Святий Валентій

Благословить їх на щас­ли­ву путь

Життя в любві. О гар­ний, гар­ний дню,

Чи дов­го ж то ще жда­ти їй на те­бе?

Та що ж, не радісно, ма­буть, пли­ли

Ті дні для то­го, круг кот­ро­го вся та

Любов, мов пер­ла круг яд­ра, гор­ну­лась.

Валентій в домі, на­че тінь по­ну­ра,

Ходив в за­думі мовч­ки, ос­то­ронь

Від всіх. В то­ва­ристві сидів, мов в терні.

Де й ділась дав­ня бесідливість щи­ра!

Немов медвідь на лан­цюзі, глядів він

Довкола, ки­дав зне­хо­тя сло­ва­ми,

А йду­чи, якось бо­яз­но дов­ко­ла

Оглядувавсь, мов злодій.

Не ка­зав

Отець йо­го слідить, ні пільну­ва­ти,

Лякаючись ще дуж­че под­раз­нить

Його уяву.

“Хорий ще, - він ду­мав, -

А сво­бо­да - най­кра­щий лік на ту

Хоробу”. Знав він, що Ва­лентій, дав­ши

Святеє сло­во - не тікать в пус­ти­ню,

Вже й не вте­че. Ох, та не знав не­щас­ний

Отець, яку стра­шен­ну му­ку син

Терпів! Не знав, що син що­день, щоніч

По пиш­но­му саді йо­го блу­кає

І ру­ки ло­мить, го­ло­вою б’є

О білий камінь, то в гу­ща­вині

Кропивою, тер­ном би­чує тіло,

Що всіх мо­литв йо­го один кінець,

І зойків всіх, і стог­нань всіх: “О бо­же,

Спаси ме­не від людської люб­ви!”

І звільна він по­чав марніти, та­ять

І чах­ну­ти. І за­боліло знов

Вітцівське сер­це. Що ро­бить? Як ра­дить?

Памфилій мисль щас­ли­вую піддав,

Сказати кра­ще: ви­ра­зив лиш те,

Що здав­на в серці батьковім дріма­ло:

“Женить йо­го. При боці лю­бої

Дружини віджиє у нього сер­це!”

Пречудний ра­нок був, сміялось не­бо,

Співали пташ­ки, за­пах ди­хав з цвітів

Іскрилася ро­са на всіх лис­точ­ках,

І все кру­гом бу­ди­лось, го­моніло

Величну пісню: Уіуеre me­men­to! ‘

Лишень Ва­лентій по без­сонній ночі, •

Проведеній в мо­литві, на­че труп,

Ходив-бродив в тім жизні оке­ані,

На всю кра­су глядів зав­мер­лим оком.

В зболілім серці, на­че тем­на гадь,

Клубились сумніви, по­нурі ду­ми.

Аж ось до нього батько підійшов

І, ру­ку на пле­че йо­го пок­лав­ши,

Сказав: “Мій си­ну, що з то­бою дієсь?

Поглянь вок­руг! Кра­суєсь і пи­шаєсь

Усе в при­роді, тішиться жит­тям,

Росте і мно­житься! Лиш ти, мов квітка

Підтята, в’янеш! Си­ну лю­бий мій,

Покинь ті ду­ми чорні! Глянь на си­вий

Мій во­лос! Не­ба­га­то вже ос­та­лось

Мені до гро­бу. А я так сер­деч­но

Бажав ще ба­чить своїми очи­ма

Тебе вітцем, ро­ди­ни го­ло­вою!

Так га­ря­че ба­жав до­жить потіхи -

Гойдать дітей твоїх в обіймах своїх!

Невже ж ти хо­чеш вік свій мо­ло­дий

Згирити в са­моті? Нев­же ж не жаль

Тобі вітця, не жаль і тої, си­ну,

Що зад­ля те­бе тілько про­терпіла

І людський по­говір стяг­ла на се­бе?

Ей, си­ну, си­ну, гріх тобі тяж­кий

Отак ро­би­ти! Бог же сот­во­рив

Людей на те, щоб мно­жи­лись, рос­ли

І спільно, у любві йо­го хва­ли­ли!”

Давно вже ждав Ва­лентій тої мо­ви,

Давно ля­кавсь її! А все ж те­пер,

Почувши те сподіва­не, зжах­нув­ся,

Немов на га­ди­ну сту­пив. Та що ж!

Хоч як він досі ду­хом хо­роб­рив­ся,

Хоч [а] на опір го­ту­вавсь, - те­пер

На батькові сло­ва не міг нічо­го

Найти ска­зать. За­ко­луп­нув ста­рий

Синівське сер­це своїми сло­ва­ми,

Не так сло­ва­ми, як слізьми, що, мов

Горох, спли­ли на бо­ро­ду сріблис­ту.

“Не плач­те, та­ту, все зроб­лю для вас!” -

Сказав Ва­лентій і аж сам зля­кавсь

Тих своїх слів, - та вже бу­ло запізно.

“Мій си­ну! Лю­бий! Ох, як я щас­ли­вий!

Ходи, хо­ди, во­на там, бідна, пла­че!

О сон­це яс­не, ра­дуй­ся зо мною!

О бо­же, з сер­ця дя­кую тобі,

Що ти спов­нив мої усі ба­жан­ня!

Ходи, мій си­ну! Нині, нині ще

Обручимо вас. Радість, радість нам!”

І, сам се­бе не тям­ля­чи, побіг

Старий, за­ди­хав­шись з утіхи, в дім.

У всіх за­ку­ти­нах зчи­нивсь гар­ми­дер

І втішний гомін; за­роїлось в домі,

Обручну уч­ту ки­ну­лись го­то­вить,

Гостей про­си­ти, ла­ди­ти да­рун­ки.

Лишень Ва­лентій по відході батька

Остався сам, і ру­ки за­ло­мав,

І прос­тог­нав, мов під обу­хом ка­та:

“Що я зро­бив, що я зро­бив, о бо­же!”

Смеркалось. Свічі в домі за­па­ла­ли,

В їдальні гості шум­но за­ляг­ли,

І му­зи­ка чу­до­ва задз­веніла,

А на­ре­че­на па­ра мо­ло­да

Посередині в вінцях, пиш­них стро­ях

Приймала да­ри. Ли­ця Сільвії

Горіли щас­тям; німо і по­ну­ро

Додолу очі по­хи­ляв Ва­лентій.

Скінчився об­ряд - уч­та по­ча­лась,

І він, як ско­ро зду­жав вир­ва­тись,

Полетів в сад. Сріблис­тий місяць ти­хо

Чарівне світло лив на сон­ну зем­лю.

Збентежений, трем­тя­чи весь, Ва­лентій

На зем­лю ки­нувсь. “Бо­же, бо­же мій!

Так ти ме­не ос­та­вив! При­ку­ваєш

Мене до світу, до гріха, до жінки!

Ти... ти не­на­ви­диш ме­не, не хо­чеш,

Щоб я спа­се­ний був! О бо­же, зми­луй­сь,

Спаси ме­не! Пош­ли мні наг­лу смерть...

Ні, ні, - не смерть! Поз­воль спо­ку­ту­вать

Гріхи! Пош­ли мені та­ку не­ду­гу,

Щоб всі во­ни зля­ка­ли­ся ме­не,

Щоб, див­ля­чись на ме­не, сер­ця їх

Стинались ле­дом, щоб їх ру­ки мліли,