Талант

–  Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала - знала, для кого кохала.

А в мене, а в Андрія - жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…

Вночі - не шелесне.

Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.

Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче - він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде - нудьгу несе, бере досада: «Чого іще цей…»

Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.

Позіхаючи:

–  А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…

По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:

–  А що таке?

–  Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

–  З ким?
– стукнуло в грудях.

–  Та з ним же, з студентом.

–  Як саме?

Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив - в кімнаті горить свічка. Заглянув - аж там сидять вони на ліжку, обнялися…

–  Що? Обнялися?…

Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув - щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…

–  Не заглянь я в кімнату - досі б школа тільки курилася.- Виводить висновки: - Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…

Жаром ударило в лице, мовчу.

Зітхає:

–  А шкода дівчини. Цей студент - відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожаліє…

–  Сама вона дитина, не знає, що робить?
– кажу, стримуючи себе.

–  Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме - пограється й покине.

Закипає чогось злість у грудях:

–  Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.

Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:

–  Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,- живцем загризуть, з'їдять…

Та «дитина» як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:

–  Ну, а вам що до того? Що до того вам?

–  Як-то що? Шкода,- тягне він задумано,- добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?

Мені здалося, що за ту «добру душу» він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:

–  За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, «бруки»… Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.

Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:

–  Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!…

Захвилювався…

–  Ай, душа, душа!… Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.

Дивиться:

–  Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!

Перебиваю:

–  Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…

–  Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокійний, ображений,- з вами сьогодні говорити не можна.

–  Та який вас чорт прохає за це!

Пішов мовчки, з самоповагою.

–  І к бісу!…

Ліг горілиць на покоси.

В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті… Давило груди.

IX

Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле…

А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.

Ранок…

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

–  Догралися наші - чули?

Жадібно:

–  А що таке?

–  Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати - вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:

–  Так тобі й треба…

Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…

Аж ось - ще один день:

…Втекла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…

Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…

Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося - тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом… Боліло - був радий - так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало - це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

На сході світало. В другий бік - на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано - вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.

Беру визір'я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…