Святослав

Усіх навіть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесі Дунаю не видно ні одного вітрила, на кучугурах, що жовтіли то тут, то там серед низин, не видно ні чабанів, ні воїв. І сторожа, яка їхала й ішла поперед всього війська, повертаючись час від часу до чола війська, доповідала, що ніде ворожих воїв не видно.

Коли ж військо стало наближатись до кінця Сулинського лиману, стало зрозуміло, чому воно нікого не зустріло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутінках добралась майже до Переяславця, розповіла, що болгарське військо зібралося й опустило за собою всі ворота у Переяславці над Дунаєм, а всі лодії болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тоді князь Святослав велів двом тисячам кінних воїв негайно переплисти Дунай і мчати лівим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарські лодії. Сам же він зібрав до себе, коли стемніло, воєвод своїх і бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночі воєводи підвели полки й оточили город, а до стін його підтягли з лодій пороки й метальні машини. Серед пітьми ночі було видно, як за стінами Переяславця спалахує світло, звідти долітали голоси болгарських воїв, іржання коней, чути було голоси й на стінах та вежах.

Тільки почало світати, князь Святослав велів сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра віддати город без брані, за що обіцяє не чинити ніяких ушкод.

Болгарські боляри, що стояли на стінах, відповіли лайкою й глузуванням. Тоді князь велів воям своїм брати зброю і наволочить стяги. В стіни города вдарили пороки. Заметушились вої й біля самострілів, що стояли далі від стін: одні крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зроблені з волових жил, інші в цей час підкладали під них гостре каміння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи – і з свистом і ревом на стіни й далі в город полетіло каміння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усіх воїв, і в повітрі засвистіли тисячі стріл – звичайних очеретяних і кращих – кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кількох місцях стіни, безугавно викидали каміння самостріли, лучники натягали й натягали свої тятиви. І тоді в сяйві нового дня із-за лучників виступили мечники й одягнуті в броню вої. Легко подолавши відстань до валів навкруг стіни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стін драбини, закидали залізні гаки, ставали один одному на плечі і лізли на стіни.

На полі під Переяславцем стояв великий шум і крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогів, дехто – щоб підтримати своїх побратимів, декому, ніде правди діти, було просто страшно, і той криком бадьорив себе. Усі вої були завзяті, вони копієм хотіли взяти город.

Але й болгарські вої, на чолі яких стояли визначні боляри, бились сміливо. Їм обіцяли, що скоро підійде велике військо кесаря Петра, а разом з ними римські легіони. На стінах у них заздалегідь були приготовлені купи каміння, за заборолами – діжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.

Коли вдарили пороки і в Переяславець полетіли тисячі стріл, багато воїв загинуло на стінах і в самому городі. Але боляри знали, що їм загрожує, і гнали на стіни інших. Ошаленівши від нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.

Ось чому воям руським довелося під стінами Переяславця дуже важко, – на них згори лилася гаряча смола, падало важке каміння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.

У кількох місцях під стінами города почалися пожежі, й тоді із заборол полилася вода, хмарою сипався пісок, воям заливало, запорошувало очі. І коли в одному місці пороком пробили стіну, то виявилось, що поблизу немає воїв, які б ринули в проруб. А по той бік стіни швидко виростав присип, закривав проруб.

Та ось в городі і на полі перед ним настала тиша. Вої одійшли від Переяславця, стали тисячами, кожна під знаменем своїм. Князь Святослав разом із Свенелдом і ще кількома воєводами об’їжджав на конях військо, потім зупинився на високій кручі, звідки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.

– І як мислите, воєводи, – запитав Святослав, – будемо далі брати Переяславець копієм чи станемо облогою?

Одні воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слід брати тільки копієм. Інші, а найбільше Ікмор, думали, що краще стати під городом станом.

Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай поділявся на кілька рукавів. І раптом на його обличчі заграла посмішка.

– Пливуть! – сказав князь Святослав.

Далеко на пониззі, в голубому просторі вод, який пронизувало рожеве сонячне проміння, окреслились темні цяточки – то йшли лодії руські, що поспішали на поміч воям.

– Ждати під стінами города не можемо, воєводи, – промовив Святослав. – Тут стояти – давати ворогові силу. Ждати тут – може, й ромеї підтягнуть свої сили. І навряд чи сидітимуть самі боляри в Переяславці. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде підмога. Вони не ждали, що й лодії наші з’являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночі, воєводи, і будемо брати город копієм…

І князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславці одночасно відкрились всі ворота, а з них скопом ринуло військо. Воно заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.

У стані руських всі були готові, через короткий час почалася січа велика. Боляри болгарські бились люто, з усієї сили, вони йшли і йшли проти руських воїв, хотіли вирватись з цього поля і тікати на захід. Але руські вої не випускали їх з кільця.

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

4

У цьому першому бою Микулі довелося дуже важко. Правда, лук і меч у нього на цей раз були там, де треба, тул із стрілами, які він сам нарізав з верби, висушив і оперив ще в полі, туго був прив’язаний у нього з правого боку, було в його тулі ще багато стріл і комишевих – тонких, легеньких, із залізними вістрями, – такою стрілою він би найпрудкішу веверицю вцілив. Перев’язав Микула пізніше, на березі Дунаю, й тятиву свого лука, на цілу ніч перед тим поклав її, як радили інші вої, в теплий кінський кізяк. Тятива одійшла, розпарилась, туго ув’язалась за підзорами [151] , а коли сонце пригріло і тятива висохла, то кибить [152] і весь лук аж дзвеніли. Вся ця зброя тепер, коли він взяв її в руки, не заважала Микулі; тул біля пояса, лук у лівій руці, права – вільна, щоб стріляти, а коли буде надоба – виймати меч. І бився Микула, як і тисячі інших воїв, добре. На світанні, коли наперед виїхали сурмачі й сли, які стали кричати до бояр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв і пропонували здати безщербно город, а болгари відповіли лайкою й глузуванням, – забилось дуже серце в Микули. Це ж вони – вої руські – з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до крові, а миру. Чого ж сміються болгари, невже не бачать смерті, що нависла над Дніпром і Дунаєм?

151

Підзори – кінці лука.

152

Кибить – дуга лука.

Люто, разом із своїм десятком ішов уперед Микула. Спочатку стріляв із лука, далі, коли лізли на стіни, вихопив меч, а що було згодом – пам’ятав мало. Знав одно: лук його не підвів, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебеніла й синцями вкрилось усе тіло, – цього не чув і про це не думав Микула.

Уночі ж, коли вої взяли Переяславець і спочивали, щоб далі йти до Доростола, Микулі доручили стерегти кількох болгар, таких посічених, як і він сам, пов’язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко від нього просто на землі. У бранця були зв’язані руки й ноги, на сорочці його запеклася кров, мабуть, він дуже стомився, хотів спати, бо то заплющував очі, то розплющував їх. Але щось не давало спати бранцеві – розплющуючи очі, він кожного разу з острахом поглядав навкруг, ніби чогось боявся.