Історія України-Руси. Том 4

36) Про його побут на Угорщинї новійші працї Lehoczky Beregv'armegye monographi'aja, 1881, Петровъ i Холоднякъ Матеріалы по історіи Угорской Руси, III: О подложности грамоти кн. Федора Коріатовича 1360 г. (1906), Ся остання праця усуває грамоту, на якій опирала ся гадка, що Федір ще перед своїм конфлїктом з Витовтом володїв Мукачовом. Документальні звістки про се володїннє починають ся тільки від р. 1398.

37) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 40 і 45.

38) Див. іще до сеї хронольоґії прим. 28.

39) Даниловича Skarbiec ч. 746. мої Акты Барскаго староства І c. 264-5.

40) Давн. русько-лит. лїтоп. c. 39, Pomniki do dziej'ow litewskich c. 61, Raczy'nski Kodes dypl. Litwy c. 256.

41) Даниловича Skarbiec ч. 649, з інвентара Варшевіцкого. Любавский (Обл. дЂленіе c. 16), потім Прохаска (Podole c. 8) прикладають се до Камінця литовського, але таке обясненнє неможливе. Перед усїм той Камінець сам по собі грав тодї занадто малу ролю, аби служити предметам такого осібного надання, а головно — що Берестейська земля вже перед тим мусїла цїла належати до Витовта як його батьківщина; Любавский, твердячи противне, попав в похибку, хибно покомбінувавши відомости з Starozytnej Polski. Зрештою Кромер, що бачив сю грамоту in extenso, не вагав ся її прикласти до Поділя — Хронїка вид. Туровского с. 739.

42) Давн. русько-лит. лїтопись c. 46, грамота Спиткови — Codex Vit. ч. 115 і Arch. Sang. І ч. 19, грамота Федька — Собраніе Круповича ч. 16. На сїй Федьковій грамотї опираєть ся звістка Стрийковского, що східнїм Поділєм володїв Корибут; про неї див. вище c. 168.

43) Pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lithuanie et Russie frui soliti sunt... regibus Polonie prout alii nostri duces Lithuanie et Russie servire teneantur... ipsum Spithconem prout ceteros duces nostros Lithuanie et Russie defendemus.

44) Про се див ще прим. 29.

45) Quae quidem donatio Hedvigi reginae et toti consilio gravis, iniuriosa et onerosa ab omnibus etiam odio et ludibrio habita est — Длуґош III, c. 519.

46) Про дату смерти див. прим. 28.

47) До давньої поголоски про строєннє Скиргайла новійшими часами попробувано пришити нову: що постарав ся про се отроєннє не хто як Витовт — Барбашева Витовтъ с. 71, за ним Kochanowski Witold с. 99. Розумієть ся, на такі здогади історик не має найменьшого права.

48) Див. прим. 30.

49) Codex ер. saec. XV т. II ч. 26.

50) Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 124 і 125, Codex Vitoldi ч. 249, Dlugosz III c. 354-5.

51) Длуґош каже, що Спитковій було виплачено по умові 5000 гривен чеських грошей. З дня 9/V 1403 р. маємо поквітованнє Спиткової на 3000 кіп, „одержаних за Поділє від п. Рафала, старости подільського”, — Starodawne pomniki prawa polskiego т. II. Може се була тільки частина умовленої суми — перша рата.

52) Про відібраннє Поділя Ягайлом Посільґе (Scr. rer. pruss. III c. 260) — під р. 1402 і Длуґош III c. 360 — під р. 1405. Див. ще Codex Vitoldi c. 966 — звідси видко, що в 1403 р. з Поділя прибували в Прусію до Свитригайла вістники — значить були у нього там партизани. 6 серпня надає він францїшканам камінецьким грамоту в Камінцю. 9 серпня надає Камінецьке війтівство в Червоногородї — Akta gr. і ziem. т. X. і мої Матеріали до історії західньої України ч. 11

53) Codex Vitoldi ч. 402, Длуґош IV c. 136.

54) На склад Свитригайлової волости вказують передовсїм ті бояре „чернигівські, брянські, стародубські, любутські й рославські'', що разом з ним еміґрували в Москву. Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його аґітацією. Посільґе, оповідаючи про перехід Свитригайла до Москви, каже, що він володїв тодї „маленькою волостию і замками близько московської границї (c. 291), але на сей же час треба перенести його ранїйшу згадку, що Свитригайло дістав Новгород (Сїверський) — c. 244. Длуґош (III. 571) називає Свитригайловими Брянськ і Стародуб (castris Bransko et Starodub, quae ex Wladislai Poloniae regis et Alexandri m. g. Lithuaniae donatione in Lithuania obtinebat, succensis). З Стародубом не зовсїм ясно — чи належав він ще до Патрикия, чи може Витовт сконфіскував його, арештуючи Олександра за зраду не задовго перед тим (див. вище c. 70); в такім разї Свитригайло міг його дїйсно дістати. Чернигів і Трубчевськ правдоподібно також належали до нього, судячи з того, що він мав сї замки, коли йому вернено Сїверщину в 1420 р.

55) Посільґе c. 291, Воскр. лїт. II c. 82, Длуґош III c. 571.

56) Codex Vitoldi ч. 889 і 890, Длуґош IV c. 219. На однім документї з р. 1422 Свитригайло титулує себе: Dei gratia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus — Cod. Vitoldi ч. 1034; Брянськ тут опущений, але його вичисляє Длуґош.

III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го.

Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.

Справа інкопорації Польській державі — се головне питаннє в полїтичних обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і потім — XVI віка. Польська полїтика, від коли поставила собі се завданнє — в Кревській унїї, змагала до сеї мети неустанно, не вважаючи на вилом, зроблений дїяльністю Витовта. З одного боку стараєть ся вона при кождій нагодї скасувати полїтичну окремішність в. князївства Литовського, уставлену Витовтом. З другого боку, не будучи певна, чи сю проґраму так скоро осягне, ставить вона собі близшу мету — відірвати від в. кн. Литовського й інкорпорувати Польщі бодай українські землї. На першім плянї стояли тут ті волости, що входили давнїйше в склад Галицько-волинської держави: Волинь, Поділє, земля Берейстейсько-дорогичинська. Щасливо забравши Галичину, Польща простягала руки по решту сих земель: прецїнь за Казимира вела вона оружну боротьбу за цїлу галицько-волинську спадщину!

Сї змагання польської полїтики, піддержувані Ягайлом і його наступниками на польськім престолї, стрічали опозицію і в Русинах, і в правительственних кругах в. кн. Литовського. Для руських маґнатів і князїв, яких було ще богато, й вони творили ще силу, хоч найсильнїйші князївства знищено, — прилученнє до Польщі несло з собою утрату їх першенства, пониженнє до рівеня звичайної польської шляхти, а до того ся польська шляхта мала б зараз відтиснути їх на другий плян в управі землею, в посадах і впливах, як то дїяло ся на їх очах у Галичинї. Для руського загалу се також значило признати на своїй землї панами Поляків, „польську віру” й культуру, малїти й заникати в упослїдженню, як то знов на їх очах чинило ся на Галицькій Руси.

Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичної окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.

Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовськими й руськими елєментами забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляючи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.

В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовські племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшло до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують себе спадкоємцями давньої Руської держави 1). Русь в в. князївстві Литовськім чула себе дома, і тим пояснюєть ся, що білоруські та українські землї тягли до нього. Супроти чисельної й культурної переваги руських елєментів над литовськими тільки в руськім напрямі й міг розвивати ся сей державний орґанїзм.