Святий Валентій

Та інша ще, щас­ли­ва дум­ка блис­ла

В душі йо­го: ачей же хрис­ти­янський

Священик змо­же за­гоїти ра­ну,

Котру за­дав ас­кет? Ачей по­мо­же

Знов поєднать Ва­лентія з жит­тям?

Він знав свя­ще­ни­ка та­ко­го! Блис­ла

Надія щас­тя в батьковій душі,

І блиск її роз­лив­ся по об­лич­чю.

“Нехай і так. Спов­ню твоє ба­жан­ня!” -

Сказав отець і вий­шов ско­рим хо­дом.

Жив в Римі десь, в да­лекім за­ка­ул­ку,

У власнім до­ми­ку му­ляр уч­ти­вий

Памфилій, виз­во­ле­ний раб, грек ро­дом.

Що був письмен­ний, пра­вий, доб­ро­душ­ний,

То й виб­ра­ла гро­ма­да хрис­ти­янська,

В тій часті міста зло­же­на з убо­гих

Ремісників, йо­го на ієрея,

І пос­вя­тив єпис­коп по за­ко­ну.

Він був жо­на­тий, трьох синів до­рос­лих

І три доч­ки мав, жив не зовсім вбо­го

І був з прак­тич­них, ти­хих тих лю­дей,

Що раді раз здо­бутій вищій правді,

Але ще більше раді, сли ту прав­ду

Спокійно, мир­но мо­жуть виз­на­ва­ти.

Ніколи му­че­ницько­го вінця

Він не ба­жав; що бо­же - ра­до бо­гу,

Але що людське - лю­дям приз­на­вав.

Дітей хо­вав у бо­язні гос­подній,

Але й не в меншім пос­лусі батьківськім,

Ховав не на ас­кетів та свя­тих,

А на лю­дей, хоч чес­них та ро­бу­чих.

І жінку в владі й пос­лусі дер­жав,

Хоч не вва­жав жіно­чий пол за­гально

За зміст гріха, за чортівську по­ку­су.

Сказать ко­рот­ко, ієрей Пам­филій

Був доб­рий муж і щи­рий хрис­тя­нин,

Що хоч йо­му єдна­ло честь, по­ва­гу

У бідних і ро­бу­чих та у влас­тей,

Зате в очах ас­кетів та зав­зятців

Непримиримих ува­жа­лось май­же

Гріхом, трус­ли­вим віровідступ­ницт­вом.

До то­го-то Пам­филія удав­ся

Нещасний батько.

Здивувавсь Пам­филій,

Побачивши та­ко­го па­на в своїй

Хатині; смир­но, але без уни­жень,

Він привітав йо­го. Но гнеть ве­ли­ка

Утіха суть йо­го всю на­пов­ни­ла,

Коли по­чув, що пан той - се отець

Валентія, ото­го ліка­ря,

Що бідним да­ром по­ма­гав, що навіть

Його доч­ку від смерті відвер­нув.

Він сам не знав, як дя­ку­вать ста­ро­му,

Де по­са­дить, чим угос­тить йо­го.

Та, вздрівши хма­ру смут­ку на чолі

Його, гнеть влас­ну радість поск­ро­мив

І став роз­пи­ту­вать про сум йо­го

І що йо­го до нього за­ве­ло.

Розговоривсь Ва­лентія отець.

Все роз­ка­зав, що знав; не утаїв

Своєї му­ки і своїх надій.

Які пок­лав на нього. “Ка­же­те.

Що син мій спас від смерті ва­ше ча­до!

О, дя­кую бо­гам за ту го­ди­ну,

Коли се ста­лось! Так те­пер я вправі

Жадать від вас, про­си­ти вас; зробіть

І ви для ме­не ту са­му прис­лу­гу!

Спасіть мені моє ди­тя! Влічіть

Від лю­тої не­ду­ги ліка­ря!

Хрестіть йо­го - я не бо­ро­ню вам,

Але спо­ну­кай­те, щоб по­вер­нув

До давнього, тру­дя­що­го жит­тя,

Щоб жив з людьми, як чо­ловік, не біг

В ліси, як дик, не крив­ся, як розбійник,

Не мар­ну­вав жит­тя, ума і сил,

Не вго­ню­вав у гріб ме­не пред­час­но!”

І батько за­ри­дав. Зво­ру­ше­ний,

Його оповість вис­лу­хав Пам­филій

І по­хи­тав по­важ­но го­ло­вою.

“Тяжка се спра­ва! Див­ний се наш час!

Не так письмен­ний я й да­ле­ког­ляд­ний.

Щоб зро­зуміть йо­го течії всі,

Но з досвіду що­ден­но­го міркую...

Якийсь по­ну­рий дух ввійшов в лю­дей,

Якийсь таємний біль не­оз­на­чен­ний,

Що бри­дить їм жит­тя, лю­дей і світ,

Що роз­ри­ває узи віковії,

Природні узи. Мов во­ди праг­ну­щий,

Так лю­ди ті в не­дузі бо­лю хо­чуть,

Вмирають тим, що вмер­ти враз не мо­жуть.

Страшна се слабість, за­раз­ли­ва нині!

Немов чу­ма, що за жит­тя не­ду­жих

Все тіло їх до кості розк­ла­дає;

Так ду­хо­вий не­дуг той на­ших днів

Весь світог­ляд ва­лить і ло­мить, весь

Стрій мис­лей цілко­ви­то ви­вер­тає.

Що вчо­ра ще вва­жа­лось людським, доб­рим,

Вважаєсь нині най­тяж­чим гріхом;

Що вчо­ра сміх бу­ди­ло - нині му­чить;

В чім сумніва­лись вчо­ра - нині вірять,

І, що най­гірше, в одурі якімсь

Бажають за­пе­ча­ту­ва­ти кров’ю

І му­ка­ми ту віру, мов га­да­ють,

Що за фальши­ву віру, за об­ман,

За по­мил­ку і кров не поп­ли­ве!

Тяжка се спра­ва! Жаль, і ду­же жаль,

Що й син ваш тож по­пав на сю до­ро­гу!

Та що ж, поп­ро­бую, що в моїй силі!”

І, по­мо­лив­ши­ся, пішов Пам­филій

За су­мо­ви­тим батьком, шеп­чу­чи

Молитви по до­розі, щоб гос­подь

І ум йо­го, і сер­це освітив.

Ввійшовши до Ва­лентія в’язниці,

Кайдани батько з си­на мовч­ки зняв

І мовч­ки вий­шов. Наб­ли­зивсь Пам­филій

І, осінив­ши­ся зна­ком хрес­та,

Сказав: “Прос­лав­лен будь гос­подь на небі,

Що в серці твоїм, си­ну, роз­бу­див

Бажання прав­ди, світла й царст­ва сво­го!

Я, смир­ний раб йо­го, со­суд ску­дельний,

Вважатимусь щас­ли­вим - от­во­ри­ти

Тобі, освіче­но­му, двері раю.

Велика, си­ну, сла­ва твоїх діл

Пішла по світі, чес­на, доб­ра сла­ва.

Багато ти страж­ду­щих укоїв,

Багато сліз сирітських осу­шив, -

А всі во­ни за­пи­сані у бо­га.

Бо бог наш, си­ну, ми­ло­сер­дя бог,

І син йо­го ска­зав свя­теє сло­во:

“Не кож­дий, що мні ска­же “Гос­по­ди!

господи!”

Ввійде до царст­ва мо­го!” Віра, си­ну,