Таємні стежки
Шрифт:
– Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? – спитав Марквардт.
Юргенс схилив голову.
– А ви їх попередили, щоб вони підшукували квартиру?
– Збирався зробити це сьогодні.
– Не поспішайте. Я вже говорив у гестапо. Мені пообіцяли дати кілька адрес. Квартира – питання серйозне, і поспішність може пошкодити справі. Ні ви, ні я не можемо передбачити, хто прийде сюди першим: росіяни, американці чи англійці. Тому краще, якщо вони будуть квартирантами людини, яка себе в якійсь мірі скомпрометувала перед імперією фюрера. До речі, як вони себе поводять?
– Поза підозрою… Перевірку
– Дайте їм паролі, дайте можливість вештатись по місту. Це справі не пошкодить… А як з їх навчанням?
– Теоретична підготовка по розвідці і радіосправі майже закінчена. Можна починати практичні заняття по прийому і передачі. Їм буде видана портативна радіостанція для зв'язку з радіоцентром. На добу намічено два сеанси: денний і нічний. Залишилося навчити їх самостійно монтувати приймач і передавач.
– Значить, підготовку можна вважати закінченою?
– Не рахуючи шифру.
– До шифру ми ще повернемось.
Особняк Юргенса, весь повитий хмелем, стояв у східній частині міста, на Лернерштрассе. Друзі підійшли до нього без п'яти десять. Стукати або дзвонити не довелося: той самий беззмінний служник люб'язно відчинив парадні двері і байдужим голосом запросив іти за ним.
Юргенс не примусив довго чекати на себе.
– Я поспішаю, – сказав він, – а тому. буду коротким. Завтра подзвонить пан Долінгер і запросить вас до себе. Це людина, з якою вам доведеться займатися радіосправою. Відносно квартири повідомлю днями, а поки що живіть у готелі. Нічим утруднювати або обмежувати вас не збираюсь: бувайте де завгодно, заводьте знайомих, але тримайте, як і раніше, в абсолютній таємниці відносини зі мною, з моїми людьми, і не зближуйтесь з особами, які при зміні ситуації в місті можуть вас скомпрометувати. Коротше кажучи, ніхто, крім визначених мною осіб, не повинен знати про наші зв'язки… Видайте себе за громадян, вивезених з Росії, за так званих переміщених осіб.
Юргенс присвоїв Ожогіну і Грязнову паролі-клички, забезпечив їх перепустками для круглодобового ходіння по місту і грішми.
– У мене все, – закінчив він, ховаючи в кишеню одержані від друзів розписки. – Якщо є запитання – будь ласка, тільки швидше.
– У нас одне запитання, – почав Микита Родіонович. – Дуже настирливий по відношенню до нас власник готелю Моллер. Він буває у нас, запрошує до себе, багато базікає…
– Про що?
– Про все, що відбувається у місті, не виключаючи секретних відомостей.
– Нехай собі базікає…
– А що робити, коли він цікавиться нашою думкою про те чи інше питання?
– Він що, випитує що-небудь?
– Так.
– Старайтеся більше слухати його і якомога менше говоріть самі. Так буде краще.
III
На початку вузького провулка містилась пивна – «Бірхалле». Від інших пивних вона зовні нічим не відрізнялася, але в ній, крім пива, можна було одержати, правда, за високу ціну, чашку сурогатного кофе – темної рідини з поганим запахом – і бутерброди з мікроскопічних порцій ерзац-хліба й сиру.
Кожного ранку Ожогін і Грязнов приходили в пивну і займали столик. Вони змушені були снідати тут, бо в готелі, по талонах
коменданта міста, їм давали лише обід. Друзі приходили в «Бірхалле» зразу ж після відкриття, щоб встигнути захопити місце в цьому завжди людному і гамірному закладі.Збиралися тут спекулянти, лихварі, посередники в торгових операціях, люди з кримінальним минулим. Мармурові дошки столиків носили на собі сліди різних арифметичних підрахунків, за якими ховалися найрізноманітніші зговори та угоди. Скільки темних справ приховували ці обшарпані, старі столики!
Сьогодні друзі прийшли з деяким запізненням і поспішили зайняти крайній столик. Офіціант, який уже примітив цих відвідувачів і не раз одержував від них щедрі чайові, швидко підбіг і прийняв замовлення на бутерброди й два кухлі пива.
– Все знайомі обличчя, – сказав Андрій, оглядаючи зал.
– Так, набридли, – погодився Микита Родіонович. – Он того, рябого, що сидить біля вікна, я бачу щодня… Ти не озирайся, – попередив він Андрія. – Він посміхається і, мабуть, збирається підійти до нас.
Низький огрядний чоловік у сорочці з штучного шовку щось шепнув сусіду, встав з місця і попрямував до друзів. У цей час подали пиво і бутерброди. Незнайомий підійшов до столика і, присунувши вільний стілець, сів поруч з Ожогіним. Обличчя його було дуже спотворене віспою.
– Є справа, – сказав він замість привітання і поклав свою велику, густо порослу волоссям руку на руку Ожогіна.
– Будь ласка, – з цікавістю і здивуванням дивлячись на незнайомого, сказав Микита Родіонович.
– Можу влаштувати невелику партію гаванських сигар. Долари є?
Микита Родіонович заперечливо похитав головою, стримуючи посмішку.
– Фунти?
– Теж немає, – відповів Ожогін.
– Радянські карбованці? – вже пошепки спитав рябий.
– А цих тим більше.
– Жаль. Дуже жаль, – сказав незнайомий, скрушно похитавши головою. – Сигари справжні, без підробки. А що вас цікавить? – спитав він, ковтнувши повітря.
– Поки що нічого, – відповів Микита Родіонович, вже не стримуючи посмішки.
– Розумію… – Рябий багатозначно підморгнув. – Розумію, – і, потиснувши руку Ожогіну, встав і відійшов.
Що він зрозумів, друзі так і не усвідомили.
За сусіднім столом ішов торг за два ящики анілінових фарб.
– Ну й товариство! – тихо сказав Грязнов, нервово поводячи плечем.
– Нічого, звикнемо, Андрію.
Допивши пиво і поклавши на стіл гроші, друзі вийшли.
… По тротуару біля готелю прогулювалася дружина Моллера. Три хлопчики і три дівчинки йшли слідом за матір'ю попарно, взявшись за руки.
На привітання Ожогіна і Грязнова пані Моллер відповіла ледве помітним нахилом голови.
Зате її чоловік зустрів друзів так, наче не бачився з ними півроку. Потиснувши обом руки, він затягнув їх у свою конторку і мало не силоміць посадив на шкіряний диван.
– Суворо конфіденціально… щойно дізнався… Вчора вночі у готель, що на Штутгартштрассе, спеціально відведений для панів офіцерів, хтось із приїжджих вніс чемодан. Звичайний чемодан, отакого розміру. – Моллер показав розмір чемодана. – І що б ви гадали?
Друзі знизали плечима.
– У чемодані була пекельна машина!