Історія України-Руси. Том 7

Турецьке правительство теж неустанно скаржить ся на „своєвільних людей” з України, що нападають на турецькі володїння й громлять купцїв. Так з початку 1538 р. маємо скаргу за напад на Очаків, пішим військом і чайками, та пограбованнє місцевої людности. Кілька місяцїв пізнїйше — скарга на браславських людей, що погромили чабанів і заграбили гроші у „вівчарського писаря”. Десь зимою 1540 р. беруть люде з України участь в повстанню Татар против Порти й разом з ними нищать околицї Білгороду й Тягинї ¹⁰).

Всї сї й багато подібних иньших жалоб (бо ми маємо тільки дещо з того) змусили литовсько-польське правительство серіозно задумати ся над козацькою справою, вже з иньшого становища нїж в 1520-х рр. Треба було якось стримати козаків, бо се грозило розятрити в кінець відносини до Татар і Турків, а правительство хотїло цїною всяких уступок купити спокій з ними. Більш енерґічний і воєвничий настрій перших десятилїть пановання Жиґимонта, коли зброї татарській чи турецькій хотїли противставити свою оружну силу, зброїли границї, будували замки, — дав місце шуканню спокою за кожду цїну. Заразом, очевидно, переведені слїдства виказали, що пограничні старости не зовсїм безгрішні в козацьких зачіпках. Їх оправдання, що козацькі напади чинять ся без їх волї й відомости, не були прийняті: слїдства пригадали, що старости беруть частину з козацької здобичи, отже являють ся участниками козацьких нападів; само правительство зрештою санкціонувало свого часу старостинські побори з степової здобичи (в спорах Черкасцїв з старостами), ¹¹), з мотивів фіскальних, але тепер воно виходило з иньших поглядів. Принціп застрашування Татар козацькими нападами признавав ся небезпечним. Правительство рішучо хотїло зробити кінець партизанській війні на турецько-татарськім пограничу й чути нїчого не хотїло про якісь пляни боротьби.

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту ¹²).

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. „Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи”. Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. „Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали”, повторяє в. князь, — „напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, — вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих ¹³).. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли”. „Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть”. В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, „на чти и горлехъ”. Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли „на рыбы и на бобры”, мають при поворотї контролювати їх „добитки” (відбераючи на себе часть) — чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке — вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. князя ¹⁴).

Примітки

¹) Документы арх. юстиціи І с. 523.

²) Максимович (І с. 293), за ним Каманїн (ор. с. с. 81), думали що і попереднїй проєкт вийшов від Дашковича ж: що він його поставив на соймі в Городнї 1522 р., і що в. князь прийнявши сей проєкт, дав своє порученнє радї. Максимович не цитує своїх джерел і розуміє тут мабуть проєкт Дашковича, предложений на соймі Пьотрковськім, а Каманїн очевидно пішов за Максимовичом.

³) Любавський Сойм с. 237 і далї.

⁴) Див. вище с. 93.

⁵) Бєльский с. 1059. Правдивість його оповідання про приїзд на сойм Дашковича потверджуєть ся запискою в дневнику слуги біск. Томіцкого, що був на. тїм соймі: 19 ianuarii Eustachius Daschkowicz vir bello ot milicia clarus venit Pyotrcoviam (Monum. Poloniae histor. V c. 899).

⁶) Порівняннє того, що він сам далї говорить в сїй справі, з проєктом Дашковича не лишає в сїм сумнїву.

⁷) 3 огляду на се трудно вважати проєкт, вложений ним в уста Дашковича, лїтературною фікцією, — хоч він дуже відповідає тому, що сам Бєльский на иньшім місцї висловлює як свою гадку в справі уставлення modus vivendi козачини (с. 1358).

⁸) Акты Зап. Рос. II ч. 150. Документ не має дати, видавець вважає сього хана Сагіб-ґераєм і датує документ 1527-1533 рр. Коли він Сагібів, то мусив би бути пізнїйший.

⁹) Великокняжі грамоти з липня 1541 р. — як низше.

¹⁰) Жерела т. VIII ч. 3, 4, 7

¹¹) Архивъ Ю. З. Р VII II. ч. 18.

¹²) Видані з них грамоти: до справцї (адмінїстратора) київського воєводства і до старости черкаського (Акты Ю. З. Р. І ч. 105 і Архивъ VIII. V ч. 19), третя — до канївського старости Бобоїда в витягах у Пулаского Szkice І с. 43-4. Вони буквально подібні до себе, з деякими тільки відмінами, (але київська грамота видана з виразними помилками). Нема сумнїву, що й иньшим старостам були післані подібні ж грамоти.

¹³) Людність свого повіту.

¹⁴) Як показує виданий д. Яковлевим уривок (Україна, II), такі накази були повторені місяць пізнїйше ще раз.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: БЕЗПЛОДНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ ЗАХОДІВ ПОЛЇЦІЙНИХ КОЛО КОЗАЧИНИ, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ ЯК МОТИВ ОПРАВДАННЯ НАПАДІВ КОЗАЦЬКИХ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ 1540-Х РОКІВ: ПОГРОМ КАРАВАНА НА САНЖАРОВІ, ПОХІД НА ОЧАКІВ, ЖАЛЇ НА СПІЛКУ АДМІНЇСТРАЦІЇ З КОЗАЧИНОЮ.

Як бачимо, все се задумано було дуже просто. Козаків спишуть на реєстр, тодї буде звісно, на випадок якоїсь зачіпки з Татарами, чиї козаки, з котрого замку те зробили, і хто з старост має за них відповідати; старости у власнім інтересї, щоб не стягнути халепи на себе, будуть пильно наглядати за ними, пускаючи в степи і оглядаючи їх, коли вони будуть вертатись, і суворими карами відібють у них охоту до промислу над Татарами ¹). Тільки все се грішило повним незнаннєм і нерозуміннєм місцевих обставин, вийшло з голов столичних бюрократів, які думали, що циркуляром можна творити житє і наказом або забороною розвязувати найтяжші проблєми. І через те було засуджене на повний неуспіх. Подробиць не маємо, але результат — що з того знов таки „нїчого не вийшло", зовсїм ясний.

Можемо припустити, що дворянин великокняжий дїйсно приїхав до Київа; се було не трудно. Але списати реєстр було вже далеко тяжше. Ми бачили, що понятє „козака" в серединї XVI в. було дуже широке і неозначене. Такої верстви людей не було. На поклик, аби козаки ставили ся до реєстрації, могло відізвати ся дуже мало, або таки й зовсїм нїхто; і також не легко було уставити обєктивні критерії для того, кого притягнути до тої реґістрації, і як списати ту катеґорію людей, для якої була та реґістрація призначена: тих що мали охоту промишляти над Татарами. Ті напр. козаки, що „не отходячи у козацтво" служили в наймах в містї — не мали нїякого інтересу в данім разї. Ті що дїйсно промишляли в степах — се була рухлива людність в значній мірі не звязана з даними замками, навідувала ся до них часами й збирала ся з широких просторів України (та й не України тільки). Для багатьох се зовсїм не було постійне зайнятє, рід житя. Тай місцевим урядникам не було нїякого інтересу вишукувати та силоміць втягати в козацький реєстр людей, які могли б дїйсно колись скомпромітувати себе зачіпкою з Татарвою, та стягнути халепу на адмінїстрацію свого замку. Зареґіструвати отже „козачину" не було можливости. Не було можливости й віддати її під нагляд старост. Козаки не конче брали дозвіл від старости на свої степові промисли й не конче ставили ся до контролї. А місцеві урядники — се теж дуже важно, не мали зовсїм охоти справдї перейняти ся таким ріґорізмом супроти степових промислів, який рекомендувало їм правительство, та розірвати з усїми практиками і своїми поглядами на місцеві обставини. Не могли зрікти ся так легко доходів, які мали з того, тим більше, що вони не вірили в можливість здійснення тих полїційних загострень і особливо — не вірили в те, щоб се справдї забезпечило спокій Українї від Татар. І ми можемо бути зовсїм певними, що коли справдї, для заспокоєння правительства й був списаний якийсь реєстр, то він не мав нїякого реального значіння. Що найбільше — своїми впливами на місцеву людність місцева адмінїстрація могла добити ся на якийсь час повного ослаблення воєнної енерґії, тих зачіпок з Татарами — поки перший значнїйший напад якоїсь татарської ватаги не положив кінця сїй здержливости, давши оправданнє дальшим промислам добичників українських.

Сього, розумієть ся, не треба було довго чекати, навіть при найщиршій охотї хана чи санджака турецького справдї дати спокій Українї й не давати приводу до набігів татарських: козачину татарсько-турецьку ще тяжше було взяти під контролю і стримати нїж козачину українську. З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541-5 рр. ішли неустанно ²). Трохи чи не тодї саме, як правительство займало ся гадками про приборканнє днїпровських козаків, напад Татар на київське Полїсє дав привід до голосного походу Претвича на Очаків, коли він дав собі духу над Татарами, „мстячи ся кривди його королївської милости". Потім Татари йдуть з земель в. кн. Литовського, забравши людей по уходах — отже спокійних ловцїв риби й бобрів, і знову бійка. „Потім приходили Татари на в. кн. Литовське, і пан воєвода (Сєнявский) ходив з литовськими панами в погоню аж до Лебедина, але не догнавши, вернули ся назад", тільки Претвич погромив кілька ватаг, що хотїли ще вернути ся на Україну. На другий рік на весну пішли Татари „на дорогу барську"; їх переловили, і довідали ся, що Татари збирають ся йти на Україну, й Татари білгородські пішли вже на Черкаси; Татари погромили слуг черкаського старости й забрали стадо, але Претвич забіг їм дорогу під Очаковим, погромив і відобрав людей і худобу, що вони взяли під Черкасами, і т. д.