Історія України-Руси. Том 7

Було то дня 19 (29)/X. Перейшовши болотнисту річку (Цибульник), Конєцпольский з трох сторін ударив на козацький табор і зігнавши козацькі полки з поля до обозу, розпочав канонаду. Біоґраф воєв. Замойского з розчуленнєм оповідав про свого пана, як він сам рихтував гармати й стріляв з них на козаків, „на здоровє пану гетьману" (Конєцпольскому), а той приїхавши на його крило й собі йому помагав і такими ж гарматними віватами віддячував ся, „по черзї оден другому свідчачи свою прихильність, а неприятелеви задаючи шкоди". Козаки пробували переревати сю милу панську забаву, виславши вилазку — наперед трохи кінноти, а за ними на животах повзли по землї піші козаки в засідцї; але Поляки помітили їх і вибили козаків з їх засїдок. Так само не удала ся вилазка під батареї лївого крила ¹).

В вечері польське військо відступило з позицій, і другого дня не поновляло своїх атак. Конєцпольский видав наказ ладити ся до приступу, готовити коші, гуляй-городи й иньше знарядє. Коли про се довідали ся козаки, — каже польський дневник — на них напав великий страх. Думали перевезти ся й утїкти за Днїпро, але погода була того дня дуже неспокійна, і ті що пробували переплисти, потонули. Тодї Жмайло рішив відступити далї на полудне, на старе городище в ур. Медвежі Лози над Куруковим озером (теп. Круків напротив Кремінчука), — дві милї від Табурища. З вечера розложили огнї в своїм таборі, щоб здурити Поляків, а самі пішли на Курукове. Одначе слїдом в польськім таборі довідали ся про їх відступленнє: в ночи був висланий віддїл нїмецької піхоти на розвіди, і він підійшовши під самі шанцї козацькі, а не знайшовши нїкого, довідав ся, що козаки пішли, й сповістив про се Конєцпольского. Зараз о півночи зібрав той раду, і на нїй рішено не пускати козаків, а йти зараз за ними. Вислано зараз знаного вже нам (прославленого пізнїйше) Хмєлєцкого, щоб він догонив і „забавив" козаків, доки надійде головне польське військо, а зараз другого дня рушив і Конєцпольский.

Так оповідає польський дневник. Не маємо иньших джерел, які б пояснили нам причини сього несподїваного козацького маршу. Правдо подібно, виявили ся якісь недогоди зайнятої позиції, на випадок польського приступу, й рішено її змінити.

Сподїваючи ся польської погонї, козаки ужили всяких способів, щоб її забавити — так як Поляки собі хотїли забавити їх. „Була вже година на день", коли Хмєлєцкий з своїм кінним полком догонив козацьке військо, в милї від старого табору. Козаки, перейшовши річку, лишили в густих лозах на її берегах півтори тисячі своїх, щоб вони боронили переправи, „забавили" польську погоню. Так само відійшовши далї пів милї, до другої води, поставили тут другу засїдку, з двох тисяч кінного війська. І нарештї третю заставу умістали над Куруковим озером, на північний сторонї, від Поляків, дві тисячі війська в обороннім таборі з возів, розставлених в формі півмісяця. Головним табором стали по другий бік озера, в старім городищу і тут розставивши наоколо в кілька рядів вози, приступили до укріплення табору.

Козацькі застави були виставлені на погибіль майже неминучу — мали пожертвувати собою, щоб дати спромогу головному війську отаборити ся добре до приходу польського війська. Свою задачу вони сповнили.

Не тільки висланий на перед Хмєлєцкий, ²), але і полки Потоцкого і Тишкевича, що пішли слїдом, не могли собі дати ради з першою козацькою залогою, та замість бити ся, розпочали з нею переговори ³). Аж коли надтягнула нїмецька піхота, почала обстрілювати козаків, а за ними й кіннота, позсїдавши з коней, ударила на засїдку, перейшовши з мушкетами в руках річку — подали ся козаки перед переважними польськими силами. Пішли в розсипку, куди видко, перед польською кіннотою.

Так добігли до другої засїдки й тут повторило ся те саме: стрільба по козацьким позиціям, потім штурм, і нове виступленнє козаків. Польський дневник хвалить ся, що польська кіннота війшла в такий запал, що громила козаків, „не жалуючи нї коней анї рук, так що нї оден не втїк щоб дати вість на Курукове". Тут знов зачекали пішого війська і з ним вибили козаків з передової позиції і з табору зачали обстрілювати другий бік озера. Під той час стали підходити вже полки й головного польського війська. З ними передові полки польські пішли приступом за ріку й погнали козаків до їх головного табору, а багато при тім побили. Тому що козаки табору не встигли ще докінчити й відповідно зміцнити. Поляки сподївали ся розбити його, користаючи з сього, і ударили з великим імпетом на табор. Але сей запал коштував їм дорого. Козаки з табору прийняли їх влучним огнем, иньші знов ударили з своїх засїдок, де були позалягали. Багато з польського війська вбито, иньших постріляно — між иньшими визначного вояка рицаря мальтийського Юдицкого: поцїлено його в сам мальтийський хрест. Ледво не згинув і Замойский, заскочивши в болотисту дреговину, де обпали його козаки і ледво не вбили. Польське військо кинуло ся в неладї назад, але в тім наспів Конєцпольский з рештою війська, привів до порядку, роздав позиції й поновив з новими силами приступ, під гарматну стрільбу, з усїма силами. Але результати й сього більш плянового приступу були зовсїм не особливі. Табору розірвати не удало ся, тільки Поляки понесли великі страти в людях ⁴), і сам Конєцпольский вважав ся чудом тільки уратованим від смерти. Тому коли з козацького табору донесли ся якісь крики — як оповідає польський дневник, ратуючи гонор свого війська — „кричали голосно, просячи милосердя", Конєцпольский вважав се за добру нагоду закінчити невдалу битву. Казав забрати батареї з позицій, звів військо і став табором над берегом озера ⁵).

Що та козацька панїка і покора була не більше як фікцією комісарів, щоб покрити сумні результати битви, виявило ся зараз. З козацького табору не думав нїхто приїздити з чолобитєм. В польськім, роблячи bonne mine, говорили, що козаки боять ся висилати послів до розгнїваного гетьмана. Конєцпольский, ратуючи неприємну ситуацію, заявив, що він в такім разї більше козаків не пожалує і знову наказав ладити „уже серіозно" коші і всякий припас для штурму. Але комісари, поясняв дневник, намовили його вислати собі послів до козацького війська, і він пристав на се — післав Хмєлєцкого з иньшим ротмістром до козаків, щоб заохотити їх до спокійного полагодження справи.

Се було вповнї по афоризму — „не йде гора до Магомета, йде Магомет до гори". Але прийшло ся „зняти пиху з сердця". Перспектива дальших битв по нещасливій баталїї 31 жовтня, а ще гірше — перспектива довгої затяжної облоги — лякала Поляків. Вже зачали ся приморозки, ішов снїг; трудно було вигодувати військо і коней в таку пору і в такім далекім, глухім кутї. Великі були страти в конях і людях. Багато було ранених, що вимагали якоїсь вигоди і догляду, а того не можно було їм дати. При тім знаючи про зносини козаків з Шагін-ґераєм — що вони силкували ся дістати від Шагіна поміч, мусїли Поляки бояти ся всякого протягання війни, бо ну-ж Шагін ще раз зломить умову й задумає помогти козакам? А відкладати на пізнїйше не можна було з огляду на перспективу шведської війни. Тому треба було доконче якось залагодити справу.

В листї, переданім через післанцїв Конєцпольского, заявляв він готовість вибачити козакам їм непокорність, що вони „сміли піднести корогви свої против корогов і зброю свою против війська королївського" (боронячи себе від Поляків, що перші наступили на них). Аби лише тепер спамятали ся й покорили ся. Инакше грозив ся, що він „з тутешнїх країв не відійде", і буде „над жінками, дїтьми і маєтностями" козацькими „суровість свою виконувати" ⁶). Звучало се грізно (меньше вже гідно і культурно). Але з за сих грізних фраз звучала властива нота: „przysylaycie do nas zarazem posl'ow"! І те що нїяково було написати, ратуючи гонор королївського війська, мала, очевидно, устно договорити післанцї. Результатом було, що козаки справдї вислали своїх післанцїв з листом, „просячи трактатів", як записує се дневник ⁷). Комісари, вислухавши їх, вислали від себе лист, жадаючи, щоб козаки вислали послів з повновластю для договорення. Самого сього листу не маємо, можемо судити тільки з козацької відповїди ⁸). Головним змістом були, очевидно, виправдування в тім, що польське військо по попереднїх запевненнях своїх добрих замірів так хижо і безоглядно наступило на козаків. Виправдували ся тим, що козаки шукають помочи у Шагін-ґерая, що вони спалили замок канївський, і т. п.

Козаки на се другого дня (3/XI н. с.) прислали посольство з десяти осіб (були то: Петро Одинець, Іван Лярич, Лев Борута, Іван Бачинський, Андрій Кудиновський, Микола Болбас, Іван Горушкевич, Стефан Микитич, Богдан Пашина, Іван Пекачевський). Привезли вони нову козацьку деклярацію, адресовану до комісарів, і осібні листи (до Конєцпольского як гетьмана і до Замойского як воєводи київського). Як в сїй деклярації, так і в інструкції даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським і также предложеній, комісії, козаки хоч в виразах скромнїйших і здержливійших, в самій річи повторяли погляди і жадання, висловлені в першій деклярації. Робили тільки незначні уступки, в тім родї як зложеннє присяги, але напр. означеннє реєстра певною цифрою все таки промовчували („властиво нема про що вже говорити, бо під час походу війська на Україну одних побито, иньші, боячи ся тої виписки, відступили ся від нас і добровільно піддали ся панам-урядам українським; але сповняючи волю п. комісарів, не противимо ся тому, щоб по поворотї нашім до дому люде дїлу рицарському чужі не пишали ся нашими вільностями"); додавали дещо нове — напр. аби старшинї була визначена осібна платня ¹⁰).

Переговори на підставі сих деклярацій трівали цїлий день, але при великій ріжницї в жаданнях комісарів і козацького війська не могли дійти кінця. Комісари годили ся тільки піднести реєстр до 5 тисяч, а до плати 50 тис. додати осібну платню старшинї; годили ся, щоб на випадок, як би гетьман козацький вмер на урядї, військо могло собі вибрати гетьмана тимчасового, поки правительство визначить, але військо не може самовільно нї скидати з гетьманства ні виберати. Рішучо признавали далї не можливим, щоб козаки мали право проживати по маєтностях приватних і видхиляли козацькі прошення що до заспокоєння релїґійної справи такими метикуваннями, що в релїґійний справі, мовляв, нїякої кривди не дїєть ся і займати ся нею повинно духовенство, а не військо. Крім сеї офіціальної відповіди вислані були осібні листи, з запевненнями прихильности, від тих, до кого козаки писали осібно; були вони писані прихильно, але з панської високости до людей „простої кондиції") ¹¹).

Переговори, ведені в польськім таборі 3/XI, значно посунули справу на перед. Правдоподїбно, комісари вияснили козацьким послам, що від певних пунктів вони нїяк не можуть відступити, і їх умова з козачиною не може бути уложена инакше. Але разом з тим чи не дали вони по тиху певні надїї, не вказали якісь перспективи, що в дїйсности, на практицї сї постанови де в чім можуть бути помякчені, ослаблені? Або козацька старшина собі се виміркувала з переговорів, з ситуації. Трактати з козачиною все укладали ся більше про око, і нїколи риґористично не переводили ся. І сим разом не було причини думати инакше. Ті нові постанови, проєктовані комісією, мали бути відновленнєм постанов комісії ольшаницької 1619 р. Чи не згодили ся тодї козаки на них? А в дїйсности вони зістали ся на папері. Правда, по таких нових заслугах, положених в Хотинській війнї, по дальшім зростї і сили, і енерґії, і престіжу козацького вертати ся назад до постанов 1619 р., перечеркнувши всї надїї і претенсії, оперті на хотинських заслугах, козачинї було, без сумнїву, прикро. Але щож! І постанови 1619 р. вінчали собою великі козацькі заслуги в московській кампанїї. Иньшої дяки, очевидно, не було що сподївати ся від шляхетської річипосполитої.