Талан

Палажка. Тут, моя дитино!

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.

Палажка. Зараз. 

Палажка виносить шкатулку.

Вихід IV

Лучицька і Палажка.

Лучицька (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, - так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).

Палажка (бурчить). Всі вони, пси, - поки оженяться.

Лучицька. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

Палажка. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.

Лучицька. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, - так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.

Лучицька. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.

Палажка. Отож тільки й горе! (Відійшла).

Лучицька (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі). 

Тяжко-важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається...

Вихід V

Лучицька і Олена Миколаївна.

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Лучицька (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила... Садитесь! (Підкочує їй крісло).

Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

Лучицька (змішавшись). Нет, маменька; это я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала...

Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки?

Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає).

Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!

Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!

Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...

Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...

Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать...

Лучицька. Что вы, маменька?

Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.

Лучицька (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось...

Олена Миколаївна. Антуан.

Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...

Олена Миколаївна (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем...

Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать...

Лучицька (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно!

Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее...

Лучицька. Боже мой! Да коли это так - умереть легче. (Плаче).

Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе.

Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь?

Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть - у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят...

Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає ридаючи).

Олена Миколаївна (вслід). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая!

Вихід VI

Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка.

Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.

Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!

Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это?

Квітка. В порубь... А вы к нам?

Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, - славная она...

Квітка (цілуючи їй руку). Благодарю, maman! Она - ангел, это - беззаветная любовь и преданность...

Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, - ее, видимо, гложет тоска...

Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...