Історія України-Руси. Том 4

Сей же перехід Носа, очевидно, відізвав ся ще на иньшім визначнім прихильнику Свитригайла — Федьку кн. несвизькім, що ще весною 1434 р. щасливо вів дрібну війну з Поляками на Поділю. Окрім східнього Поділя він тримав Кремінецький повіт на Волини, і от більше меньше разом з переходом Носа з Луцьком до Жиґимонта, Федько піддає Кремінець Полякам. Довідавши ся про се, Свитригайло казав його взяти, й Федькови, як він каже в своїй грамотї, грозила смерть разом з його родиною. Але його визволили з неволї сусїднї польські старости — староста руський Вінц. Шамотульський і камінецький Мих. Бучацкий. Увільнений Федько 14/IX. 1434 записав королеви й коронї Польській свої держави — Поділє й Кремінеччину, з тою умовою, що сї землї зістануть ся й далї в його державі. Запись Поділя не мала реального значіння, бо його завчасу зайняли відпоручники Свитригайла, — аж в 1435 р., як оповідає Длуґош, захопив Браслав для Поляків їх союзник воєвода волоський. Кремінеччину ж Поляки опанували зараз по зрадї Федька 34).

Всї сї польсько-литовські здобутки не були трівкі. Весною 1436 р. Свитригайло писав уже, що Луцьк, Кремінець і майже вся Подільська земля знову в його власти, і він посадив на місце Федька Івашка Монивидовича 35). Факти сї головно цїкаві як симптоми.

Кілька місяцїв пізнїйше викрила ся зрада в Смоленську. Провідником конспірації мав бути митр. Герасим, що завдячав своє становище Свитригайлу. Він приготовив був уже передачу Смоленська Жиґимонтови, але в остатнїй хвилї намісник смоленський викрив зраду. Герасима увязнено, а кілька місяцїв пізнїйше спалено на стосї за наказом Свитригайла 36).

Ся хиткість прихильників, сї конспірації й зради показували Свитригайлови виразно, що довше протягати боротьбу не можна 37). Треба було або повалити противника одним ударом, або самому йти на капітуляцію. Свитригайло порозумів се й напружив усї свої сили до остатньої боротьби. З своїм вірним союзником, ливонським маґістром він уложив спільний похід на Литву на липень 1435 р. Стягнув кого міг з своїх земель і поміч від Татар. Цїсаря й вел. маґістра просив ударити на Польщу, аби звідти не було Жиґимонтови помочи.

Але цїсар, хоч обіцяв, та здурений Поляками дав протягнути час в переговорах. Без нього й в. маґістр пруський, хоч як хотїв, не відважив ся розірвати угоду та напасти на Польщу, і тільки своєю оружною манїфестацію на границї змусив Поляків здержати ся від висилки більших помочей на Литву. Але все таки Жиґимонту була післана з Польщі значна поміч (оден сучасний польський кореспондент рахує її на 12.000), і Жиґимонт з нею виступив против Свитригайла, що злучивши ся з ливонським військом коло Браслава литовського, впав в землї завилейські 38).

Не далеко Вилькомира, коло р. Сьвятої зійшли ся ворожі війська, в позиції дуже невигідній для Свитригайла. Свитригайло постановив перенести табор назад під Вилькомир, але підчас переходу польсько-литовське військо Жиґимонта ударило на нього і в короткій битві, 1 вересня 1435 р. страшно знищило його. Майже цїле ливонське військо пропало; з Свитригайлових русько-литовських полків лїтописець числить самих князїв взятих у неволю 42, і богато побитих.

Свитригайло ледво втїк у свій Полоцьк 39). Се був рішучий удар Свитригайлу, рішучий тріумф його ворогів. По всїй Польщі дзвонили в дзвони, сьпівали Те Deum! Навіть нинїшнї польські історики попадають в ту ж тріумфальну ноту, оповідаючи про сю побіду. Русь розбито, справу унїї уратовано — вона могла тепер дозрівати дальше, щоб дозрівши — тягаром своїх здобутків задавити саму Польщу.

Примітки

1) Длуґош IV c. 480 і далї, Scr. rer. pruss. III c. 498, Cod. ер. saec. XV т. II ч. 206, Archiwum Sanguszk'ow I ч. 32, Skarbiec ч. 1627.

2) Додатково, осібною грамотою, Жиґимонт признав права Польщі на Городно (грамота у Длуґоша IV c. 486). Не бачу підстави для здогаду, що таких грамот про поодинокі спірні території було ще більше.

3) Seu duci magno, per utramque partem pro tempore eligendo.

4) Тексти грамоти Жиґимонта і Михайла у Длуґоша 1. c., в Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 217, в Codex ер. saec. XV I ч. 81. З ориґіналу видані на ново у Барвінського, док. 1 і 2. Грамота Ягайла — Rzyszczewski Codex dupl. Pol. I ч. 175.

5) Навіть про вилученнє Волини з комплекса земель в. кн. литовського й прилученнє до Польщі по смерти Жиґимонта не говорить ся виразно; але стилїзація така, що в нїй можна б добачати такий зміст.

6) Лєвіцкий в своїй остатнїй працї (Przymierze c. 293) здогадував ся, що спосіб вибора в. князя в будучности був описаний разом з сим актом в осібній грамотї, але се зовсїм неправдоподібно, і слова, на котрих свою гадку Лєвіцкий опирає, належать мб. до Городельського акту.

7) Копистяньский в своїй недавнїй працї (c. 82-4) висловляє гіпотезу, що вага акту 1432 р. лежала в тім, що родину Жиґимонта виключено на будуще від великокняжого престолу й забезпечено його самим Ягайловичам. Але в дїйсности вага його лежала нїяк не в династичній, а в польській державній ідеї, в забезпеченню участи Корони в обсадї великокняжого престолу, що мала дїяти ся через вибір, а не спадком. Кейстутовичі зрікають ся дїдичних прав, але не тратять можливости бути вибраними. Ягайловичі можуть дістати ся на великокняжий престіл також тільки через вибір.

8) Codex ер. sаес. XV т. III c. 523. Про сей привилей див. прим. 33.

9) Codex ер. saec. XV т. III c. 529.

10) Див. в т. V c. 452-3.

11) Exercitum de curiensibus suis.

12) Длуґош IV c. 481, пор. 484-5.

13) Длуґош IV c. 487. Лєвіцкий (ор. c. c. 162) представляв собі справу сеї кампанїї так, що польський похід був викликаний нападом Федька, а сей знову входив в плян падодистової кампанїї Свитригайла. В дїйсности польський похід на Поділє значно випередив сю кампанїю і був вчинений Поляками proprio motu.

14) Длуґош IV c 487-491, LEKUrb. VIII ч. 651, 661 (==Scr. rer. pruss. III 499), Skarbiec ч. 1644. Реляцію Длуґоша про Копистеринську битву з певним скептицизмом брали й иньші дослїдники, що близше застановляли ся над сим епізодом: Молчановський ор. c. 367, Лєвіцкий ор c. c. 163.

15) Що Федько зістав ся паном східнього Поділя, а не стратив його, як думав Лєвіцкий (c. 165), се виходить з усього. Федько представляв Копистеринську битву побідою. Длуґош мовчить про результати окупації. Поділє слїдом (весною 1433 р.) бачимо в руках Федька. Лєвіцкий бачить доказ утрати Федьком Поділя в тім, що Свитригайло закликав Федька до себе до походу (LEKUrkb. VIII ч. 662), але в сїм скорше треба доказ, що його становище на Поділю було зовсїм безпечне. Лєвіцкий думав (ор. c. c. 201), що Федько вернув собі Браславщину весною 1433 р., але текст Длуґоша (IV c. 515), на який він покликуєть ся, каже тільки, що Федько тодї держав Браслав.

16) Codex eqist. saec. XV т. І ч. 82 (з пізнїйшої досить лихої копії). Се наданнє, очевидно, має на гадцї записка Густин. лїт. під 1432 р. — див. прим. 33.

17) Лєвіцкий в своїй першій працї (Powstanie c. 330) тушував сю справу, але в новійшій (Przymierze c. 295) признав, що тут виступає плян прилучення Волини Польщі. Одначе з того, що кн. Ніс, покинувши Свитригайла, виступає серед Жиґимонтового двору на актї унїї 20/I 1433 р. (як низше), виходило б, що Луцьк в тих місцях в реальнім володїнню Поляків мабуть не був. Вольф (R'od Gedymina c. 22), щоправда, думав, що кн. Ніс був тодї без уряду, але його ввела в помилку хибна дата реляції в Skarbiec ч. 1623.

18) Вольф, як вище, здогадувавсь, що кн. Ніс відстав від Жиґимонта тому, що він відібрав від нього Волинь, але сей здогад, як сказано, опираєть ся на хибній датї.

19) Про перехід Луцької землї до Свитригайла див. листи у Карамзїна V пр. 264 (тогочасний нїмецький переклад в LEKUrkb. VIII ч. 681), Skarbiec ч. 1661, також Длуґош IV c. 499.

20) LEKUrkb. VIII ч. 624, 632, 636, 639, 646.

21) LEKUrhb. VIII ч. 642, 645, 646, 647, 649, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 50-1, псковські — Пол. собр. лЂт. IV с. 206, V с. 27, Тверськ. с. 489, Длуґош IV с. 491-2 (сильно побільшено).