Святослав

Зараз за вікнами було темно, тільки тіні високих кипарисів коливались за ними, через що й здавалось, ніби хтось знадвору підійшов і зазирає у вікна. Імператор ступив уперед і завісив пурпурові, почеплені на срібних прутах завіси.

У опочивальні було світло. Біля стін стояло кілька світильників, вгорі сяяло велике позолочене панікадило, воно заливало потоками світла всипану золотими зорями стелю, де був викладений із зеленої мусії хрест, освітлювало підлогу, посеред якої в рамах із темного мармуру викладені були мусією павичі, а по кутках – чотири орли й райські птахи.

Все блищало й сяяло в опочивальні в цю нічну годину: двері, зроблені з срібла й слонової кістки, дорогоцінні меблі, прикрашені інкрустаціями з перламутру й кістки, мусії.

Тільки мусії, що тяглись попід стіною вподовж всієї опочивальні й зображували імператорів, були темні, тьмяні. Імператори йшли і йшли з хрестами і з скіпетрами в руках, за ними, звівши погляди й піднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.

«А скільки з них було убитих?» – подумав імператор Никифор.

– О великі імператори! – зашепотів він. – Ви творці й будівники Нового Риму. Ви збудували фортеці й храми, оточили неприступними мурами землі імперії, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекі Мавританію й Нумідію, Африку, Бизацену, Тріполітанію й Єгипет, у Малій Азії скорили аравітян, сирійців, месопотам’ян. Перед вами схилялись городи ассірійців і фінікіян, ви підкорили Тарс, вигнали варварів з Кріту і Кіпру, Схід і Захід трепетали перед вами, Лівія і Ніл віддавали вам свої багатства… Так поможіть же мені, допоможіть, імператори!

Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як він чув, крокували етеріоти, незабаром прийшли папія Михайло і Лев Валент.

– Великий імператоре, – сказав Лев. – Я сам обшукав гінекей і нікого там не знайшов. Ми обшукали також і весь палац, але ворогів немає.

– Спасибі вам, – подякував імператор. – Тепер я спатиму спокійно. Іди додому, Леве!

І Лев Валент пішов з опочивальні.

– Великий василевсе, – сказав на прощання імператору папія Михайло. – Ляж і спокійно спи! Я не спатиму цілу ніч, стоятиму біля дверей твоєї опочивальні. У тебе є заздрісники й вороги. Але ти маєш і щирих друзів, які життя віддадуть за тебе. Спи спокійно, василевсе!

Поцілувавши червону сандалію імператора, він вийшов з опочивальні.

Тоді до нього прийшла Феофано…

Він не пішов їй назустріч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальні, дивлячись на неї з-під густих темних брів похмурими і, як їй здалося, сердитими очима.

Феофано пішла вперед – у золотистій туніці, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссі, що тьмяно мінились, у маленьких червоних сандаліях на босу ногу.

– Імператоре! – почув він її голос. – Що з тобою? Ти хворий, мій василевсе?

І враз йому ніби вдарило в груди – до нього долинули пахощі троянди, пахощі її тіла.

– Феофано! – сказав він. – Я не хворий, але в мене дуже болить серце.

– Що сталось? – Вона зупинилась зовсім близько біля нього. – Скажи мені, мій любий імператоре, чому в тебе болить серце?

Никифор подивився їй в очі – темні, глибокі очі, на самому дні яких світилися іскринки. І вона витримала його погляд, ніби її не мучили ніякі сумніви, ніби душа її була прозора й чиста, ніби несла вона з собою тільки правду.

– Феофано! – промовив він. – Я тобі відкрию всю душу, але обіцяй, що ти на цей раз не будеш гніватись на мене.

– Імператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнівався?

– Тоді читай, – сказав імператор і дав їй папірець. Вона взяла записку, ступила до світильника й стала так, що він бачив найменшу цяточку на її обличчі, повільно розгладила тонкими своїми пальцями папірець, зібганий імператорською рукою, й стала читати.

Імператор стежив за її обличчям. Феофано підвела голову, – вона була надзвичайно спокійна. Никифор побачив на її обличчі посмішку.

– Так от чому, – промовила Феофано, – приходили до нас у гінекей Лев Валент і папія Михайло. Я хотіла їх вигнати, адже в мене там сьогодні гості – дві царівни з Преслави. Але потім вирішила не заважати їм робити свою негідну справу, обіцяла, – винувато додала вона, – не гніватись. Та навіщо ти, імператоре, ображаєш мене – твою Феофано? Невже ти, замість того щоб посилати етеріота Валента й нікчемного Михайла, не міг покликати мене і показати цю дурну записку?

– Прости мене, – крикнув він, – але, Феофано, я вже не знаю, кому вірити, а кому ні!

Вона ступила вперед і поклала теплу руку на його плече.

– Мій імператоре, мій василевсе, красо і гордість Візантії, – сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. – Я розумію, що в тебе є безліч турбот, ти сумуєш за покійним батьком, тебе турбує війна в Болгарії, у важку цю годину захворів паракимомен Василь. Але, імператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить і живе тільки для тебе?..

Вона дивилась йому в очі так, як може дивитись тільки мати або дитина.

– Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєні люди в гінекеї! О імператоре, будь певен, Лев Валент і Михайло оглянули, обшукали там усі покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гінекей, і прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твій наказ…

– Прости мене, Феофано, – ще раз сказав Никифор. – Я зовсім не хотів тебе образити.

– Я вже забула про образу, – промовила вона. – Будь спокійний, імператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, імператоре, – подивившись по опочивальні й на вікна, додала Феофано, – що перетворив цей палац на фортецю. Сюди ніхто не проб’ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє військо готується до походу… Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легіонами! Пригадуєш, як колись ти ходив війною на агарян, стояв під Каппадокією, брав Тарс… Тоді в твоєму шатрі весь час – день і ніч – була і я…

– Це був чудовий час! – захоплено сказав імператор. – Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як і тоді. Я можу без кінця дивитись у твої очі, без кінця цілувати…

Феофано сама поцілувала його – довгим, пристрасним поцілунком.

– Ти хочеш бути зі мною цю ніч? – запитала вона.

– Тільки з тобою… Хіба ти думаєш ще кудись піти?

– Так, я мушу ще піти до гінекею й попрощатись з болгарськими царівнами. Навіжений Лев Валент так перелякав і мене, і їх. Я з ними трохи поговорю, а потім повернусь. Ти спи, імператоре. Я прийду до тебе…

– Я ждатиму тебе, василісо, найблагочестивіша і найблаженніша.

2

Був час, коли заступає друга зміна нічної варти. У Буколеоні вартували етеріоти. Побрязкуючи зброєю, заковані в броню, пройшли в мовчанні під командою діангелів [165] і стали біля воріт і на всіх стінах та вежах Буколеону топотерити [166] . Вони підняли щити, наставили списи, – ніхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.

165

Діангели – доглядачі порядку.

166

Топотерити – нічні сторожі.