Святослав

Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сідлі, що перед своїми іконами проводив часу більше, ніж на золотому троні. І він ще думає скорити Азію, Болгарію, Русь? Ні, не такого імператора хотіла мати Феофано.

Її очі давно вже зупинились на Цимісхії. Любов – ні, і його Феофанс не любила, як не любила ніколи й нікого; їй було просто приємно, що Іоанн – пристрасний, меткий, він – це сама бачила Феофано – міг розігнатись і перестрибнути через шестеро коней.

Феофано давно вирішила вбити Никифора, імператором мусить бути Іоанн. Вона тільки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь – ні, йому було небезпечно труїти третього імператора…

Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постільничий Василь був її спільником у вбивстві двох імператорів, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спільник був небезпечний, він надто багато знав – його треба було прибрати.

Коли в опочивальні стало видніше, Феофано встала, пішла до потайної схованки в стіні, розчинила її дверцята і вийняла звідти ще одну отруту, придбану в єгипетських купців. Вона діяла одразу, на смерть, і призначалась паракимомену Василеві.

9

Пізнього вечора Георгій Сурсувул з кількома боїлами і невеликою дружиною примчав до Преслави. Усі були запорошені, стомлені, у Сурсувула зяяла на чолі рана.

Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо як тільки він зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усіх кінців боляри. Сурсувул нічого не відповів на їхні питання, тільки роздратовано махнув рукою і попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозуміли, що добра не ждати…

А Сурсувул біг покоями царя. Сторожа догідливо розступалась перед ним і проводжала низькими поклонами.

Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, він почув, як десь близько співає великий хор чоловіків. Хор співав урочисто, дужо:

Слава на небі богові, і на землі мир…

Роздратований Сурсувул відчинив ще одні двері. Хто в царському палаці сміє говорити і співати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарії?

І коли Сурсувул на всю силу своєї руки відчинив ще одні двері, то побачив, що там під стіною стоїть хор, а посеред покою кілька священиків підняли хрест над ченцем, що схилив голову до підлоги.

– Що тут робиться?! – крикнув Сурсувул.

Чернець підвів голову, і Сурсувул побачив кесаря Петра – у чернечій рясі, блідого, з довгим волоссям – зовсім не схожого на самого себе.

– Кесарю! – заволав Сурсувул. – Ми відступаємо… Іде останній бій…

Найбільше ці слова вразили, мабуть, співаків та ще священиків. Співаки обірвали спів і, намагаючись не тупотіти ногами, вийшли в сусідній покій. Священики опустили хрести й одступили назад…

Тільки кесар Петро не змінився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що він пережив до появи болярина, було страшнішим, ніж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колінах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:

– Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає…

– Що ти говориш, кесарю? Що чую від тебе?

– Те, що я сказав… Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тільки чернець Петро. Продовжуйте, священики! – сказав він байдуже.

– Прокляття! – крикнув Сурсувул. – Геть! Геть звідси! – заволав він і рушив з кулаками на священиків. Ті знали вдачу головного болярина і стрімголов кинулись з покоїв.

– Кесарю Петре, – сказав він, коли священики залишили світлицю. – Встань, бо не гоже кесареві стояти навколішки тут, перед оцими священиками, ченцями і передо мною, болярином твоїм…

Не піднімаючи очей, кесар Петро повільно встав, слухав, що скаже далі Сурсувул.

– Болгарія гине, – вів далі головний болярин. – І ти в цьому винен.

– У чому я винен? – безпорадно промовив кесар.

– У всьому, – коротко відповів Сурсувул, – і про це не будемо говорити. Але зараз, у цю ніч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарію. Ходімо до твоєї опочивальні. Іди-бо, дай мені свою руку…

І болярин підтримав руку кесаря Петра, завів його до опочивальні.

– А тепер, – промовив він, – я наллю тобі келих, з якого пив каган Симеон, і ти мусиш випити його до дна, яким би гірким не було це вино…

Поспішаючи, він узяв з полиці келих, який каган Крум зробив з черепа імператора Никифора Першого, і з корчаги налив у нього червоного вина.

– Пий! – владно наказав він.

– Чому я мушу пити?

– Ти мусиш випити, щоб знову ненавидіти, як і колись, імператорів Візантії і щоб подати руку русам і їхньому князеві Святославу.

– Руку Святославу? Іти на Візантію?

– Так, іти на імператора Никифора разом із князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..

Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою і раптом випустив його з руки…

За годину боляри, як було їм наказано, зібралися в одній із палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях і навіщо їх кличуть кесар і болярин Сурсувул, і тому збились у покоях, стиха між собою говорили, ждали.

Нарешті двері до покоїв кесаря розчинились, звідти вийшли, стали з списами в руках заковані в броню вої. Боляри стихли, завмерли на місці.

З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Він важко ступав уперед, зупинився біля золотого трону кесарів.

– Боляри! – сказав він, і голос його пролунав, як удар по бильниці серед темної ночі. – Кесар Болгарії Петро, син Симеона, тільки що помер у своїй опочивальні. Помираючи, він випив з келиха кагана Симеона і заповів нам…

Але болярин Сурсувул не закінчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкіт зброї. Кілька чоловік швидко увійшли до палати, за ними прямували вої в бронях.

Попереду всіх прибулих ішов кесаревич Борис.

– Де батько? – запитав він у болярина Сурсувула.

– Кесар Петро помер…

Кесаревич Борис вийшов і зупинився на помості біля трону.

– Вічна пам’ять кесареві, – почав він. – Шкода, що я не встиг прийти із Константинополя з великою дружиною, а ще більше шкода, що сюди ще не дійшов з численним своїм військом імператор Никифор. Але він скоро тут буде…

Болярин Сурсувул тільки зараз, здавалося, зрозумів, що сталось, але пізно вже було щось робити, пізно було боротись із кесаревичем і імператором Візантії. Вони ще раз перемогли болгар.