Таємні стежки

Але й ця служба не могла серйозно змінити матеріальне становище Юргенса. Гольдвассер знав це. Якось у розмові американець натякнув «Юргенсу, що може позичити пристойну суму, яка дозволить його підлеглому стати на ноги. Юргенс повинен буде зробити лише кілька невеликих послуг Гольдвассеру.

Подумавши, Юргенс погодився. Що він втратить, коли придбає американських друзів? Гроші – завжди гроші. До того ж Юргенс мав намір влаштувати своє сімейне життя – треба було одружитись, а без грошей хіба підбереш собі наречену з солідним приданим, з хорошого дому?

Після того Гольдвассер неодноразово «позичав» Юргенсу гроші. Так Юргенс почав співробітничати з секретною службою США. Ні прихід до влади Гітлера, ні інші події в житті Німеччини не заважали Юргенсу чудово почувати себе «слугою двох панів». Тільки нова світова війна і навальний «марш на Схід» на деякий час обірвали його зв'язки з американцями. «Як «відданому» члену націстської партії і кадровому офіцеру Юргенсу пощастило потрапити до складу армійської військової розвідки «Абвер». Ця служба цілком влаштовувала: тут Юргенса цінували і доручали дуже делікатні операції.

Зараз він думав про інше: про те, як прибрати з шляху Ашингера, такого ж, як і він, претендента на спадщину тестя.

Думку цю заронив у його свідомість сам Ашингер сьогоднішньою розмовою. Годинник пробив тричі.

Юргенс піднявся з ліжка, налив повний бокал вина і підніс його до рота. На губах заграла посмішка. Він згадав» стурбоване обличчя Ашингера і його слова: «Треба діяти, Карл!» Ідіот! Він гадає, що Юргенс буде його спільником. Як би не так! Юргенс не має бажання піклуватися про когось іншого. На землі надто мало місця, і погано, коли всі тягнуться до одного ласого шматка.

Юргенс великими ковтками випив вино, знову ліг у ліжко і, натягнувши на себе ковдру по саму шию, заплющив очі.

IX

Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав – постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.

– Хто? – приглушено спитав Ізволін.

Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:

– Свій…

Голос здався Ізволіну знайомим.

– А хто свій? – перепитав Ізволін.

– Пустіть – дізнаєтесь.

Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» – непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.

З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! – подумав Ізволін. – Чого треба поліцаю?»

– Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? – стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.

– Ні, – відповів Ізволін.

– А я вас відразу пізнав по голосу.

Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.

– Пройдіть, – сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.

Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.

Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.

– Ну от, тепер можна і розмовляти…

Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.

– Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..

– Коли привезеш Інокентія, – спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: – Від самого?

– Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… – Гість провів рукою по зарослому обличчю. – Справа є, – додав він тихо, – серйозна справа.

Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:

– Можеш говорити, чужих – нікого.

Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.

– Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, – промовив Сашурка.

Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут. . – Не бути б щастю, та нещастя помогло! – сказав Сашурка і гірко посміхнувся. – На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, – Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити – знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.

– Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?

– Звичайно.

– Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?

Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…

На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.

… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.

Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.

– Микито Родіоновичу, – тихо покликав він Ожогіна, – Ігорьок прийшов.