Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Ненку! Сину мій! — прошепотіла схвильовано. — Це ти!.. Приїхав!.. Нарешті… Я так ждала тебе, коли б ти знав!.. Так ждала… Думала — не діждуся… Спасибі тобі, дорогий мій…
В її очах бриніли сльози. Їй важко було говорити.
— Анко, тобі не можна хвилюватись, — промовив тихо воєвода.
Але хвора махнула рукою:
— Нічого, Младене, коханий мій… Тепер це не страшно… Мій син зі мною! — І звернулася до Сафар–бея: — Ненку, сядь біля мене… біля своєї мами…
Сафар–бей поволі наблизився, сів на край ліжка. Анка жадібно схопила його руку — стиснула щосили своїми слабкими холодіючими пальцями.
—
Сафар–бей кивнув головою:
— Вірю… Занадто багато доказів цьому.
— І ти не радий?
— Хіба це має значення? Діти не вибирають батьків, а приймають їх такими, якими вони є.
— Спасибі й за це… Ти вже почав, бачу, дещо розуміти… Та я не для того тебе кликала, щоб намовляти до чогось чи переконувати в чомусь… Ні, я просто хочу… надивитися на тебе. — Вона важко задихала й замовкла, пильно вдивляючись в нього своїми великими очима. — Посидь отак… А я дивитимусь… бо за життя не надивилась…
В колибі знову запала тиша.
Анка не зводила погляду з синового обличчя. Здавалося, вивчала кожну рисочку, кожну цятку на ньому. В її очах стояли сльози.
Воєвода, Златка й Арсен затамували подих. Кожен розумів, що вона прощається з сином. Назавжди. Навіки. і жодним порухом не хотіли порушити цього священнодійства.
Зрозумів це і Сафар–бей. Вірніше, відчув підсвідомо, бо, не без подиву, раптом помітив разючу схожість між собою і цією вмираючою жінкою. Так, безперечно, він її син! і знайшов її, щоб відразу ж утратити…
У нього здригнулися плечі, на очах заблищали сльози. Він обома руками стис її холодну руку. Хрипко вимовив:
— Майка… мама…
Анка стрепенулася:
— Ненку, любий мій… Нахилися до мене!..
Сафар–бей нахилився.
Вона погладила його по голові, мов маленького, притягла до себе — поцілувала в лоба.
— Нарешті… я знайшла тебе… Нарешті…
Воєвода, Златка і Арсен не приховували сліз. Але плакали мовчки, не порушуючи тиші, яка знову надовго запала в колибі.
Десь над дахом глухо шумів вітер. Потріскувала свічка. і з–за викладеної з дикого каміння лежанки, де малиново дотлівав жар, доносилося монотонне сюрчання цвіркуна.
Та ось хвора ворухнулася, перевела погляд з Сафар–бея на Звенигору.
— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.
Арсен підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.
— Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Арсен зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?
Запитання було несподіване, і Арсен збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:
— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум’янцем щоки.
— А ти, доню?
— Я теж, — прошепотіла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:
— Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдуцькому стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши
біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Арсен відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар–бей сидів блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.
Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
— Ненку, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам’ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам’ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам’ятаю кожний твій крок від першого дня і до тої ночі, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так легко впізнала тебе після довгої розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…
Вона судорожно стиснула Сафар–беєві пальці. Широко розплющеними очима дивилася на нього, мов хотіла навіки запам’ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…
Арсен і Златка підійшли до ліжка хворої, виконали її наказ.
— А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки… хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте зброї на мого сина!..
— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.
— Клянусь! — глухо озвався Арсен, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!
Запала тиша. Німа, тривожна.
— Ненко, а ти?..
— Клянусь! — промовив з натугою Сафар–бей і опустив очі.
Арсенові здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім’ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.
Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.
— Не плачте, — прошепотіла Анка. — Не треба… Ми ж усі разом… однією сім’єю… Я така щаслива…
Голос її раптом обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар–бея і впала на білу вовняну ковдру.
На крик Златки в колибу почали заходити гайдуки.
7
Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било — найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.