Таємні стежки

– До нас, Денисе Макаровичу?

– А то куди ще! – відповів, посміхаючись, Ізволін. – Звичайно, до вас.

Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.

Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них – боявся, що це може викликати підозру.

– Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, – жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. – Ану, покажіть.

– У добрих господарів йому не сумно, – відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.

– Бачу, бачу – не скаржиться, – продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. – Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… – Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.

– Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, – перехопив його погляд Ожогін: – хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.

– Якби вона була дома, – посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?

Розташувалися в їдальні за круглим столом.

– Є справа, і справа невідкладна, – трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.

Ожогін ствердно кивнув головою.

– Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.

Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.

У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.

Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.

Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах – валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.

Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.

Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.

На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах – нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.

Бургомістр, видно, поспішав, – ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.

– Чому одразу всі? – суворо спитав бургомістр.

Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.

– Ми всі в одній справі, – відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.

– Так, слухаю… – сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.

– Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… – І високий подав аркуш паперу.

– Це… – бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. – Це з приводу пекарні?

– Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…

– А справитесь? – бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.

Відвідувачі мовчали.

– Справитесь? – повторив бургомістр.

– Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.

– Хто з вас Тризна?

– Я, – відгукнувся високий.

– Пекар за професією?

– Так. Шість років на хлібозаводі працював.

– А я Курдюмов. – Старик у чумарці вийшов наперед. – Ви знаєте мене?

– Звідки мені вас знати! – гидливо скривився бургомістр. – Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.

– Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…

– Добре! – різко перервав бургомістр. – Третій! Ви – Швидков?

– Так, я.

– Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. – Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. – Ідіть!

Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття – все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.

Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…

Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.

– Едуард?

– Так.

– Це я, Юргенс.

– Слухаю.

– Що за будівництво починається навпроти мого будинку?

– Навпроти твого? на Садовій?

– Так-так, на Садовій, сорок два.

– Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.

– А все ж таки?

– Пекарню будуватимуть у підвалі.

– Це справа далекого майбутнього?

– Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.

– Будівники підозрінь не викликають?

– З якого боку?

– Так… взагалі…

– Немовби, ні.

– Ну, от і все.

– Будь ласка.

Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину