Таємні стежки

– То як же бути? – Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.

– А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини – він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…

На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла – стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.

В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».

На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.

Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:

– Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?

– Від Інокентія Степановича…

– Рідний ви мій! – Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. – Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?

– Живий, здоровий і б'є фашистів.

– Тихше! Тихше! – Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. – У нас тихше треба говорити – сусіди не теє… – Він зробив рукою якийсь невиразний жест.

– Денисе! – докірливо сказала Пелагія Стратонівна. – Та ти роздягни, посади людину…

– Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, – квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

– Сідайте… сідайте… – метушився Денис Макарович. – Їсти хочете?

– Ні, спасибі, ситий, – відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

– Коли від Інокентія Степановича?

– П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти – тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день – зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

– Але становище ваше небезпечне, – попередив він Микиту Родіоновича. – Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

– До речі, – згадав Ожогін, – як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий – вгодований, високий.

– Що це за люди? – спитав Ожогін.

– Де? – озвався Ізволін з другої кімнати.

– Біля вашого будинку.

Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.

– Погані люди… Горбань – агент гестапо, а другий – мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.

Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.

– Ось вам і музика! – сказав він розсміявшись. – Ми теж не ликом шиті.

Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.

– Фірма «Гонер», розмір три чверті, – продовжував Денис Макарович. – І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.

– У вас є син?

– Цсс… – Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: – Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.

Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.

– У вас, виявляється, гість? – промовив він і розвів руками

– Так, покупець.

Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.

– Тряскін, – відрекомендувався той.

– Ожогін.

Рука у Тряскіна була гаряча й липка.

– Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, – потираючи руки, заговорив він. – Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.

Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.

– Прошу.

– Матінко моя! – вигукнув Тряскін. – Справжні сигарети… Мені навіть незручно.

– Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.

– Дивіться! – розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. – Дуже вдячний… Приємне знайомство! – Він захопив з десяток сигарет. – Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

– Ходімо в ту кімнату, – запропонував Ізволін, – поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

– Темно вже, – промовила вона. – Вікна завісити чи що?

– Завісь, завісь, – погодився Ізволін. – Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда – Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка – перекладачка гестапо.