Таємні стежки

– Я… Так, закінчую… – Обличчя його зблідло. – Вже, зараз? – спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: – Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.

Зайшов штурмшарфюрер, низенький на зріст, з круглим обличчям й високою талією, і, ставши струнко, доповів про себе.

– Машини готові? – спитав гестапівець.

– Так, готові!

– Якщо в першій є місце, посади оцього. – Він показав на Ожогіна. – По групі «Б». Зрозуміло?

Штурмшарфюрер ствердно кивнув головою і підійшов до Ожогіна. Не розуміючи, що відбувається, Микита Родіонович звернувся до гестапівця:

– Це непорозуміння. Я наполягаю, щоб мене вислухали…

– Веди! – коротко кинув гестапівець.

– Моє прохання в інтересах розвідки… – продовжував Микита Родіонович.

Штурмшарфюрер потягнув Ожогіна до дверей і безцеремонно виштовхнув у коридор, а звідти на подвір'я.

Микита Родіонович побачив темно-сірі цегляні стіни і велику кількість маленьких вікон з гратами. Подвір'я було заасфальтоване, в усіх кутках стояли автоматники. В центрі височіла вишка з кулеметною установкою. Біля неї стояло кілька закритих машин. Дверцята однієї з них були відчинені. Поруч стояли два солдати і про щось тихо розмовляли. Штурмшарфюрер відвів Ожогіна вбік і став поруч з ним.

– Конвой, сюди! – пролунала раптом голосна команда.

Біля десятка автоматників поспішно вишикувалось ланцюжком між машиною і в'язницею.

Через кілька хвилин почали виводити в'язнів. Один з них був одягнутий у форму гестапо, але без знаків, нашивок і ременя. Коли він наблизився, Ожогін здригнувся: це був майор Фохт. Він ішов спокійно, з гідністю, поглядаючи навкруги.

– Що тут відбувається? – тихо спитав Ожогін штурмшарфюрера, який стояв поруч.

– Нічого. Відправляють в'язнів, – спокійно відповів той.

– Але це ж майор Фохт!

– Був майор. І не Фохт, а Ціслер, – знехотя пояснив штурмшарфюрер.

– Якась комедія! – прошепотів Ожогін.

Дверцята за Фохтом захлопнулися, і машина виїхала з. подвір'я. Зараз же почали виводити в'язнів для посадки в другу машину. Деякі з них не могли йти самі, їх тягли під руки.

Штурмшарфюрер показав Ожогіну на дверцята і енергійно потягнув його за рукав.

– Куди ви мене тягнете? – запротестував Ожогін. – Без балачок!

– У вас немає підстав для цього!

Підбіг старший гестапівець, який керував посадкою:

– В чому справа? Що тут таке?

Штурмшарфюрер відповів, що повинен посадити цю людину за розпорядженням старшого слідчого Лемана.

– Я не прийму, – безапеляційно заявив старший. – Машина їде по спеціальному маршруту. До того ж я не буду брати на свою відповідальність в'язня без наряду.

– Я не в'язень, – сказав Ожогін.

– Тим більше.

Залишивши Ожогіна, штурмшарфюрер побіг у будинок.

Старший гестапівець підійшов до машини, щось сказав шоферу, і той завів мотор. Черговий почав відчиняти ворота.

У Микити Родіоновича гулко билося серце. В думках він квапив людину біля воріт, бо розумів, що з від'їздом арештантської машини зникне небезпека.

З будинку, розмахуючи папірцем, вибіг штурмшарфюрер. Начальник конвою, який сидів уже в кабіні шофера, незадоволено зморщився. Пробігши очима записку, він поволі виліз з кабіни і відчинив дверцята.

– Ну, швидше! – наказав він Ожогіну.

Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.

«Все!» – майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.

Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.

Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.

Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.

Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.

Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.

Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.

Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.

Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.

– Виходьте! – скомандував унтерштурмфюрер.

В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.

XVII

День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.

Минула година.

Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.

Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.

– Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? – висловив своє побоювання старий.

Гуго замислився.

– Важко сказати… Треба спитати в Андрія – він напевно знає.

Піднялися нагору і розбудили Грязнова.

Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.

Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував: