Таємні стежки

– Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? – спитав Марквардт.

Юргенс схилив голову.

– А ви їх попередили, щоб вони підшукували квартиру?

– Збирався зробити це сьогодні.

– Не поспішайте. Я вже говорив у гестапо. Мені пообіцяли дати кілька адрес. Квартира – питання серйозне, і поспішність може пошкодити справі. Ні ви, ні я не можемо передбачити, хто прийде сюди першим: росіяни, американці чи англійці. Тому краще, якщо вони будуть квартирантами людини, яка себе в якійсь мірі скомпрометувала перед імперією фюрера. До речі, як вони себе поводять?

– Поза підозрою… Перевірку їх я закінчив ще там. Наслідки доповідав.

– Дайте їм паролі, дайте можливість вештатись по місту. Це справі не пошкодить… А як з їх навчанням?

– Теоретична підготовка по розвідці і радіосправі майже закінчена. Можна починати практичні заняття по прийому і передачі. Їм буде видана портативна радіостанція для зв'язку з радіоцентром. На добу намічено два сеанси: денний і нічний. Залишилося навчити їх самостійно монтувати приймач і передавач.

– Значить, підготовку можна вважати закінченою?

– Не рахуючи шифру.

– До шифру ми ще повернемось.

Особняк Юргенса, весь повитий хмелем, стояв у східній частині міста, на Лернерштрассе. Друзі підійшли до нього без п'яти десять. Стукати або дзвонити не довелося: той самий беззмінний служник люб'язно відчинив парадні двері і байдужим голосом запросив іти за ним.

Юргенс не примусив довго чекати на себе.

– Я поспішаю, – сказав він, – а тому. буду коротким. Завтра подзвонить пан Долінгер і запросить вас до себе. Це людина, з якою вам доведеться займатися радіосправою. Відносно квартири повідомлю днями, а поки що живіть у готелі. Нічим утруднювати або обмежувати вас не збираюсь: бувайте де завгодно, заводьте знайомих, але тримайте, як і раніше, в абсолютній таємниці відносини зі мною, з моїми людьми, і не зближуйтесь з особами, які при зміні ситуації в місті можуть вас скомпрометувати. Коротше кажучи, ніхто, крім визначених мною осіб, не повинен знати про наші зв'язки… Видайте себе за громадян, вивезених з Росії, за так званих переміщених осіб.

Юргенс присвоїв Ожогіну і Грязнову паролі-клички, забезпечив їх перепустками для круглодобового ходіння по місту і грішми.

– У мене все, – закінчив він, ховаючи в кишеню одержані від друзів розписки. – Якщо є запитання – будь ласка, тільки швидше.

– У нас одне запитання, – почав Микита Родіонович. – Дуже настирливий по відношенню до нас власник готелю Моллер. Він буває у нас, запрошує до себе, багато базікає…

– Про що?

– Про все, що відбувається у місті, не виключаючи секретних відомостей.

– Нехай собі базікає…

– А що робити, коли він цікавиться нашою думкою про те чи інше питання?

– Він що, випитує що-небудь?

– Так.

– Старайтеся більше слухати його і якомога менше говоріть самі. Так буде краще.

III

На початку вузького провулка містилась пивна – «Бірхалле». Від інших пивних вона зовні нічим не відрізнялася, але в ній, крім пива, можна було одержати, правда, за високу ціну, чашку сурогатного кофе – темної рідини з поганим запахом – і бутерброди з мікроскопічних порцій ерзац-хліба й сиру.

Кожного ранку Ожогін і Грязнов приходили в пивну і займали столик. Вони змушені були снідати тут, бо в готелі, по талонах коменданта міста, їм давали лише обід. Друзі приходили в «Бірхалле» зразу ж після відкриття, щоб встигнути захопити місце в цьому завжди людному і гамірному закладі.

Збиралися тут спекулянти, лихварі, посередники в торгових операціях, люди з кримінальним минулим. Мармурові дошки столиків носили на собі сліди різних арифметичних підрахунків, за якими ховалися найрізноманітніші зговори та угоди. Скільки темних справ приховували ці обшарпані, старі столики!

Сьогодні друзі прийшли з деяким запізненням і поспішили зайняти крайній столик. Офіціант, який уже примітив цих відвідувачів і не раз одержував від них щедрі чайові, швидко підбіг і прийняв замовлення на бутерброди й два кухлі пива.

– Все знайомі обличчя, – сказав Андрій, оглядаючи зал.

– Так, набридли, – погодився Микита Родіонович. – Он того, рябого, що сидить біля вікна, я бачу щодня… Ти не озирайся, – попередив він Андрія. – Він посміхається і, мабуть, збирається підійти до нас.

Низький огрядний чоловік у сорочці з штучного шовку щось шепнув сусіду, встав з місця і попрямував до друзів. У цей час подали пиво і бутерброди. Незнайомий підійшов до столика і, присунувши вільний стілець, сів поруч з Ожогіним. Обличчя його було дуже спотворене віспою.

– Є справа, – сказав він замість привітання і поклав свою велику, густо порослу волоссям руку на руку Ожогіна.

– Будь ласка, – з цікавістю і здивуванням дивлячись на незнайомого, сказав Микита Родіонович.

– Можу влаштувати невелику партію гаванських сигар. Долари є?

Микита Родіонович заперечливо похитав головою, стримуючи посмішку.

– Фунти?

– Теж немає, – відповів Ожогін.

– Радянські карбованці? – вже пошепки спитав рябий.

– А цих тим більше.

– Жаль. Дуже жаль, – сказав незнайомий, скрушно похитавши головою. – Сигари справжні, без підробки. А що вас цікавить? – спитав він, ковтнувши повітря.

– Поки що нічого, – відповів Микита Родіонович, вже не стримуючи посмішки.

– Розумію… – Рябий багатозначно підморгнув. – Розумію, – і, потиснувши руку Ожогіну, встав і відійшов.

Що він зрозумів, друзі так і не усвідомили.

За сусіднім столом ішов торг за два ящики анілінових фарб.

– Ну й товариство! – тихо сказав Грязнов, нервово поводячи плечем.

– Нічого, звикнемо, Андрію.

Допивши пиво і поклавши на стіл гроші, друзі вийшли.

… По тротуару біля готелю прогулювалася дружина Моллера. Три хлопчики і три дівчинки йшли слідом за матір'ю попарно, взявшись за руки.

На привітання Ожогіна і Грязнова пані Моллер відповіла ледве помітним нахилом голови.

Зате її чоловік зустрів друзів так, наче не бачився з ними півроку. Потиснувши обом руки, він затягнув їх у свою конторку і мало не силоміць посадив на шкіряний диван.

– Суворо конфіденціально… щойно дізнався… Вчора вночі у готель, що на Штутгартштрассе, спеціально відведений для панів офіцерів, хтось із приїжджих вніс чемодан. Звичайний чемодан, отакого розміру. – Моллер показав розмір чемодана. – І що б ви гадали?

Друзі знизали плечима.

– У чемодані була пекельна машина!