Талант

Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.

Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне - не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.

І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.

Думаю: «Все одно - ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.

Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.

«Я тільки хоч погляну очима»,- умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…

Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:

«Де я?»

Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…

А з усіх боків шумлять вікна - плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.

В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…

Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце - буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…

В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.

ІІ

Ранок. Щось стукає в двері.

–  Хто такий?

За дверима здавлений голос:

–  Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешній дяк…

Увіходить: сива шапка, пальто - наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері - гарний…

Знайомиться:

–  Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…

Понесло горілкою, разом із тим бачу - в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.

–  Дерій, зажера, заїдливий…

Питаю:

–  Не в миру з ним?

–  Не любимо й на перехід один одного. Не людина - собака пінява…

Помовчав.

–  Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село - з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.

Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько - в консисторії, і люди - теж за дяком. Крім того, поблизу - штунда.

–  То й що?

– питаю.

Осміхається. Помовчавши:

–  Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе - вподобали…

Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

Інтимно:

–  Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то - в монастир на покуту.

–  І це було?
– заохочую.

–  Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…

–  За що?

–  Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, - додав він скромно. Зітхнув: - Ех, огидло все це мені до краю.

–  То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?

Підвів голову й серйозно подивився на мене:

–  В москалі візьмуть.

Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:

–  А ви самі - якого роду?

Я сказав.

–  Умгу…

–  А що таке?

–  Я - так.

Заспокоївся.

Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.

Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело - по-бурсацькому.

До мене:

–  Ви співаєте?

–  Співаю.

–  Цю знаєте?
– І на всю школу несподівано шугнуло:

Де ти бродиш, моя доля…

Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:

–  У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?

Я сказав, що горілки не буду пити.

Він не почув чи не зрозумів:

–  Що?

–  Кажу, що я пити не буду.

–  Чому?

–  Не п'ю.

Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:

–  Ви - козак?

Сміюся:

–  Козак.

–  І не будете?
– В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.

Кажу спокійно й рішуче:

–  Ні.

Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.

–  Не треба. Казали - приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…- Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.

У порозі спинився, саркастично зажмурив око:

–  Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту - плакати не буду.

Ляснув дверима, зник.

Дивлюсь услід.

Химерна якась людина.

III

Андрій Маркевич, старший учитель в школі,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові - кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.