Історія України-Руси. Том 4

Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: Литовський сойм в Більську 1564 р. і конференції в Парчові, коронний сойм в Пьотркові 1565 р., виленський сойм 1565/6 рр., петиції волинської й підляської шляхти, причини її прихильности до унїї. Берестейський сойм 1566 р. й інструкція на люблинський сойм, невдалі конференції в Люблинї, соймованнє 1566/7 рр., польська делєґація на Литві й петиція литовської шляхти про унїю в Лебедеві 1567 р.

Як згадано було, король вже на варшавськім соймі заповів литовський сойм в Більську для нарад над справами унїї, й коронні стани вислали туди своїх відпоручників 1). Сойм дїйсно скликано в червнї 1564 р. і на нїм коронні відпоручники вели переговори з литовськими станами. Змісту тих переговорів близше не знаємо. Вислані до Більська коронні посли шляхецькі оповідали, що литовське „рицарство” (посли земські шляхецькі) показували велику охоту до унїї, годили ся в найважнїйших точках, що до спільних соймів і ради. Але на перешкодї ставали „потентати литовські” й впливали на иньші стани — przekazywali i innym mocno odradzali 2).

Тодїшнїй настрій сих потентатів може характеризувати лист Радивила, писаний перед самим соймом до короля, де він називав унїю таким же замахом на свободу в. кн. Литовського, як і московські претензії, тільки що Москва хоче накинути Литві свою неволю силою, а Поляки — підступом 3). Він просить короля, аби він не попихав Литву до такої унїї, що має бути не сполукою, а інкорпорацією її Польщі (wlaczenia a nie zlaczenia) 4).

Здаєть ся, що остатнї переговори на варшавськім соймі ще більше знеохотили сих потентатів до всяких дальших унїонних переговорів. Щоб задобрити иньші стани литовські й зацитькати їх змагання до унїї, маґнати зробили їм уступки у внутрішнїх справах в. кн. Литовського — як то предвиджувало литовське боярство ще під час своєї вітебської конфедерації 1562 р. На більськім соймі пани-рада перевели реформу судів на польський взір, відповідно бажанню шляхти: реформа ся між иньшим зносила судові імунїтети панів, юрисдикцію в. княжих урядників над шляхтою й ріжні судові оплати. Предложили також новий, поправлений відповідно бажанням шляхти статут 5). Завдяки всьому тому литовським „потентатам” удало ся задержати й сей раз шляхту під своїм впливом, і в справі унїї уложено на соймі таку деклярацію, що Поляки признали її неможливою 6). Судячи з пізнїйших відкликів до неї, вона була уложена взагалї в дусї литовської деклярації на варшавськім соймі. Виходила, здаєть ся, від унїонного акту 1501 р., признаючи спільну елєкцію, але при тім забезпечала рівноправне значіннє в. кн. Литовському, як осібній державі. Вибори короля і вел. князя мали відбувати ся при границї обох держав: Поляки мали зїздити ся в Литві, литовські стани в Угрові (Венгрові), на Підляшу. По коронації в Кракові мала відбувати ся церемонїя „підношення” на велике князївство в Вильнї (на сїй церемонії деклярація близше спиняла ся). „Спільні наради” обох держав обмежали ся справами, що дотикали інтересів обох держав, але по за тим мали далї істнувати осібні литовські сойми — ся точка також була ширше розвинена в більській деклярації 7).

Ся деклярація більського сойму вислана була з литовськими відпоручниками на спільний сойм до Парчова, що через спізненнє більського сойму припав на липень-серпень 1564 р. Наслїдком перемоги Литовських панів порозуміннє в справі унїї по мисли Поляків стало неможливе. Що правда, литовські земські посли, як оповідали потім коронні посли, і в Більську і в Парчові досить розумно радили польським станам і навіть просили, щоб не відповідали завзятєм на завзятє литовських панів, а годили ся з ними, на чім можна в тій хвилї догодитись, бо иньші уступки можна було-б лекше осягнути з дальшим часом, аби тільки війшли в житє спільні сойми й спільний сенат 8). Але польські відпоручники сеї мудрої ради не послухали, і нї з чим відїхали.

Такий мізерний кінець сих пертрактацій викликав значне знеохоченнє в польських кругах. На короннім соймі, скликанім до Пьотркова на сїчень 1565 р. (дневник його маємо, й хід нарад досить добре знаємо) 9) серед послів висловляли ся підозріння й що до щирости короля в справі унїї, і ще більше — що до поведення коронних сенаторів. Говорено, що пани польські, не хотячи стратити своїх держав і маєтностей при „екзекуції прав”, навмисно гальмують справу унїї. Вона ще від 1550-х рр. в парляментарних польських сферах вважала ся за складову частину сеї екзекуції 10), і мовляв тому пани коронні утрудняють переведеннє унїї, бо хочуть протягнути час, щоб позбути ся екзекуції 11). Коли посли з Краківської землї привезли на сойм інструкцію — не вдавати ся в наради над екзекуцією, поки не буде переведена унїя, то се викликало протесть серед послів: вони вказували, що справа унїї може потягнути ся бозна як довго, і неможна чекати з реформами весь той час 12). Безплодно стративши на унїю вже два сойми (варшавський і парчівський), посли звернули ся тепер до своїх внутрішнїх справ, і на соймі 1565 р. унїєю може більше займало ся правительство, нїж посольська палата, що так напирала на сю справу давнїйше.

В експозе посольської палати — привітній промові до короля, справа унїї була поминена. Король в своїй „пропозиції” згадав про безплодні наради в Парчові й повідомивши, що новий спільний сойм він визначив, за згодою обох сторін, на великодні сьвята 1565 р., просив, аби стани застановили ся над способами переведення унїї, як би й на сїм соймі не прийшло до порозуміння przez czyjekolwiek staranie а uporne przedsiewziecie. На се з сенаторів прімас радив в разї потреби силою зломити ту опозицію „кількох голов” 13), але иньші голоси не радили острих способів. Посли просили короля далї не спускати справи унїї і спільний сойм для неї уложити не з відпоручників обох держав, а щоб стани їх зїхались в повнїм складї. По їх гадцї таке роспорядженнє залежало вповнї від короля. Заразом вони остерігали, що поки унїя не була переведена, вони не мають охоти журити ся клопотами вел. князївства, „бо не знають, чи мають з них приятелїв чи ворогів”; що досї робили вони для Литви — то робили тільки для особи короля. Взагалї-ж особливого запалу в справі унїї вони не доказали 14).

На заклик правительства, що ще з осени вибрало колєкцію документів до історії унїї 15), посольська палата вибрала комісію до студіовання їх. Чи се студіованнє привело до яких нових виводів, не знаємо. Взагалї-ж справа унїї зійшла з дневного порядку сойму й вернула ся аж на його закінченнє, коли виринуло питаннє — чи не відложити той спільний сойм, з огляду що коронний так перетягнув ся. Говорило ся се під кінець марта, а 22 цьвітня був Великдень, і на Великдень мав бути спільний сойм. Посли не хотїли, щоб відложеннє се вийшло від Поляків: бажали, щоб король відправив сойм перед виїздом до Литви, куди кликали його з огляду на дальшу війну з Москвою. Але сенатори рішучо обставали за відложеннєм сойму, з огляду що литовські відпоручники однаково через війну-б не приїхали 16).

Під кінець сойму прибуло посольство з Литви, просячи короля їхати як найскорше на Литву. Заразом воно дякувало польським станам за поміч у війнї й просило на далї, та заявляло готовість Литви до переговорів про унїю. Супроти їх представлень про тяжке становище в. князївства посли не робили більше опозиції що до відложення сойму, але коли сенатори запропонували податок на московську війну, се серед послів не знайшло прихильности. З тяжкою бідою згодили ся вони на кредит в 500 тис. зл. і податок на се, та й то декотрі воєводства відтягнули ся 17). Спільний сойм король в конституції соймовій приобіцяв зложити перед Великоднем 1566 р. і „звести” на нього також литовські стани 18).

Під зиму 1565/6 р. в Вильні скликано литовський сойм, що потягнув ся до весни 1566 р. 19). Головним предметом нарад було збираннє коштів на дальше веденнє війни з Москвою. Справа унїї, перед перспективою нового спільного сойму, мусїла обговорювати ся теж, але в перехованих соймових актах маємо тільки скупі згадки про неї. Так в пропозиціях станів згадано, що „некоторые земли и поветы” просять господаря зложити спільний сойм ,,с коруною Польскою”. Се прошеннє дїйсно стрічаємо в осібних петиціях шляхти волинської й підляської. Перша просила зложити скорше спільний сойм, на взір більського; друга просила „способити до унїї” з Польщею, аби Підляше не було „україною”. Правдоподібно, що власне сї „землї й повіти” розуміла соймова пропозиція 20).

Згадані петиції цїнні тим, що кидають сьвітло на становище супроти унїї шляхти наших, українських земель. Виходить, що шляхта з західнїх земель — Волини й Підляша, спеціально прияла унїї з Польщею. Цїкаво знати мотиви; небогато, але дещо того знаходимо в її петиціях, а доповнивши тим що знаємо з иньших фактів, можемо зрозуміти становище сеї шляхти.

Петицію Волинян в. князь переказує в таких словах: „што припоминаеєте єго королевской милости о вчиненьє справедливости с паны Поляками, о забраньє кгруптовъ, о побитьє и пораненьє братьи своєє и о иншиє многиє кривды, и тутъ же просите, аби є. к. милость подле приобЂцованья своєго господарского, всему панству в. кн. Литовскому и инымъ землямъ в Белску вделаного, съємъ сполный с короною Полскою зложити без омешканья рачилъ”. Подібно звучить і підляська петиция: „Просили сьте, аби є. к. милость з ї. м. панами радами зволив подумати над забезпеченнєм вас від коронних обивателїв (о pokoiu waszym z obywatelmi соrоnnеmі) та способити справу унїї вашої з Польщею, бо як не буде унїї, Підляська земля стане такою як Україна”. Отже тут шляхта головним мотивом, що велить її змагати до унїї, однодушно підносить неспокій від коронних сусїдів. Підляшане кажуть се особливо виразно, грозячи, що при теперішнїх порядках Підляше готово спустїти як Україна. Як бачимо, навіть не благодати польського устрою й польського права, а далеко більше прозаічна причина: утечі підданих, наїзди, пограничні спори й иньші безправности і на які не можливо було знайти справедливости на Поляках, як на підданих другої держави 21), в першій лїнїї змушували українську шляхту з польського погранича бажати унїї. Ся всяка біда погранична, на яку Волиняне скаржили ся ще в перших роках пановання Жиґимонта-Авґуста, була першим мотивом, що казав Волинянам і Підляшанам бажати знесення державної границї між ними й польськими провінціями, а для того — переведення тїснїйшої унїї, або інкорпорації.

До сього прилучали ся ще иньші причини. Підляше, маючи польське право й польську урядову мову та становлячи з сього боку виїмок в в. кн. Литовськім, нераз нарікало на те, що центральні власти не рахують ся з сими виїмковими прикметами його. Для Волини знову питаннєм житя й смерти було полїпшеннє оборони від Татар, а вона вязала її спільними інтересами з сусїднїми провінціями Корони — Поділєм і Галичиною. Приналежність до двох ріжних держав тепер паралїзувала спільні заходи до оборони, й Волиняне сподївали ся на сїй точцї богато скористати з тїснїйшої звязи з Короною, тим часом як від литовських провінцій вони однаково мали дуже мало помочи в своїй боротьбі з Татарами. Боротьба-ж з Москвою, на які уживало всї свої сили в. кн. Литовське в другій половинї XVI в., сильно обтяжаючи воєнною службою й серебщизною шляхту всїх земель в. князївства, для Волинян і Підляшан мала зовсїм теоретичний інтерес. Тому тягарі, нею викликані, мусїли їм дуже докучати, а тїснїйша унїя давала надїю на полекшеннє їх, коли мовляв причинять ся до сеї боротьби коронні провінції. Отже й тут приналежність до в. князївства волинській і підляській шляхтї більше докучала, нїж тїшила. Всїми отсими мотивами мусимо толкувати петиції Волинян і Підляшан про унїю на соймі 1566 р.

Та хоч сї прошення волинської й підляської шляхти йшли на зустріч бажанням короля, він дав на них дуже здержливі відповіди, — що він про те подбає, а з спільним соймом поступить „ведля часу і потреби”. Правдоподібно, в сїй здержливости треба бачити його оглядність супроти панів-ради, що дуже не мило мусїли приймати всякі такі пригадування литовської шляхти про унїю. Тим більше, що для обговорення справи унїї однаково мав бути скликаний осібний сойм. Виленський сойм перетягнув ся на март 1566 р. і супроти обіцянки короля на пьотрковськім соймі — зложити спільний сойм перед великоднем, треба було спішитись. Новий сойм литовський скликано на недїлю мироносиць, 28/IV, до Берестя 22). Відси мали бути вислані відпоручники литовських станів на зїзд з відпоручниками коронного сойму, скликаного тим часом до Люблина. Сам король поїхав до Люблина, так що провід на берестейськім соймі попав виключно в руки панів-ради. Відновлена, по короткім перемирю, війна з Москвою звалила на сей сойм цїлий ряд звязаних з нею пекучих справ, а окрім того, на бажаннє станів, в проґраму сойму вложено ще й „поправу” деяких постанов нового литовського статуту, дуже інтересних для шляхти. Всїми сими обставинами, очевидно, покористували ся пани-рада, щоб засипати справу унїї. Король наглив справами оборони й фінансів, шляхта поправляла статут, а на унїю часу бракувало.