Таємні стежки
Шрифт:
Старий похилив голову. Запанувало мовчання.
Майор вийшов з-за стола і сів навпроти Вагнера. Вийнявши з кишені шкіряний портсигар, він розкрив його і простягнув старому.
Вагнер похитав головою. Він не курить.
– Я знаю, що ви курите.
Вагнер розвів руками.
– У вас дуже непокірний характер, – прикурюючи сигарету, сказав майор. – Ви берете близько до серця всякі дрібниці.
Вагнер мовчав.
– Ви все чудово розумієте, але прикидаєтесь… Якщо ви не схильні продовжувати розмову, давайте підведемо підсумки. Завтра до вас прийдуть двоє і скажуть, що вони від Фохта Надайте їм кімнату, якщо можна – дві. Сусідам або знайомим треба пояснити, що вам дали ще двох військовополонених. Людина ви самітна, роботи в
– Кого ви маєте на увазі?
– Вашого племінника Рудольфа Вагнера.
Старий важко зітхнув і підвівся:
– Можна йти?
– Так, тільки добре запам'ятайте, про що ми домовились… До квартири вас проведуть.
Майор пройшов на своє місце і натиснув кнопку. В кабінеті з'явилась людина, яка привезла Вагнера.
– Відвезіть пана Вагнера додому, – наказав майор.
До Альфреда прийшло лихо. Старий і гадки не мав, що його будинок, переповнений спогадами про дорогих, близьких його серцю людей, перетвориться на мебльовану квартиру, на притулок для осіб, які користуються заступництвом майора Фохта. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що сьогодні або завтра прийдуть якісь двоє, про справи яких треба мовчати, розмістяться як господарі, почнуть командувати, вимагати, влаштовувати скандали. Вони полізуть у його бібліотеку, почнуть брати любимі книги, вони торкатимуться до речей, які він береже як святиню.
Що це за люди? Звідки вони взялися? Солдати? То їм місце в казармі. Офіцери? То для них багато квартир у центрі міста.
Вагнер схвильовано ходив з кутка в куток. Прибирати речі з кімнати чи залишити їх?
Допомогти нікому і порадитись ні з ким – Аліма він зранку відіслав на картопляне поле.
Через три дні Альфред Вагнер і його робітник сиділи в кабінеті над невеликою учнівською картою Європи, що лежала на столі. За червень і частину липня союзники оволоділи багатьма французькими містами.
– Годинник історії відбиває свій час, – сказав Вагнер, – справа наближається до розв'язки. Це зрозуміло навіть мені, цивільній людині.
Човгаючи по підлозі хатніми туфлями, він підійшов до етажерки, взяв пачку газет, поклав на стіл, прикривши ними карту, і почав переглядати статті.
– Панам, які пишуть, мало діла до народу, – зауважив він. – Що думають люди, чого вони хочуть, – це їх не обходить. Вони тільки мудрують і говорять красиві слова. – Вагнер поправив окуляри і наблизив сторінку до очей. – Ще тиждень тому газети кричали про контрнаступ, про лінію оборони, обіцяли якусь секретну зброю, роз'яснювали, умовляли, не скуплячись на брехню і перебільшення. Ці писаки гадають, що вони спроможні заспокоїти людей і вселити в них віру. Вони помиляються. Люди думають про завтрашній день. – Вагнер подивився на Ризаматова: – Ти, звичайно, розумієш, що це означає.
– Вам шкода своєї країни, яка на ваших очах іде до загибелі? – тихе спитав Алім.
Запитання співбесідника боляче вразило старого в саме серце. Він уже не раз задавав це питання сам собі.
– Мені жаль свій народ, – сказав він просто і щиро. – Ваш Герцен казав: «Народ не можна назвати ні поганим, ні хорошим. В народі завжди виявляється істина. Життя народу не може бути брехнею». І ось народ мені жаль. Весь тягар і удари долі лягають на його плечі, його придавили, його тероризували, зім'яли, морально знівечили. Моральна кабала досягла у нас небачених розмірів. Що може бути страшніше, коли народ втрачає не тільки голос, але й віру в своє щастя! Націсти відкинули нас на тисячі років назад, вони зштовхнули з правильного історичного шляху цілий народ, народ розумний, здібний, енергійний, і не тільки зштовхнули… Люди отупіли, почали розумово вироджуватись… Це й допомогло фюреру привести країну до війни. Сотні тисяч загинули на фронті, сотні тисяч знемагають в таборах. Кров'ю
народу просякнута вся Німеччина… Важко, дуже важко бути свідком націстського режиму!Вночі Вагнеру не спалося. Він думав про своїх нових квартирантів.
У їх розпорядження було віддано мезонін, який складався з двох невеликих, але дуже зручних і обставлених усім необхідним кімнат. Квартиранти поводили себе добре, намагаючись нічим не обтяжувати господаря. Але багато що в них Вагнера дивувало. Вагнер швидко здогадався, що вони не німці, певніше за все – чехи. Саме так говорять чехи, які оволоділи німецькою мовою не в Німеччині, а в Росії. Це відкриття схвилювало старого. Що примусило молодих, очевидно, освічених людей зрадити свою батьківщину і зв'язати свою долю з націстами? Навіщо вони забралися так далеко? Що хоче з них зробити Фохт? Як вони дивляться на те, що Радянська Армія підходить до кордонів Німеччини, а з заходу наближаються війська американців і англійців?
Одне здавалося Вагнеру безперечним: в його будинку – зрадники і запроданці своєї країни. А такий сорт людей вимагає особливої обережності, пильності. Старий в перший же день попередив про все Аліма. Вирішили дотримуватись єдиної тактики: мовчання, замкнутість, відмова від зближення з пожильцями.
Зараз, коли в будинку настала тиша, старий насторожено прислухався до кожного шарудіння, до кожного звуку. Збуджений побоюваннями мозок робив найфантастичніші припущення.
Вагнер встав і навшпиньках вийшов у передню, до сходів, що ведуть у мезонін. Тут він зупинився. Нагорі було тихо. Десь співав невгамовний цвіркун.
«Мабуть, сплять», подумав старий і, заспокоєний, повернувся до своєї кімнати.
Але квартиранти і не думали спати. Двоє вікон мезоніна, щільно запнуті килимом і ковдрами, не пропускали назовні світла. За освітленим яскравою лампою столом, з навушниками на голові, сидів Грязнов. Сьогодні четвер – умовний час, і Андрій жадібно ловив позивні Великої землі, дані «Грізним».
Ожогін уважно стежив за своїм другом, за положенням його руки, за виразом обличчя. Раптом Грязнов увесь напружився, кинув на Микиту Родіоновича радісний погляд і почав вистукувати ключем.
Це був перший зв'язок з Великою землею. Якщо в умовах залишеного ними окупованого міста робота майже кожної нелегальної радіостанції могла бути виявлена ворогом, то тут, у Німеччині, така можливість значно зростала. Отже, треба було щось таке вигадати, що виключило б можливість провалу.
Допоміг справі Долінгер. Йому було ліньки складати своїм учням двічі на день тексти для тренувальних передач, і вони одержали можливість передавати депеші довільного змісту.
Після довгих роздумів друзі вирішили так складати депеші, щоб вони не викликали підозрінь у Долінгера і водночас містили в собі дані, які цікавлять Батьківщину.
Передусім це рішення треба було передати на Велику землю. Туди необхідно було передати і умовний код, щоб у слові або фразі, які нічого не означають для Долінгера, свої могли знайти те, що вклали в них Ожогін і Грязнов, – те, що цікавило Батьківщину.
Через дванадцять хвилин Грязнов закінчив передачу і одержав з Великої землі підтвердження, що вона прийнята. Тепер треба було чекати відповіді.
Андрій згорнув рацію, закрив чемодан і сховав його.
– Як? – спитав Ожогін.
– Прийняли… Слухати наказали через три години.
Три години – це багато: можна і відпочити. Спати, звичайно, не хотілося. Друзі прилягли на одне ліжко і почали розмовляти.
Сьогодні – четверта ніч на новому місці. Вони уважно придивлялися до господаря будинку – Вагнера, про якого багато чули частково від Юргенса, частково від Долінгера. Вагнер у гітлерівців вважався людиною не зовсім благонадійною: тому їх до нього й поселили. Старший син старого архітектора, комуніст, задовго до війни був арештований, і з ним, здається, розправилися гестапівці. Молодший син, Карл, пропав без вісті на Східному фронті. Але чи так це насправді? Відомості вимагали перевірки.