Таємний посол. Том 1

З пістоля блиснув вогонь — гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З–за рогу куреня вискочили два козака і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє. Зупинилися.

— Ах, ти, чортяка! — вигукнув дебелий старий козарлюга. — Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!

— Не сумніваюся, — відповів сивовусий міцний козак. — Куля цвьохнула над самим вухом… На піввершка вбік — і не було б раба

Божого Івана! — І раптом закричав: — Хлопці, візьміть–но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!

— Схопили! Ведуть! — вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.

З–за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним — два запорожці. Сафар–бей мало не скрикнув: один з них — Арсен Звенигора!

Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:

— Ти мене знаєш, турчине?

Арсен переклав запитання.

— Урус–шайтан… Я зразу впізнав тебе, — глухо відповів Гамід.

— Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?

— Знав. Я був на Січі з посольством… і добре роздивився на тебе.

— Гм… і вирішив прикінчити?

Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.

— Сікачу, відведи його в холодну, — сказав Сірко. — Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!

— Батьку! — кинувся до кошового Арсен. — Не можна відпускати цього собаку живим! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!

— Хто ж це?

— Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!

Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп’явся йому руками в горло. Але Арсен різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.

— І справді лютий, — промовив Сірко. — Але ж якось гидко рубати беззбройного…

Арсен простягнув спагії відібрану у нього шаблю:

— Бери — захищайся!

— На Бога, Арсене! — вигукнув Метелиця. — Він може тебе поранити!

— Зате не скаже, що з ним повелися безчесно!

Гамід не розумів, чого від нього хочуть! Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків’ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв’язав башлик, скинув кожуха. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.

Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Арсена. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, — чи так, чи інакше — кінець! Тож єдиним його помислом було прихо–пити на той світ із собою і свого лютого ворога — запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.

Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов’язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм.

Сафар–бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Арсенові, і Златка залишиться в чужому краю ні дівчиною, ні вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.

Двобій проходив з перемінним успіхом. Арсен був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б’ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спагією.

Врешті Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:

— Кінчай, Арсене!

Арсен пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.

— Гяур! Собака! — цідив Гамід, стримуючи навальний натиск колишнього невільника. — Рабе! Ти зараз станеш віч–на–віч із Аллахом!

— А може, ти, Гаміде? — посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест–навхрест один на одному. — У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!

Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спагії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в супротивника. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух і встиг відхилитися. Шабля просвистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.

Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.

— Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! — Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.

Арсен витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке хотів зробити своїм.

Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:

— Салям, Арсене! Не впізнаєш?..

— Ненко!

— Так, це я, Сафар–бей… Нещасний Сафар–бей, якому Аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару…

— Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім’я — Сафар–бей! Тільки через цю потвору, — Арсен показав на труп Гаміда, — ти став яничаром…

— Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…

— Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! — вигукнув Арсен. — Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!.. Ходімо зі мною!

— Куди?

— Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає. Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці. А завтра — побачимо.

Він схопив отетерілого бюлюк–башу і потягнув з майдану.

4

Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січовий майдан і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Яничари? Не схоже. А своїм — чого б тікати і ховатися?» — подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з–за дверей.