Тінь вітру

Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.

– Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо…

– Даніелю…

– Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще – ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш.

Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки.

– Краще тобі не помилитися, – відповіла вона. – Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову.

Я простягнув їй руку.

– Це буде чесно. Друзі?

Вона простягнула свою.

– О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? – спитав я.

На мить вона завагалася.

– О п’ятій.

– Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку.

– Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю.

– Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! – затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого.

Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.

15

Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався.

Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.

– Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пішов!

Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.

– А ця крамниця здається в оренду?

– Хіба ви не через це прийшли?

– Ні. Я просто цікавлюся.

Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову» янгольську посмішку.

– Як давно ця крамниця зачинена?

– Уже майже двадцять років – відтоді, як помер старий.

– Пан Фортюні? То ви знали його?

– Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!

– Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?

– Хуліана? Звичайно ж.

Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.

– Юнак на цьому знімку – Хуліан Каракс?

Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.

– Чи ви його впізнаєт'e? – наполягав я.

– Каракс – дівоче прізвище його матері, – пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. – Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.

– А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?

– А я б хотіла знати, хто про неї питає?..

– Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса… про Хуліана.

– Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.

– А коли Хуліан повернувся до Барселони?

Жінка глянула на мене й витримала паузу.

– Невже не знаєте?.. Хуліан помер торік у Парижі.

– Перепрошую?..

– Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!

– Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?

– Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.

Я неквапно кивнув головою.

– Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?

– Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути… Чому ви на мене так дивитесь?

– Фортюні збрехав вам, пані. Хуліан не помер у 1919 році.

– Даруйте?

– Хуліан мешкав у Парижі щонайменше до 1935 року, а потім повернувся до Барселони.

Обличчя жінки засяяло.

– То Хуліан тут, у Барселоні? А де саме?

Я знов кивнув, сподіваючись, що це заохотить її до подальшої розмови.

– Свята Маріє… які чудові новини! Добре, якщо він живий. Він був милим хлопчиком, щоправда, диваком і фантазером, але… було в ньому щось чарівне. А ось вояк з нього був би геть нікудишній, це було видно за кілометр. І моїй Ісабеліті він подобався… Уявіть, якийсь час я навіть гадала, що в них усе скінчиться шлюбом! Дитячі мрії… Можна мені ще подивитися на фотокартку?

Я передав їй знімок. Жінка дивилася на нього із захватом, наче перед нею був щасливий талісман, зворотний квиток у її молодість.

– От дивина! Хуліан у Барселоні… а той підлий старий виродок збрехав мені, ніби хлопець помер! Мушу визнати, я іноді дивуюся: і навіщо Бог посилає деяких людей у цей світ?.. То що сталося з Хуліаном у Парижі? Я певна, він розбагатів. Я завжди вважала, що одного для Хуліан стане заможнім.

– Не зовсім так. Він став письменником.

– Він писав оповідання?

– Щось на кшталт цього.

– Для радіо? О, як мило! Ну, це мене не дивує. Він іще в дитинстві розповідав історії місцевим хлопчакам. Часто влітку моя Ісабеліта та її кузини збиралися вночі на даху та слухали його історії. Вони казали, що він ніколи не розповідав тієї самої історії двічі. Щоправда, всі історії чомусь були про мерців та привидів… Я казала, він був дещо дивакуватим. Хоча з таким батьком, як у нього, дивно, що Хуліан узагалі не з’їхав з глузду. Я не здивована, що дружина врешті-решт кинула Фортюні, – він був мерзенним створінням! Послухайте, я ніколи не втручалася в чужі справи, але той чоловік і справді був негідником. У багатоквартирному будинку, врешті-решт, ніщо не залишається таємницею… Бачите, він бив її. Вічно чулися крики з їхньої квартири, й сусіди не раз мусили викликати поліцію. Можливо, іноді чоловік повинен відлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, – нині багато повій, бо молодих дівчат не виховують належним чином, як колись… Але цей чоловік – ні, він любив знущатися з неї знічев’я, розумієте? Єдиною подругою тієї бідолашної француженки була молода дівчина Віcентета, яка мешкала у квартирі 4-2, й вона час від часу ховала нещасну пані Фортюні від стусанів її чоловіка. І пані Фортюні розповідала дівчині такі речі…