Тінь вітру

– Які речі?

Жінка прибрала таємничого вигляду – звела брову та скосила очі.

– Наприклад… наприклад, що хлопець – не син капелюшника.

– Хуліан? Хуліан – не син Фортюні?!

– Так, це чула Вісентета.

– То хто був справжнім батьком Хуліана?

– Пані Фортюні ніколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, які вони, ті чужоземки…

– То чоловік саме за це лупцював її?

– Хтозна. Тричі її забирали до лікарні. Тричі! А тому покидькові вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напивається й падає на підлогу… Та я цьому не вірила. Ніхто не вірив. Фортюні посварився з усіма сусідами. Якось він посвідчив у поліції, що мій останній чоловік – Господи благослови його душу! – обікрав його крамницю. На думку свинюки Фортюні, кожен, хто з півдня, – шахрай та грабіжник!

– Даруйте… то ви впізнали дівчину, яка на знімку поряд із Хуліаном?

Жінка знов уважно подивилася на фото.

– Ніколи її не бачила. Дуже вродлива.

– Зі знімку виходить, що вони закохані, – припустив я, намагаючись підштовхнути її пам’ять.

Вона віддала мені світлину назад, хитаючи головою.

– Уявлення не маю. Наскільки я знаю, Хуліан ніколи не мав дівчини, але, здається, якби й мав, мені б він не розповів. Було нелегко дізнатися, що моя Ісабеліта вештається з цим хлопцем… Ви, молоді, ніколи нічого не розповідаєте. А ми, старі, не знаємо, як припинити балачки.

– Чи пам’ятаєте ви його друзів? Хто найчастіше приходив до Хуліана?

Жінка знизала плечима.

– Ну, минуло багато часу. Крім того, у роки юності Хуліан нечасто бував удома. Він мав шкільного приятеля, хлопця з гарної родини, з Алдаїв, а це прізвище чогось варте! Ніхто не згадує про них тепер, але тоді то було все одно що згадати королівську родину. Купа грошей – іноді вони навіть висилали по Хуліана машину, й навіть Франко не мав такої! Блискуча така, з водієм. Мій Пако – а він знався на машинах! – сказав мені, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гідна імператора.

– А імені приятеля не пам’ятаєте?

– Послухай, із таким прізвищем, як Алдая, ім’я не потрібне! Натомість пам’ятаю ім’я іншого хлопця, дещо легковажного… Мікель його звали. Гадаю, він теж навчався з Хуліаном в одному класі. Але не питай мене ані про його прізвище, ані про вигляд…

Здавалося, ми потрапили у глухий кут, і я вже побоювався, що жінка втратить інтерес до розмови.

– А нині хто-небудь мешкає у квартирі Фортюні?

– Ніхто. Старий помер, не залишивши заповіту, а його дружина, наскільки мені відомо, досі в Буенос-Айресі й навіть на похорон не приїздила. Утім, не можна її звинувачувати.

– Чому в Буенос-Айресі?

– Бо, гадаю, далі н'iкуди. Вона все залишила на адвоката, дуже дивного чоловіка. Я ніколи його не бачила, але моя дочка Ісабеліта, яка мешкає на п’ятому поверсі, прямо під ними, говорить, що він іноді приходить серед ночі, власним ключем відчиняє двері, кілька годин проводить у квартирі, крокуючи сюди-туди, а потім іде геть. Одного разу Ісабеліта сказала, що навіть чула цокіт жіночих підборів.

– Може, то були диби? – припустив я.

Жінка подивилася на мене з виразом нерозуміння, не вловивши іронії.

– І за ці роки ніхто більше не відвідував оселі?

– Якось з’явився жахливий чоловік – вічно усміхнений, сміхотун, таких видно за кілометр. Він сказав, що репрезентує відділок боротьби зі злочинністю. Хотів оглянути квартиру.

– Він сказав, навіщо йому це?

Жінка заперечно похитала головою.

– Чи ви пам’ятаєте, як його звали?

– Інспектор Хтозна-який. Я навіть не повірила, що він з поліції. Від нього аж смерділо шкурним інтересом – тут було щось особисте! Я відіслала його геть, сказавши, що ключів від квартири в мене немає, а якщо йому щось потрібно, хай зателефонує адвокатові. Непроханий гість сказав, що повернеться, та я більше ніколи його не бачила. Полотном дорога!

– А чи не знаєте випадково прізвища та адреси адвоката?

– Вам слід звернутися до управителя будинку, пана Моліни. Його контора неподалік, вулиця Флорідабланка, 28, перший поверх. Скажіть, що ви від пані Аврори.

– Дуже вдячний, пані Авроро. То квартира Фортюні порожня?

– Ні, не порожня. Відтоді як помер старий, ніхто нічого з неї не виносив. Іноді звідти навіть тхне. Я б сказала, що там щури, згадаєте моє слово.

– А чи не можна на неї поглянути? Може, ми знайшли б якусь підказку… Я дуже хочу довідатися, що ж насправді трапилося з Хуліаном!..

– Ні, ні. Я не можу цього зробити. Треба говорити з паном Моліною, він відповідальний.

Я по-змовницькому до неї всміхнувся.

– Ви, гадаю, маєте головний ключ. Добре, що ви сказали тому інспекторові, ніби такого немає, – але ж це неправда? Адже вам теж до смерті хочеться побачити, що там відбувається…

Пані Аврора скоса подивилася на мене.

– Ви диявол.

Двері розчинилися, наче відкотився надгробний камінь, – із раптовим стогоном, випускаючи сире, смердюче повітря. Я штовхнув двері всередину, й відкрився коридор, що тонув у темряві. Було задушливо; смерділо сирістю. Спіральні нитки запиленого павутиння звисали зі стелі білою бахромою. Розбиті кахлі на підлозі були вкриті чи то пилом, чи то попелом. Я помітив якісь сліди, що вели до квартири.

– Святий Боже! – пробурмотіла сторожиха. – Тут брудніше, ніж у курнику.

– Якщо хочете, далі я піду сам, – сказав я.

– Це ви так хочете, а не я. Ну ж бо, йдіть попереду, а я за вами.

Ми зачинили за собою двері й постояли трохи біля входу, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви. Я чув нервове дихання жінки й відчував кислий запах її поту. Почувався розкрадачем могил, чия душа отруєна жадобою.

– Гей, що то за шум? – спитала сторожиха стривоженим голосом.

Щось тріпотіло у темряві, сколошкане нашою присутністю. Мені здалося, що я на мить побачив, як блимнула бліда тінь у кінці коридору.

– Голуби, – відповів я. – Вони, певно, залетіли крізь розбите вікно й влаштували тут гніздо.

– Ці потворні птахи налякали мене вкрай, – сказала жінка. – Але й напаскудили вони тут! Наче востаннє.

Ми наважилися зробити кілька кроків уперед і таким чином дісталися кінця коридору, де розташовувалася їдальня з балконом. Можна було бачити лише обшарпаний стіл зі скатертиною, що перетворилася на лахміття й була схожа радше на саван. Чотири стільці та пара замурзаних засклених шафок «охороняли» посуд: різноманітні келихи та чайний набір. У кутку проти нас стояло старе піаніно, яке належало матері Каракса. Клавіші почорніли від бруду, стики між ними ледь-ледь проглядалися крізь шар пилу. Фотель із довгим порваним покривалом потроху розсихався біля балкону. Поряд стояв кавовий столик, на якому лежали окуляри для читання та Біблія, затягнута у бліду шкіру й облямована золотом (раніше такі зазвичай дарували дітям у день конфірмації). У ній досі залишилася закладка – шматок пурпурної стрічки.

– Погляньте, ось фотель, у якому старого знайшли мертвим. Лікар сказав, що він так просидів два дні. Так сумно думати про це: наче собака, сам-самісінький… Не те щоб він не заслуговував на покарання, але ж так…

Я покрокував просто до фотеля, де Фортюні було знайдено мертвим. Поряд із Біблією стояла маленька скринька з чорно-білими фотокартками – то були старі студійні портрети. Я майже боявся їх торкатись і став навколішки, щоб уважно розгледіти їх. Почувався так, наче зневажаю пам’ять нещасного старого, але цікавість перемогла. На першому знімку була молода пара з хлопчиком, якому було не більш ніж чотири рочки. Та я впізнав його очі.