Таємні стежки

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

– Як не соромно! – почав докірливо господар. – Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, – раптом спохватився він. – Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

– У Вагнера, на Альбертштрассе, – відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

– Чи не архітектор ваш Вагнер?

– Цілком вірно, – підтвердив Грязнов. – Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

– Господар у вас теє… птах!

– Не розумію, – здивовано підняв брови Ожогін. – Ви що-небудь про нього знаєте?

– Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син – справа інша.

– Виходить, птах не він, а старший син? – вніс поправку Грязнов.

– Цілком вірно, – засміявся Моллер, – саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

– Ви сказали – старший сип? – удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. – Отже, у нього були ще сини?

– Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

– А ви сьогодні теж працювали?

– Так, разом з усіма трудилися.

– Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

– Важко сказати, – промовив Микита Родіонович, – скидається на те, що будуть.

– Як по-вашому, – не вгавав Моллер, – хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

– Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

– Це я підняв учора на підлозі в їдальні.

Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.

Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.

Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, – лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.

– Не можу нічого сказати, – промовив він нарешті. – Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…

– Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?

– Що ви! Що ви! – запротестував старий. – Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він – сумлінний батрак, і все… – І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.

– Так, але як же тоді пояснити… – продовжував Микита Родіонович.

– Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.

– За це, – перервав старого Ожогін на півслові, – по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? – І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.

– Вона вам потрібна? – спитав Вагнер і зніяковів.

– Мені – так, а вам, на мою думку, не потрібна, – відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.

Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.

Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.

Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.

– Що трапилось? – стривожено запитав він.

Вагнер важко опустився на кухонний табурет.

– Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… – І він розповів про те, що трапилось.

Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.

Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.

– Тут щось не так, – сказав Алім. – Чи не знайшли вони дупло?

Вагнер нахмурив лоб і замислився:

– Навряд… А зрештою, хто знає…

Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.

– Пішли доповідати, – зробив висновок Вагнер.

– Падлюки! – із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.

Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.

– В дуплі у нас нічого немає? – спитав Вагнер.

– Порожньо, – відповів Алім.

– Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.

Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.

Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.

Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.

То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.

Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.

Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.

Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.