Таємний посол. Том 1

Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.

З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо–білим снігом, глибокі темні ущелини, густо–зелені соснові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.

— Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, — сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. — Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір’ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля — знай: живий твій Мла–ден, живі твої ясні соколи–гайдуки! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..

— Так, так, воєводо! Так, батьку наш! — відгукнулись гайдуки.

— Ну, то й кінчайте! Хай спить вічним сном наша мати!

На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдуки витягли з–за поясів пістолі — і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.

— Тату, ходімо, — сказала Златка, торкнувши батька за рукав.

— Ідіть. Я прийду потім, — тихо відповів воєвода.

Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.

Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.

Арсен обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого спуску, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар–бей. На тлі ясно–голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…

Тільки перед вечором Младен і Сафар–бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар–бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.

— Драгане, пошли людей — хай проведуть його до Сливена, — коротко наказав воєвода.

— А як же…

Драган хотів спитати, чи зав’язувати знову очі Сафар–беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.

— Ні, ні, пов’язки не треба! — сказав поспішно. — Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.

ФІРМАН

1

Гамід сидів у кімнаті Сафар–бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину старого Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари — Карамлик і велетень Абдагул.

— Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай–ай–ай! — промовив Гамід спокійно. — Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити це. Скажи, де подівся Сафар–бей!

— Не знаю, ага, — прохрипів Станко.

— Але ж сліди ведуть на твоє подвір’я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?

— Вдесяте вам кажу: Аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар–бей!

— Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!

— Я вперше чую це ім’я.

— Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар–бея з вулиці. Його бачив аскер Карамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши бюлюк–башу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

— І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

— Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

Велетень Абдагул схопив болгарина за посивілий чуб, ударив у груди, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого.

— Нелюди! — прошепотів нещасний. — Сил більше немає терпіти…

Гамід подав знак припинити катування.

— Ну, говори!

— Дайте води.

Карамлик підніс до запечених, обкусаних губ катованого кухоль води. Старий жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спагії.

— Я чекаю, — процідив Гамід. — Де подівся Сафар–бей?

Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв’язані руки задерев’яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підвішено до стелі, він упав би на підлогу, мов лантух.

— Я його і в вічі не бачив, ага.

— Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

— Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

— Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи — де він? Куди ви поділи Сафар–бея?

— Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар–бея, ні про Якуба.

Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

Проклятий гяур! В ньому тільки душа держиться, — а правди не каже! Але він розв’яже язика затятому гайдукові! Мусить розв’язати і допитатися, де подівся Сафар–бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

Сьогодні вранці, повернувшись від бейлер–бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар–бея. Ця звістка приголомшила спагію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато–багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під’їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно–тьмяні очі вп’ялися в його обличчя.

— Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, — прокаркала стара.

Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав:

— Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи охмурюють твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку — і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

Гамід завагався. Майбутнє лякало його. Навздогад сказані циганкою слова про кров влучили прямо в ціль. Може, й справді стара відьма прозирає майбутнє?