Тінь вітру

– А я вважав, що тієї ночі… ну, пам’ятаєш, коли тебе побили…

– Якби рани на серці гоїлися так само швидко, як подряпини на обличчі!.. – вихопилося в мене.

Фермін дружелюбно усміхнувся.

– Не сумуй. У тебе все ще попереду. Ніщо не зрівняється з першим разом, ніщо. Ти так і не збагнеш, у чому краса життя, поки вперше не роздягнеш жінку. Ґудзик за ґудзиком… наче зимового вечора чистиш смачну гарячу картоплю…

Цієї миті на екрані велично з’явилася Вероніка Лейк [18] , і Фермін перемістився в іншу площину. Коли картинка на екрані змінилася і пані Лейк тимчасово зникла, Фермін побіг до буфету у фойє, щоб поповнити запаси ласощів: після місяців голодування мій друг дещо втратив відчуття міри, через що трохи погладшав, але небезпечний надмір ваги йому не загрожував. Я залишився на самоті, майже не слідкуючи за подіями на екрані. Я згадав Клару… ні, я згадав її тіло, блискуче від поту, розімліле від насолоди, тіло, яке здригалося в ритмі рухів учителя музики… Мій погляд відірвався від екрану – і я помітив глядача, який щойно увійшов. Його силует поволі пересувався до центру партеру, і врешті він сів за шість рядів від мене. У кінотеатрі багато самотніх людей, подумав я. Таких, як я сам.

18

Veronica Lake – сценічне ім’я американської кіноактриси Констанс Френсіс Марі Олкмен (1919–1973), надзвичайно популярної у 1940-ті роки, постійної партнерки актора Алана Ледда.

Я намагався зосередитись на основній лінії сюжету. Герой, цинічний, але добросердий детектив, розповідав другорядній героїні, що такі жінки, як Вероніка Лейк, – загибель для всіх чоловіків і єдине, що залишається цим останнім, – це гинути від безнадійного кохання. Фермін Ромеро де Торрес, який уже встиг зробитися неабияким знавцем кінематографу, називав цей жанр «прикладом богомола»: на його думку, подібні фільми являють собою втілення грішних фантазій конторських службовців, які страждають на закрепи, та побожних жінок, які вмирають з нудьги, мріючи про бурхливе та розпусне життя. Я посміхнувся був, уявляючи собі, що б сказав мій друг-критик, якби не пішов на зустріч із буфетом… але посмішка застигла на моєму обличчі.

Глядач, який сидів за шість рядів переді мною, повернувся та витріщився на мене. Туманний промінь прожектора являв собою лише тонку хмаринку тремкого світла, у якому проступали лише обриси та кольорові плями; але цього світла вистачило, щоб я впізнав Куберта, чоловіка без обличчя. Цей жорстокий погляд блискучих очей без повік, цей вищир… здавалося, він у темряві облизує неіснуючі губи… Холодні пальці страху стисли моє серце.

Тієї миті з екрану вибухнули музикою дві сотні скрипок, почулися постріли, крики, а потім усе зникло, й на мить зала потонула в суцільній пітьмі. Я чув, як пульсує у скронях моя кров, і цей звук нагадував лунке биття молота. Повільно на екрані проступала нова сцена, витісняючи чорноту блакитно-пурпуровою імлою. Чоловік без обличчя зник. Я обернувся і краєм ока побачив силует, що прямував уздовж проходу нагору; він розминувся з Ферміном, який якраз повертався зі свого гастрономічного сафарі. Опустившись біля мене, Фермін простягнув мені цукерку з шоколадним праліне.

– Даніелю, ти блідий як смерть. Тобі що, зле? – спитав він, стривожено дивлячись на мене.

Таємничий подув повітря пронісся залою.

– Дивно якось пахне, – зауважив Фермін. – Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вітри.

– Ні. Пахне горілим папером.

– Скуштуй лимонну цукерку, Даніелю.

– Не хочу.

– Усе одно тримай – ніколи не знаєш, коли цукерка стане тобі у пригоді.

Я поклав цукерку в кишеню піджака та решту фільму просидів мовчки, не звертаючи ані найменшої уваги ні на героїню Вероніки Лейк, ні на жертв її фатальних чар. Фермін Ромеро де Торрес заглибився у фільм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кінці фільму ввімкнули світло, я почувався так, наче прокинувся від поганого сну, й волів думати, що той чоловік у партері – просто примара, омана зору. Але ні… його швидкого погляду в темряві було достатньо, аби я зрозумів: він цілком реальний. І він не забув ані мене, ані нашої угоди.

12

Коли Фермін не пропадав годинами у пошуках екзотичних видань, призначених задовольнити вимоги чергового покупця, він проводив час, упорядковуючи книжки, вигадуючи ринкові стратегії, поліруючи вивіску крамниці й віконні шиби, доки вони не починали сяяти, або протираючи корінці книжок ганчіркою, трохи змоченою у спирті. Відтоді, як Фермін почав працювати у книгарні, в мене з’явилося набагато більше вільного часу. Завдяки такому несподіваному щастю я міг повернутися до занять, що їх останнім часом був занедбав: наприклад, розв’язанню таємниці Каракса чи спілкуванню з моїм другом Томасом Аґіларом, за яким я неабияк скучив.

Томас був задумливим, відлюдькуватим хлопцем, якого інші діти побоювалися через його певну схожість із горлорізами, яка надавала йому похмурого, погрозливого вигляду. У нього була статура борця, гладіаторські плечі та суворий, пронизливий погляд. Ми познайомилися багато років тому за досить екстремальних обставин. Це був мій перший тиждень у єзуїтській школі на вулиці Каспе. Після уроків по Томаса приїхав його батько, а з ним якась пихата дівчинка, яка виявилася Томасовою сестрою. Я відпустив був кілька нетактовних жартів щодо неї, але не встиг я й оком змигнути, як Томас кинувся на мене й засипав жорстокими ударами, після яких я не впізнавав себе у дзеркалі ще кілька тижнів. Томас був удвічі кремезніший за мене, сильніший та лютіший. Під час нашої дуелі на шкільному дворі, в оточенні хлопців, охочих до кривавої бійки, я втратив зуб – однак відмовився розповісти батькові та священикам, хто мене так страшенно побив. Не визнав я й того факту, що батько мого супротивника спостерігав за бійкою з виразом справжнього задоволення на обличчі, приєднавшись до хору збуджених хлопчаків.

– Це моя провина, – сказав я, закриваючи тему.

Трьома тижнями пізніше під час перерви до мене підійшов сам Томас. Мене із жаху майже паралізувало. «Він іде, щоб покінчити зі мною», – подумав я. Але мета Томаса була цілком шляхетною: він хотів перепросити мене, бо розумів, що поборов удвічі слабшого суперника.

– Це мені має бути соромно за те, що я причепився до твоєї сестри, – відповів я. – Я б тоді наговорив бозна-чого, але ти так мене відлупцював, що я не міг говорити.

Томас зніяковіло потупив очі. Я здивовано розглядав цього сором’язливого велетня, який на перервах блукав коридорами, мов та загублена душа. Усі інші діти, включно зі мною, надто боялися його, ніхто не розмовляв з ним, ніхто навіть не наважувався глянути йому у вічі. З опущеною додолу головою, майже тремтячи, він запитав, чи не хочу я бути його другом. Я відповів, що хочу. Він подав руку, й я її потиснув; його потиск був міцний, але я навіть не здригнувся.

Того ж вечора Томас запросив мене до себе на обід і показав свою колекцію дивних приладів, зроблених із металевого брухту.

– Я сам їх виготовив, – гордовито пояснив він.

Я не міг збагнути, ані як вони працюють, ані для чого призначені, але промовчав, та ще й покивав головою, вдаючи захват. Мені здавалося, що цей надто великий і надто самотній хлопець просто виготовив собі олов’яних приятелів, і я був першим, кого він їм відрекомендував. То була його таємниця. Я поділився з ним своєю: розповів про свою маму і про те, як за нею скучив. Коли мій голос урвався, Томас мовчки обійняв мене. Нам було по десять років. З того дня Томас Аґілар став моїм найкращим другом – а я його єдиним.

Незважаючи на агресивний вигляд, Томас мав спокійну, добру вдачу. Він трохи затинався, коли розмовляв із людьми, – виняток становили його мама, сестра та я. Він захоплювався незвичайними винаходами та механічними приладами, здійснював «розтини» різноманітних інструментів, починаючи від грамофону й закінчуючи лічильною машиною, щоб дізнатися, як вони працюють. Багато часу Томас проводив на самоті у своїй кімнаті, вигадуючи нові неймовірні пристрої. Він був надзвичайно винахідливий, а ось практичності йому бракувало: його цікавили екстраординарні речі, приміром, синхронізатор світлофора на Ґран-Віа, таємниця ілюмінованого фонтану Монжуйка та годинникові механізми автоматів у парку розваг на Тібідабо [19] .

19

Найвища точка Барселони, гора заввишки 532 м.

Вечорами Томас працював у конторі свого батька, а по дорозі додому заходив до нашої книгарні. Мій батько завжди виявляв зацікавленість Томасовими винаходами, дарував йому підручники з механіки та біографії видатних інженерів, як-от Ейфель та Едісон, – їх Томас обожнював. Минали роки, й Томас, полюбивши мого батька, почав міркувати, як створити з частин старого вентилятора автоматичну систему, за допомогою якої можна було б реєструвати та зберігати бібліографічні картки. Він уже понад чотири роки працював над цим проектом, але мій батько досі демонстрував віру в цю ідею, оскільки не хотів знеохочувати Томаса.

Знайомлячи Томаса з Ферміном, я непокоївся, як Фермін відреагує на мого друга.

– Ти, певно, приятель Даніеля, винахідник? Дуже приємно познайомитися. Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні Семпере, до ваших послуг…

– Томас Аґілар, – затинаючись, промовив Томас, посміхнувсь та потиснув руку Ферміна.

– Обережніше, приятелю, в тебе ж не рука, а гідравлічний прес! А мені мої віртуозні пальці ще потрібні для роботи.

Томас відпустив його руку та вибачився. Фермін заходився масажувати пальці, і нові знайомі заглибилися в бурхливу дискусію щодо таємниць математики – науки, яка навіть у своїх найдоступніших формах була для мене чимось на кшталт китайської грамоти.