Історія України-Руси. Том 4

Сю заяву короля прийнято з загальною утїхою, так що деякі з радости плакали, а на краківського воєводу Мишковского, одного з противників прилучення Київа, що й після королївської заяви мав відвагу против його прилучення відізвати ся 49), присутні так були обурені, „що трохи не плювали на нього, іронїчно називаючи його заступником Литвинів”, каже дневник 50).

Тим же днем датований і привилей на прилученнє Київщини, уложений на взір волинського, майже однаковий. Так як і там, тільки ще з більшою наругою історії, доводить ся, що Київ здавна належав до Польщі 51). Тільки Ягайло, пануючи нероздїльно над Польщею і Литвою, відірвав Київщину від Польщі, „невважаючи на противність своїх станів коронних, що як від того нашого прадїда, так від иньших предків наших, королїв польських і в. князїв литовських, що по нїм були, а також і від нас самих не переставали завсїди пильно упоминати ся за ту землю, аби її вернено й прилучено до Корони”. Так само як Волинянам, Киянам також полишало ся на далї право Литовського статуту, руська мова в урядованню), признавала ся рівноправність православю з латинством і т. и., в тій же стилїзації, в тих же словах як у волинськім привилею 52). Прилученнє Браславщини й Київщини до Польщі було останьою мірою податливости станів в. кн. Литовського, що як раз прибули на сойм, коли сї прилучення відбували ся. Вони знесли й се, бо, як казали — чули, „що у них обтято крила”. Що правда, се були землї найслабше взагалї звязані з в. кн. Литовським, до яких найменьше мали приступу пани-маґнати литовські. Але все таки утрата була незвичайно болюча для великодержавного становища Литви. Оден з її головнїйших речників Ходкевич на першій конференції ”з жалем і гнївом” закидав Полякам, що повідберали від Литви їх землї, навіть не потрудивши ся довести своїх прав на них, az у przyczynial usczypliwie, як каже дневник 53). Але що то значило! Поляки не трудили ся навіть відповідати, „аби не гинув час на порожнїх розмовах”. Коли литовські стани по таких ударах, заданих Литві, не зривали конференций, не брали ся до иньших способів відпору, а тільки говорили з жалем і гнївом, то дїйсно Полякам не було чим журити ся. Тим більше, що по такім обкроєнню Литви справа унїї стратила в їх очах багато інтересу, й вони йшли проломом, мало журячи ся, чи литовські пани по тім пристануть чи не пристануть на їх формулу унїї 54).

Навпаки серед послів литовських, по прилученню кількох провинцій до Польщі, проявляла ся тенденція — принаймнї у послїв провінцій сусїднїх — до тїснїйшої унїї з Польщею, аби не розривати своїх старих звязків з тими відірваними провінціями. І литовські маґнати мусїли рахувати ся з сими тенденціями й уступали перед ними, стративши свій давнїйший безграничний вплив, діскредитовані лихими наслїдками свого останнього coup d'^etat: утечі з Люблинського сойму, якою справдували тепер себе у всїм і король і Поляки 55).

Литовські стани хотїли положити в основу нового акту унїї Олександрів привилей 1501 р., з деякими змінами (між иньшим — щоб було докладно зазначено про свободу Литви від екзекуції). Але коронні посли спротивили ся тому рішучо, бажаючи тримати ся уже готового контумаційного акту унїї. Такої-ж гадки буди король і сенат. Литовські стани уступили знову. „Спала баба з гори — що далї, то гірше”, казав з гіркою іронїєю Ходкевич 56). Литвини прийняли контумаційний акт, тільки поробили в нїм деякі зміни. Коронні посли знову були повстали против усяких змін і переговорів; нарікали на протяганнє часу, тим часом як домашнє господарство вимагало їх присутности (була половина червня). Але король і сенат не хотїли до останку вичерпувати довготерпеливости литовських станів, і частина послів прихилила ся до їх гадки 57).

Пішло на обопільні уступки, вкінцї зійшло на спір — чи при потвердженню прав новим королем мають бути прибиті до привилею обидві печатки — коронна і литовська, чи тільки коронна. Як то часто буває, на сїм завзяли ся обидві сторони, й знову пішло кілька день на переговори. Супроти опору частини послів Литва знову уступила; так само і в поправках що до стилїзації контумаційного акту. Зачепило ся ще за Інфлянти — чи уважати їх провінцією литовською чи спільною, і нарештї, по жалїсній сцені, де литовські стани, з плачем упавши на колїна перед королем, сьвідчили ся, що уступили в чім тілько могли, — здали вони справу на короля й коронних сенаторів. Тим закінчені були переговори — 27 червня. Король виголосив промову, де запевняв, що він добре обдумав справу унїї й веде її на користь обох держав, переконаний, що сповняє волю божу; вкінцї вказував і на більше обєктивний мотив — що сеї унїї вимагає загрожене становище в. князївства. Потім два днї пішло на остатню редакцію. 29 червня вона була скінчена, й другого дня стани коронні й литовські зложили присягу новій унїї. „Акт сей відбув ся з великим плачем польського сенату й подякою Богови, що дав того дочекати, так що коронний канцлєр, читаючи формулу присяги сенаторам, не міг від слїз говорити, кинув картки, й докінчив за нього великий маршал” 58).

Акт унїї, виданий з датою 1 липня 59), постановляв, що Корона й в. князївство Литовське, обкроєне по тій інкорпорації українських земель, мають творити одну річпосполиту. Вони виберають спільно короля, що заразом проголошуєть ся і в. князем, без всякої інавґурації або підношення. Сойми мають бути тільки спільні. Осібні уряди в в. князївстві задержують ся. Екзекуція не дотикає вел. князївства.

Отсе властиво й усе те, що має називати ся Люблинською унїєю. Ми привикли під сею назвою розуміти прилученнє Волини, Підляша, Київщини й Браславщини до Польщі. Але се, як бачили ми, були акти від унїї осібні, переведені в антрактї між переговорами про унїю, незалежно від неї, тільки на тім самім Люблинськім соймі. Литовські стани не прийняли їх — прийняли тільки унїю.

Сойм протягнув ся потім іще півтора місяця — до 12 серпня. Предметом нарад були головно фінанси. Сї наради, дотепно названі „обрабованнєм короля коронними станами”, характеристичні з того боку, що ще раз показують, як нерадо сягали до власної кешенї сї патріоти, що так сьміливо наставали на чужі права й переконання. А деякі подробицї сих нарад мають для нас і спеціальний інтерес.

Дуже багато в них говорено про орґанїзацію оборони взагалї й спеціально новоприлучених країв. Загальний похід признавав ся способом непрактичним; литовські стани казали, що готові скорше зрікти ся польської помочи, нїж пустити через свої землї такий загальний похід. Податку ж на наємне військо посли не хотїли ухвалити. Даремно прімас накликав: „взяли сьмо князївство Литовське й иньші землї — треба над тим застановитись, аби то не було нам на сором! взявши їх, не боронити — що то буде за слава!” Посли так і не ухвалили нїчого позитивного: волїли скинути справу на короля або на самі новоприлучені землї.

Поки вела ся справа прилучення Волини й Підляша до Польщі, польські посли все обіцювали тутешнїй шляхтї увільненнє від литовських тягарів. Але як по прилученню прийшло до нарад над волинським привилеєм, багато послів противило ся звільненню Волинян від тяжкої воєнної служби: то було б зле, як би ми увільнили Волинян від воєнної служби, а набрали на себе оборони — аби боронити Київ і Волинь” 60). Кінець кінцем Волинян увільнено, але все таки воно було характеристично, що вже зараз по прилученню нових провінцій коронні стани відчули, який нерозмірний до сил і орґанїзації своєї держави тягар вони вложили на неї.

Стани в. кн. Литовського між иньшими петиціями занесли до короля також і прошеннє, аби Волинь і Підляше „полишено” при в. князївстві. Король, даючи відповіди на їх петиції при замкненню сойму, розумієть ся відповів, що тих справ по довершенню унїї не годить ся вже й згадувати 61). Але може не без впливу сих петицій, король на закінченнє сойму видав іще грамоту, де, розяснюючи деякі спеціальні питання (про скликаннє соймів і соймиків, порядок сенаторів і т. и.), констатував довершеннє унїї й прилученнє „земель Волинської, Київської й Підляської з усїма їх приналежностями” до Польщі, та підносив, що се має nigdy nieodmiennie a nieporusznie tak trwa'c y bydz czasy wiecznemi 62).

Так скінчив ся сей сойм, що своїми постановами так глубоко вирив своє імя на скрижалях нашої істориї, — сойм що в кількох парляментарних засїданнях доконував того, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столїтні дипльоматичні торги й штуки, що потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цїлі столїтя нову дорогу...

Прославлений пізнїйше як акт любови, братерства, пожертвовання, в дїйсности сей сойм був ланцюхом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких полїтичних обставин. Від початку він був засїдкою на литовські стани, де в кождім разї ultima ratio — королївська власть мала довершити то, чого не удало ся-б вимогти від Литви добровільно. Потім, по утечі литовських делєґатів, перейшов він, по просту сказавши, на відкрите грабованнє в. князївства Литовського.

Маючи за собою короля, що вповнї піддав ся впливам польських сенаторів, а не вмів оперти ся й загонистости послів, чуючи безрадне становище Литовського князївства, пригнетеного до останку тягарем московської війни 63) і підтятою внутрішнїм роздїлом — давнїм суперництвом руських і литовських елєментів, а в справі унїї ще й спеціальною незгодою між панами й рядовою шляхтою, — знаючи добре про сю незгоду і се суперництво, Поляки, як ми бачили, не журили ся анї історичними правами, анї охотою чи неохотою до прилучення у місцевої людности — себто панів і шляхти, бо тодї тільки шляхецькі верстви розуміли ся під понятями „народа”, „нації”. На всї прошення, арґументи, сумніви відповідали вони одним покликом: нехай король відбере у непослушних уряди й держави, — або грозили війною 64).

Справа прилучення Київа особливо в повній наготї виставляє голий, нїчим не прикрашений еґоізм польської полїтики. Дебатували тільки над тим, чи прилученнє Київщини буде користне для Польщі. В ідеольоґію ті польські полїтики не бавили ся зовсїм, хоч була дешева вимівка під рукою — про ту шляхту на Українї і в Литві, що бажала унїї, а не могла виломити ся з під впливів панів. Всякі ідеольоґічні прикраси Поляки XVI віка лишали своїм потомкам з XIX, їм полишали величати, апотеозувати ту „унїю” з далекого віддалення.