Історія України-Руси. Том 7

Розумієть ся, одного-двох таких татарських наїздів було досить, щоб зробити кінець всякому перемирю з боку української козачини й пограничних урядників, коли таке перемирє було, й „розрішити на вся" по давньому. І дїйсно з рр. 1545-6 ми вже знову маємо цїлу пачку скарг татарських і турецьких на козацькі зачіпки, погроми, походи і т. д. Жалї ханські на дрібнїйші бійки й зачіпки від козаків з тих лїт ми мали нагоду читати ³). Але сї козацькі напади приберали все більші розміри. Як констатувало саме литовське правительство, з Черкас, Канева, Браслава, Винницї й иньших „українних" городів в. кн. Литовського назбирало ся „мнозство козаковъ", вісїм сот або й більше, під проводом Карпа, Андрушка, Лесуна й Яцка Білоуса, і розложивши ся в степу за Браславом, робили відти напади, громили купецькі каравани і т. и. Їх дїлом мало бути погромленнє великого турецько-татарського каравана на Санжарові, що йшов до Москви і кінець кінцем дуже сильно дав ся в знаки литовському скарбови ⁴). Провинників, здаєть ся, знайти не вдало ся: за наказом правительства адмінїстрація наловила козаків і прислала їх на двір королївський, але сї козаки були мало що винні: вони займали ся ріжним промислом на уходах хорольських і ворсклянських, і караванщики самі зачіпали їх, били й забирали тих уходників, і вони тільки віддячили ся дечим потім караванщикам, а розбили караван козаки з московської України ⁵). Кінець кінцем виходили найбільше винні самі купцї, що обминаючи законну дорогу й митні побори з нею звязані, пішли „яловими степами", а головними грабителями — московські піддані „которыи зъ замковъ украинъныхъ съ Путивля, съ Чернигова, съ Новагорода Северскаго завжды тамъ подъ замъки и влусы приходячи, тыи збытки починаютъ и шкоды чинять, и то все на є. м. козаковъ (литовських) ускладаютъ и во всемъ ихъ винуютъ" ⁶). Так представляло справу литовське правительство перед ханом, але радї своїй в. князь висловив своє переконаннє, що ті козаки були не тільки домашнї, але й вчинили свій погром не без участи місцевої адмінїстрації — „не одно сами своволне, але снать и за выправою и посланьємъ некоторыхъ самихъ державецъ украиныхъ на поле ходили и въ томъ тыє корованы громили". І рада з в. князем постановила, що ті гроші, які скарб в. кн. Литовського мусїв виплатити пограбленим купцям, мусять йому покрити ті, що „були причиною выправы оныхъ козаковъ, такъ тежъ и користи тоє причастъниками" — чи то самі державцї, чи їх урядники-ротмистри, десятники і всякі люде ⁷). Було се одначе, розумієть ся, бажаннє вповнї плятоничне.

Другим таким голоснїйшим епізодом було пограбленнє Очакова в тім же 1545 р., вище вже згадуване. Козаки на 32 чайках вночи напали на замок, здобули його, кількох убили, кількадесять душ взяли в неволю і випустили потім на окуп, та побрали що надибали добичи і коней. І тут правительство складало головну вину на московських підданих, на ріжну вільну степову козачину, над якою воно не має нї власти нї контролї, але знов таки мусїло заплатити шкоди з державного — сим разом польського скарбу ⁸). Само для себе правительство і сим разом знало, що наброїли козаки свої. Провідники були тіж, що в Санжарівській історії: Карпо Масло з Черкас (очевидно той самий Карпо, що зветь ся одним з провідників козацьких в попереднїй історії), Яцко з Переяслава — мабуть одна особа з Яцком Білоусом, Єндрушко з Браслава ⁹). Досить сильно скомпромітований був що до участи в сих козацьких нападах староста браславський Сангушко, в підозрінню був і Претвич і Пронський.

І знову завертїло ся колесо. Правительство литовсько-польське нарікало на те, що не вважаючи на велику данину, рік річно плачену ханови, Татари грабують українські землї й забирають людей в неволю. Хан запевняв, що всьому виною козаки: вони своїми нападами на

Лївобережу не дають Татарам можности ходити на московські землї й позбавляють їх сього леґального джерела поживи; вони нападають на турецькі й татарські улуси й викликають тим напади на Україну ¹⁰). Нема що говорити про спокій, поки дїють ся зачіпки й напади від козаків: „естли же ты, братъ нашь, козаковъ своихъ украиныхъ, которыє водою Днепромъ подходячи подъ замки и улусы наши шкоду чинять, воимовати не будешъ — Татарове мои своєє шкоды терпети не будутъ" ¹¹). Такі самі нарікання й претенсії йшли й від турецького султана. Вимовляння своєвільними козаками, московськими підданими нїчого не помагали ¹²). Татари й Турки зовсїм катеґорично винуватили по давньому пограничних старост. Коли в 1550-х рр. пограблено на Тавани караван турецького купця „Адрахмана", хан зовсїм недвозначно заявив, що се черкаський староста кн. Дмитро Сангушкович, приставивши для безпечности навіть свого чоловіка, потім казав козакам його пограбити ¹³). Кілька років пізнїйше, повідомляючи, що „перекопський князь Алъклычъ" за наїзди на Україну всаджений „у твердоє везеньє", хан жадав, аби в. князь з свого боку покарав своїх старост і ,,врадниковъ украинныхъ", що позволяють козакам нападати на улуси татарські, і виразно вказував при тім на київського воєводу і старосту черкаського: „зъ ведомостью и дозволеньємъ" їх нападають козаки з їх замків на Татар ¹⁴). З турецького боку особливо скаржили ся на Претвича ¹⁵).

В. князь розсилав все нові й нові листи до пограничних старост, наказуючи їм „козаковъ повстегати и шкодниковъ карати", робити слїдства разом з відпоручниками ханськими, ставити до очей підозрілих, а винних горлом карати ¹⁶); скомпромітованих старост кликав на оправданнє й навіть скидав з урядів або переносив на иньші місця (як Претвича з Бару, а Дм. Сангушка з Черкас ¹⁷) — хоч Сангушка біда спіткала не так за татарські шкоди, як за його аферу з княжною Острозькою). Але все се нїчого не помагало. Старости оправдували ся тим, що вони тільки відбивали ся від татарських нападів, або стерегли ся від них — як Претвич у своїй нераз цитованій „апольоґії", а пограблені купцї далї виходили самі собі винними, тому що їздили „свовольне небезпечъными дорогами" ¹⁸). Провинників найчастїйше не знаходилось, а як і вишукували часом якихось жертвенних козлів ¹⁹), то се нїкого не стримувало. Пограничний спорт розвивав ся все більше, погранична війна приймала все ширші розміри. Козацькі напади ставали явищем повсечасним, звичайним; козачина вповнї опанувала низ Днїпровий, степи; доходило до того, що сам король мусїв посилати своїх післанцїв в Орду обходом, на Волощину, тому що Днїпром їхати було небезпечно від козаків — „которыє немалымъ почътомъ поля на тотъ часъ наполнили и вси перевозы залегли", як писав король весною 1558 р., під час афери Вишневецького.

Примітки

¹) По анальоґії з попереднїми й пізнїйшими проєктами представляють собі, що і в 1541 р. списаннє реєстра означало вербованнє козаків на службу державну (Каманїн op. c. с. 82). Але се не так: списаннє 1541 р. мало характер чисто полїційний, і про службу козацьку нема мови.

²) Почасти див. вище наведені виривки (с.64-5.) і 1. с. с. 55 і далї. Хронольоґічні означення у Претвича не дуже докладні здаєть ся, — а може не докладні дати Бєльского. Але загалом записки Претвича дають богатий образ пограничної війни від поч 1541 (облога Пронського) до 1549 р.

³) Див. с. 106.

⁴) Про сей епізод була вже мова в т. VI с. 10-11. Акти в Посольській Книзї І ч. 17-20; деякї з сих документів, очевидно не знаючи сього видання, передрукував Яковлев, Україна кн. III.

⁵) 1. с. с. 26 і 30.

⁶) 1. с. с. 26.

7)1. с. с. 36.

⁸) Збірка актів в т. 18 „Записок" ч. 8. і Жерела т. VIII ч. 13-5, про епізод сей див. іще вище с. 96.

⁹) З Карпа Масла польська канцелярія по созвучности зробила „Карпа Московитина" (Karp Moscum — все та ж тенденція зложити справу на Москву); Яцко раз зветь ся Браславцем, другий — Переяславцем (теж мішали видко, по созвучности), Андрушко раз зветь ся Єндрушко, другим разом з нього зробив ся Jan Dersko.

¹⁰) Посольская книга І с. 22, 83, 100.

¹¹) Ibid. c. 85.

¹²) Ibid. с. 77, 112, 137 й ин.

¹³) Посол. книга І с. 77.

¹⁴) Ibid. с. 110.

¹⁵) Жерела т. VIII і цитованя „апольоґія" Претвича в Bibl. Warsz. 1866, IIІ.

¹⁶) Посольская книга І с. 78, 110, 112, 116, 134.

¹⁷) Ibid. 78, 112, 114.

¹⁸) Посол. книга І с. 134, 137.

¹⁹) В. князь в 1555 р. пригадував ханови, як він „не давно прошлыхъ часовъ" наказав видати в Черкасах татарському гонцеви „шкодниковъ горлы на караньє", і заохочував, аби хан так поступав і з своїми (Посол. кн. І с. 116).

КН. ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І ЗНАЧІННЄ ЙОГО ДЇЯЛЬНОСТИ: НЕДОСТАЧА ВІДОМОСТЕЙ ПРО МОТИВИ ДЇЯЛЬНОСТИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ЗАМОК НА ХОРТИЦЇ, ПОДОРОЖ В ТУРЕЧЧИНУ І ПОВОРОТ НА УКРАЇНУ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З КРИМОМ І БОЯЗКІСТЬ ЛИТОВСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ЗВЕРТАЄТЬ СЯ ДО МОСКВИ, ПОХІД РЖЕВСКОГО НА ТАТАР, ЛИТОВСЬКЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАПОБІГАЄ РОЗРИВУ З КРИМОМ, ОБЛОГА ХОРТИЦЬКОГО ЗАМКУ ТАТАРАМИ В 1557 Р., ВИШНЕВЕЦЬКИЙ В МОСКВІ, ПЕРЕГОВОРИ З МОСКОВСЬКИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ ПРО СПІЛЬНУ ВІЙНУ З КРИМОМ, ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ, ПОХОДИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І АДАШЕВА НА КРИМ, КІНЕЦЬ МОСКОВСЬКОЇ АКЦІЇ, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НА УКРАЇНЇ; ВОЛОСЬКА АВАНТУРА І КІНЕЦЬ ВИШНЕВЕЦЬКОГО; ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.

В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти — і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї — хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії — те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків — в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann'a, Вишневецький скінчив авантюристом.

На публичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Знаємо його як заможного маґната, властителя кількох сїл в полудневій Волини. Але замість росширяти й збільшати свою „фортуну”, він віддаєть ся пограничному, модному тодї спорту — боротьбі з Татарами. З сього боку, як одного з визначнїйших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї з 1550 р. Претвич ¹). Але Вишневецький не вдоволив ся тою, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й маґнати; він береть ся здїйснити гадку, яка носила ся перед очима, очевидно, не одного з тодїшнїх людей, але не була реалїзована досї — хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердинї против Татар. На початках 1550-х рр. ²) „на острові Хортицї, против Конських вод, коло кримських кочовищ”, ставить він замок і громадить наоколо себе козачину ³). Серед сих заходів удаєть ся він до Турків. Не знати — чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енерґічної помочи, чи се було в його таки плянах — оперти ся на Туреччинї против Криму. Досить того що десь лїтом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жиґимонту-Авґусту писав кн. Острозький — що Вишневецький „з усею своєю ротою, себто з усїм козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе”, зїхав до Турків — вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини ⁴). Се викликало страшенну трівогу в двірських кругах, та і на Українї: бояли ся, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи були безосновнї: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, представив ся королеви з початком марта, в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем ⁵). Його вияснення кінець кінцем були прийняті, і Вишневецький дістає від в. князя порученнє тримати сторожу на Хортицї против Татар. Отже у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти: опираючи ся на Литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим.

Але смілі пляни Вишневецького й безоглядність в їх виконанню страшили короля. „Під сї часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями”, писав він Радивилу кілька лїт пізнїйше ⁶). Супроти Татар литовсько-польське правительство старало ся держати ся можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Правительство бояло ся, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно і в. князь носив ся з гадкою „звести” його з границї й вислати з козаками на війну в Ливонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу, або вислати на заступство котрогось з його братів ⁷). Але Вишневецький не давав себе звести, й правительству зіставало ся тільки пильно уникати всякої прояви солїдарности з небезпечним своїм слугою. Пізнїйше (1557) Жиґимонт-Авґуст на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої пляни на власну руку; він, Жиґимонт, його на Днїпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу головно покладаючи ся на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною й ханом. „Можете міркувати з того, що і до й. м. цїсаря турецького він ходив против волї нашої, а як там його принято, самі знаєте: він вернувши ся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьємъ осмотренъ былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручали йому степову сторожу, в тім переконанню, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки”. І Жиґимонт-Авґуст старав ся представити ханови, який то користний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володїння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо як раз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки ⁸).