Талант
Шрифт:
– Тетяна?…
Сміється:
– Я вас налякала?
– Далі: - Ось ідіть сюди. Швидше.
Виходжу.
Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:
– Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!
Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.
Ворушиться якась тривога.
– Що таке вам, Тетяно
Підводить голову, розплющує очі.
– Думаєте - п'яна?
–
В очах промайнуло ясне й правдиве.
– Слухайте…- І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда…- Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної…- Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант…
Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.
А вона - схилила, як сирота, голову; здалося - гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.
Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї - талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…
Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.
– Ви поїдете в город?
Зітхає:
– Ой, поїду…
Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.
– Андрію Маркевичу, сюди йдіть!
– А чого там?
– озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.
– Та йдіть до гурту - тут скажемо.
Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…
– Що це у вас таке веселе?
– питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповідаємо наперебій.
– Що? Талант? Який талант?…
Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:
– Хто це казав вам?
– Всі казали. Артист там один був, професор…
Андрій не діймає віри:
– Може, якийсь професор магії та хіромантії.
– Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…
Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
– Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
– Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:
– От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…
– Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,- мрійно й радісно казала
Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.
Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були - як п'яні, пустували - як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
– Ге-ге!
– сміявся Андрій.- Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!
Реготали:
– В саквах…
– На драбиняку!
– Гей-гей,- гукнув на всі груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!
Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:
– Що таке?
Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.
Згодом:
– Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може…- В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
– Ніколи! Ніколи в світі,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.
– Чого доброго,- уже гірко казав Андрій,- там слава, розкіш, бляск - а тут що?
– Та чого ви напалися на мене?
– разом і сердилась, і сміялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.
– Руку, Тетяно!
– Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:
– Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
Почали впиняти:
– О, та й нащо так?
У неї на очах горіли росинки щастя…
Плакала…
Марили, вірили, раділи…
VIII
Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.
І дивуємось, і обурюємось:
– Що ж се таке?
День, другий. В селі почали дзвонити:
– З паничем зв'язалась, по житах волочиться…
– Ось що!…
Отець Василь лютий, як звір:
– Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.
Пророкують:
– Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть панькатись із нею-поки награються…
Гомін, шум…
Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують: