї їх конституційні права і ґарантії розсипали ся в нїщо. Їx давнї послушні піддані з українських земель бунтували ся, відривали ся, ставали „прокурорами” (інстіґаторами) на них, і за їх помічю, — як Литві здавало ся, коронний сойм з королем укладали все нові й нові „декрети” на відірваннє старих литовських провінцій: за Волинею Київ, за Київом Браславщина, там далї Берестейщина, Кобрин, Пинськ, а там іще — дивись — сягнуть по Мозир і дальші заприпетські землї 1). І бідна, нещаслива Литва бояла ся вже й рушити ся і голову піднести, щоб не накликати нових бід.

Але хвиля депресії й замішання пройшла. Король прохолов з свого завзятя й готов був каяти ся перед Литвою з своєї сторонничости й запалу 2). Віджив старий авторитет литовських верховодів у власних кругах, над своєю суспільністю. А з тим повинна була прийти реакція тій депресії, мусїла відродити ся давнїйша енерґія литовських автономистів і литовської суспільности взагалї.

Головний актор люблинських актів Жиґимонт-Авґуст, очевидно, доживав свої останнї днї, й не було що чіпати його в тій аґонїї. За три роки, що дїлили люблинську унїю від смерти останнього потомка Ягайла (1/VI 1572) ми не бачимо з боку Литви нїяких серіозних виступів в дусї литовської державної ідеї 3). Смерть його розвязувала руки литовським полїтикам, давала можність думати про направу й приверненнє утраченого. При королївськім гробі пішло гасло між литовськими маґнатами — упоминати ся від Поляків „лїпшої унїї” і відібраних країв 4). Брак солїдарности, дезорґанїзація, яка показала ся на перших порах в Польщі, суперництво між Великопольщею й Малопольщею, замішання на конференціях — могли тільки піднести дух у литовських автономістів. При першій нагодї — на зїздї з польськими панами у Мстибові на початку грудня вони заявили, що іґнорують польські зїзди з їх ухвалами і скликають свій осібний зїзд. Заразом піднесли справу відірваних провінцій: рішення Люблинського сойму в сїй справі вони признавали неправними, формально неважними, вказували на орґанїчну звязь литовських земель з тими провінціями і т. и. 5). Та треба признати, що вже в сїй деклярації, судячи по змісту її, поданому в головнім нашім джерелї 6), Литовцї не показали потрібної рішучости. Вони нїби заявляли, нїби просили, самі очевидно ще не вияснивши собі, в якій формі виявити свою неґацію люблинських постанов і як далеко в нїй іти. Поруч з протестами в справі забрання провінцій, що було вповнї неправним і їх не обовязувало, вони підносили ріжні поправки до унїї, яку мусїли вважати обовязковою для себе, бо кінець кінцем її признали. Взагалї та неясність, яку вносили литовські полїтики у всї давнїйші свої відносини до Польщі, в унїонну справу, — те вічне ухиляннє від принціпіального ставлення річи, яке характеризує їх полїтику, повторяло се й тепер та ослабляло сильно значіннє й вагу їх постулятів 7).

Що правда, їм і тяжко було виступати різко. На плечах їх висїла далї московська війна й разом з манїфестаціями против люблинських рішень їм приходило ся благати у Поляків помочи против Москви. Тому їх виступи виглядають так нерішучо. Видали розпорядженнє, щоб з відірваних провінцій податки і всякі виплати йшли по давньому до литовського скарбу 8), але нїчого не зробили, щоб зреалїзувати сю постанову. На коновакційнім соймі поставили жаданнє, щоб відірвані 1569 р. провінції вернено їм ще перед елєкцією, але нїчого не зробили, щоб на сїм настати. Поновили се жаданнє на соймі елєкційнім, і знову скінчило ся на тім тільки, що польські сенатори відсунули сю справу, сказавши, що її не годить ся порушувати підчас безкоролївя, й литовські сенатори прийняли сю відповідь, не здобувши ся на нїяку енерґічнїйшу акцію, анї навіть на якусь сильнїйшу манїфестацію в сїй справі 9). Не скористали з нагоди, яку мали для того, щоб забезпечити окреміщність в. кн. Литовського й спільно з Поляками вибрали Генриха Вальоа 10). Гадка про відлученнє в. кн. Литовського від Польщі здавала ся литовським полїтикам неможливою, трохи не дикою. Московський цар Іван IV Страшний, що вважав ся досить бажаним кандидатом (бо сим вибором думали усунути полїтичне суперництво Московського царства з в. кн. Литовським), заговорив був про розірваннє унїї: що він лїпше б хотїв бути в. князем литовським тільки. Але на перше ж слово його в сїм напрямі литовські посли відповіли йому, що про відлученнє Литви від Польщі не може бути й мови 11).

З другого боку, в справі привернення відлучених провінцій показало ся зовсїм ясно, що в самих відлучених від в. кн. Литовського землях нема до нього нїякого нахилу. Соймики, відбуті лїтом 1572 р. виявили се зовсїм виразно. Нїде голоса не чуємо за поворотом до в. князївства. Соймик Бельзької землї, постановивши ряд ухвал для охорони порядку, заразом зазначив свою повну солїдарність з иньшими коронними землями й потвердив спеціально свою звязь з Короною, а його ухвали були прийняті на соймиках волинськім і київськім. В конфедерації руських земель, проголошеній 31 липня, в Глинянах, мали взяти участь посли земель Белзької й Волинської, а ся конфедерація між иньшим проголошувала цїлість і нероздїльність земель польської Корони й грозила повстаннєм на всякого, хто хотїв би нарушити звязок руських земель з Короною 12). Се був голос головно шляхти, що в тїсній звязи з Польщею бачила запоруку своїх клясових шляхетських інтересів і тримала ся сеї звязи 13). Роспорядженнє литовських станів, щоб з забраних 1569 р. провінцій всякі доходи йшли до скарбу в. князївства, зістало ся, очевидно, без всякого результату. Коли по виборі Генриха, перед новим королем, в присутности волинських і иньших послів, литовські сенатори заложили протест, що не допустять до потвердження прав, доки не будуть звернені в. кн. Литовському відібрані землї, посли українських провінцій нїчим не підперли сього жадання й зістали ся солїдарними з иньшими коронними послами 14). В пізнїйших зїздах і конфедераціях в. кн. Литовського (по утечі Генриха) бачимо тільки одного-двох сенаторів з відібраних провінций — тих що з давнїйших часів займали уряди тих земель, будучи самі особисто тїснїйше звязані з самим вел. князївством, і нїкого з самих місцевих панів 15). Раз відлучені від вел. князївства, вони не показували нїякої охоти звязувати ся з ним, тим більше що сама Литва на кождім кроцї проявляла тільки слабість, нерішучість, більше нїчого.