Святослав
Шрифт:
– Імператоре, – перебила вона його. – Хіба вперше імператорам ромеїв бачити, як на них кидають камінням? Тих, що кидали каміння, вже немає в живих, а хто з них і лишився живий, той сидить і сидітиме на Проті… Забудь про це, імператоре.
– Ти кажеш, – вів далі Никифор, – що вони всі загинули або ж сидять на Проті. Так хто ж тоді пророкує таке й хоче моєї смерті?
Імператор розповів Феофано про випадок у соборі й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчі в неї виступили рум’янці. Проте Феофано стрималась і, як тільки могла спокійно, нібито жартома, сказала:
– Мій
Вона показала на стіну опочивальні, де зроблені були мусії імператорів Костянтина, Юстиніана, Михайла Мефісоса і Василя Македонянина… Як живі, ті йшли і йшли, високо піднісши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхні жони, діти…
– Це правда, – вирвалось у імператора Никифора. – Македонянин, – показав він пальцем на одного з них, – убив оцього самого… Михайла Мефісоса…
– Так, – голосно засміялась Феофано. – Вони вбивали навіть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нікчемний черв’як пророкує тобі смерть, і ти йому віриш?! Подумай, імператоре! У тебе є надійна етерія, від тебе не відходить твій паракимомен Василь, ти побудував – і добре зробив – цей палац Буколеон, куди не проповзе ні миша, ні черв’як, нарешті, біля тебе я – твоя утіха й підпора.
– Це правда, – згодився імператор Никифор. – Тут, у Буколеоні, біля тебе, я в безпеці… Але ворогів є багато, вони там, за стінами Буколеону…
– Хто ж вони?
– Оттон німецький.
– Навряд чи рушить проти Візантії Оттон, – заперечила Феофано. – Він зараз осів у Італії, заспокоївся і далі не піде…
– Але горить і вся Азія, Феофано.
– О, – засміялась Феофано, – колись ти сам, а тепер Вард Склір пройшли по Азії, там навіть вітер не посміє дихнути…
– А Болгарія?
– О, Болгарія – це справді небезпечна земля, і не так вона, як Русь…
Феофано на хвилинку замислилась, потім сказала:
– Колись… це було давно… коли ще живий був імператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палаці, київську княгиню Ольгу… Це страшна, небезпечна жінка. Я й досі пригадую її очі, обличчя, уста. Такий, мабуть, і син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, імператоре?
– Бачиш, – повільно відповів імператор. – Я сам покликав князя Святослава і навіть заплатив йому, щоб він бив непокірних болгар…
– Він і б’є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди…
– О ні, – зухвало сказав імператор. – Болгари не допустять його сюди…
– Хто не допустить? – засміялась Феофано. – Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонської гори?
– У нього є син Борис… наш родич, Феофано.
– Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворі?
– Він завтра ж виїде до Преслави, – заявив Никифор. – Це правда, покладатись далі на Петра не можна. Але,
Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тоді, коли оцей Святослав вдерся в Болгарію, я послав єпископа Феофіла василіком своїм до печенігів, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.– Паракимомен Василь не говорив мені про це…
– Про це досі знали тільки я та він, тепер знатимеш і ти, Феофано.
– Це дуже добре, – згодилась і Феофано. – Але на Святослава мусиш рушати й ти.
– Коли печеніги вдарять, рушу і я. А потім, ти знаєш, у мене було неспокійно в Азії. Зараз я готовий і піду, піду…
– О, тепер я бачу, що ти справді мудрий, – запалилась Феофано. – Іди, йди на них!.. Пригадуєш, – замислилась вона, – як ти колись, одразу після нашого одруження, поїхав у Азію… Тоді ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрі. Який ти тоді був чудовий, імператоре! Я пам’ятаю тебе на коні, в позолочених доспіхах, у шоломі, з мечем…
– Так, – згодився він. – Це був чудовий час. Але хіба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу військо на Русь… І тебе я також візьму з собою.
– Але поки що ти молишся, а не готуєшся до війни.
– Я перекидаю військо з Азії, вже мої легіони стоять у Фракії й Македонії, скоро буде готовий і мій флот.
– Ні, ти не готуєшся, – рішуче промовила Феофано, – бо не думаєш про своїх полководців. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами і не раз рятував тобі життя, допоміг стати імператором?
– Про кого ти говориш?
– Про Іоанна Цимісхія – твого двоюрідного брата, якого ти без жодної провини звільнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вірменії. Навіщо йому, людині знаменитого роду, сидіти в глушині, коли він мусить стояти на чолі війська, вести його. У нього, крім того, велике горе. Тільки-но померла його дружина… Нехай, Никифоре, буде він у Константинополі, одружиться з дочкою якогось благородного патрикія… Зроби це для мене…
– Хіба що тільки для тебе, – сказав імператор. – Але я не хочу бачити його тут, у палаці. Нехай він живе в городі, нехай одружується, але не потикається до мене.
– Спасибі, – подякувала Феофано. – Зараз ти зробив як імператор. За це тебе любила і любить Феофано…
Чари кохання! Їм підвладні всі, підкорялись їм і імператори ромеїв.
Звичайно, імператор Никифор виконав пораду Феофано і наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича – кесаревича Бориса.
Імператор обрав добре місце й зручну годину для розмови. Він сидів у великій палаті, вікна якої були затінені. Крізь розчинені двері голубіли води Пропонтиди, довга ж низка кораблів на ній пливла й пливла вдалину…
Величне видовище! Море було спокійне, сяяло під блискучим сонячним промінням. І тим грізнішими виглядали на ньому важкі бойові кораблі – дромони, біля кожного з яких пливло по два розвідувальних судна – усії, за ними – памфіли – такі ж бойові кораблі, але менші розміром, ще далі – довжелезні кумварії і коротші – хеландії, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.
До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тільки на дромонах сиділо по сто-двісті гребців з кожного борту. Кесаревич бачив, як срібні бризки летять з-під тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слід від запіненої води.