Танґо смерті

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку * стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним — непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» — «Ярош. Я вам телефонував». — «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

— Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей — це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом — йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.

— Прошу, прошу, — старий повів його довгим коридором до просторого світлого кабінету, ущерть заставленого стелажами книг, яким господар вочевидь не дозволяв поринути в приємну дрімоту, раз по раз рухаючи, беручи в руки, перегортаючи і переставляючи з місця на місце. Очі Яроша ковзнули старими палітурками, впізнаючи написи на їдиші, івриті, німецькою, польською та українською мовами. Чимало книг пишалися білими закладками, наче науковими регаліями — нас читають і вивчають! Ще одна річ, яка вразила гостя, — вазонки з маками. Йому вперше довелося побачити таке розмаїття маків у хатніх умовах, до того ж ці маки були незвичні — не тільки червоні й лілові, але й білі, рожеві, жовті, бордові, а ще вони були значно вищі за ті, які росли на полі чи на городі, окремі з них сягали стелі і були завбільшки з голову, одні уже відцвітали, інші щойно випустили пуп'янки.

Старий запросив сідати у фотель, сам теж умостився навпроти, поклав суху поморщену правицю на худих колінах, замість лівої — порожній рукав, заправлений за ремінь.

— Маки — то моя слабість, — усміхнувся до гостя. — Я давно займаюся їхньою селекцією.

— Ніколи не бачив таких великих і високих маків.

— Маки дуже чутливі. Я з ними розмовляю, вмикаю їм музику, читаю вголос… Самотні чоловіки, знаєте, інколи мають свої дивацтва. Але це моє дивацтво дало свої плоди. То що ж саме вас цікавить про Янівський табір?

— «Танґо смерті». Текст, музика й автори. Наскільки мені відомо, ви були одним із музикантів.

— Так. Я грав на скрипці. Дивно, що ще когось це цікавить.

— Усі решта загинули?

— Можна й так сказати.

— Що ви маєте на увазі?

— Смерть — не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. «Танґо смерті» на перший погляд — меланхолійна, сповнена ностальгії мелодія. Здається, нічого особливого. Ви ж її чули?

— Звичайно. Це та сама мелодія, що й у танго «Мельонґа».

— Щось схоже, але насправді найближчим за звучанням до «Танґа смерті» було «Макабричне танґо», під яке стрілялися закохані. Уявіть собі — заходить такий зрозпачений молодик до ресторації, платить оркестрі, замовляє танґо, а потім на очах у всіх стріляється за столом, перед тим вихиливши кілька келихів. Тому й прозвали це танґо «Танґо-макабра», але насправді називалося воно цілком мирно — «Та остання неділя». Однак мушу сказати, що й тут схожість лише позірна. Для нефахівця. Музикант відразу помітить різницю. Партитуру цієї мелодії написали ми втрьох з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом *. До війни я грав зі Штріксом у ресторані «Брістоль», де він керував оркестрою. Коли ми опинилися в ґетто, я показав їм дивовижні ноти… Точніше, усього дванадцять нот… Вони походили зі старого манускрипта… Автором цього манускрипта був львівський аптекар Йоганн Калькбреннер… У 1640 році він вивіз із Кракова, звідки утік до Львова, латинський переклад старовинного рукопису, що був написаний не відомою досі мовою…

— Арканумською?

— Так. Як ви здогадалися? — зблиснув очима господар. — Вам щось відомо про Арканум?

— Якщо чесно, я мав би відразу вам про все розповісти. Я займаюся давньою культурою Близького Сходу і зокрема Арканумом. Написав підручник з арканумської мови, уклав словника, зараз працюю над перекладами літературних творів.

Далі він розповів про арканумську «Книгу Смерті» і танець смерті «dan-go mrah».

— Це справді дуже цікаво, — похитав задумливо головою пан Йосип. — Тоді вам буде не зайве почути щось іще. Отже, той латинський переклад арканумського рукопису зладив на початку XVI сторіччя краківський рабин Натан Шпіро, кабаліст і талмудист. Аптекар написав книгу, яка збереглася не повністю, частину цієї книги складали переклади давніх текстів, зокрема й переклад Натана Шпіро, а решта були його коментарі. І ось окремі картки з того манускрипта знайшов мій приятель з дитячих літ у бібліотеці Оссолінеуму *. І коли ми почали його читати, то відкрили для себе дивовижну теорію. Людська душа, покинувши тіло, через якийсь час — а це може бути і за рік, і за двадцять чи за сорок років — народжується знову в новому тілі, але вона про своє попереднє життя нічого не пам'ятає. Люди, які пережили велике кохання, зустрічаються у новому житті й переживають його знову, нерозлучні друзі дуже природно, ненав'язливо знайомляться у новому житті і товаришують до смерті, батьки зустрічаються зі своїми дітьми… Але ніхто з них нічого-нічого не може пригадати, ба навіть не здогадується, що можна щось пригадати… Правда, інколи трапляються випадки, коли після стресу в людини прокидаються приспані знання, і вона починає, скажімо, говорити не відомою раніше для неї мовою, або повідомляти в деталях щось, що відбувалося колись давно. У кожному разі, можете собі уявити, наскільки легше було б людям помирати, якби вони знали, що їхня душа, втілившись в іншу особу, не втратила нічого зі своїх попередніх знань і почуттів. Однак насправді ми вже нічого не пам'ятаємо. І от аптекар відкриває в тому рукописі таємницю, завдяки якій можна розбудити в собі ті попередні знання і мовби продовжити своє попереднє життя. Для цього перед смертю треба увібрати в себе особливу мелодію…

— Увібрати особливу мелодію? — перепитав Ярош.

— Боюсь, що дуже примітивно пояснюю… Отже, я не помилився — не прослухати, а таки увібрати. Усім тілом, усім єством. Річ у тім, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла. Іншими словами, наша душа — це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів. Розумієте? — І помітивши здивування в очах Яроша, продовжив: — Йоганн Калькбреннер відкрив, що людська душа — окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру. У тому манускрипті містився і його трактат про те, у який спосіб можна створити партитуру такої життєвої симфонії для будь-якої людини, аби вона, суворо дотримуючись розписаних нот, могла жити якомога довше і бачити, де її підстерігають небезпеки, та могла вчасно їх уникнути. Кожна людина — це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, то відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе.

— І який тут зв'язок із «Танґом смерті»?

Старий підвівся:

— Пробачте, мушу зажити пігулки. Моя оркестра вже партачить. — Він вийняв із шухляди ліки, запив їх мінералкою і запитав: — Може, вас пригостити чаєм або кавою?

Але Ярош відмовився, йому не хотілося відволікатися від захоплюючої розмови.

— Зв'язок із «Танґом смерті» той, що танґо і стало тією мелодією, яка відігравала роль тунелю для нового перевтілення душі. Роковані на смерть у Янівському таборі умирали саме під цю мелодію… Точніше, майже під цю мелодію, бо те, що грали ми, мало деякі ледь вловимі нюанси, без яких трансформація душі не відбудеться. Ми грали відоме усім танго, в яке було вмонтовано усього лише дванадцять нот з манускрипта. Без цих нот танґо втрачало будь-яку силу. Ноти, які були в нас перед очима, мали певні знаки, які були зрозумілі лише нам, то могли бути якісь крапочки, хляпки чи підкреслення. Музикант, не посвячений у їхнє значення, відіграв би цю мелодію без жодних наслідків. Отже, нове народження душі відбувалося лише з тими, хто перед смертю чув нашу оркестру. А відтак вони воскресали і жили, і, можливо, досі живуть… Тільки вони цього не усвідомлюють, а ті, хто їх знав за життя, впізнати їх не можуть. Хоча я ще й досі не втратив надії зустрітися з ними.

— Тоді не бачу сенсу в такому перевтіленні. Що з того, що моя душа буде жити в іншому тілі, якщо МЕНЕ вже не буде? Це вже буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. Це не буду Я.

— А все ж у людини можна розбудити спогад про попереднє життя за однієї умови: якщо ця людина перед смертю чула мелодію з трактату Калькбреннера. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову.

— Тобто вона згадає лише те життя, яке залишила, чуючи цю мелодію? І це не стосується усіх попередніх життів?

— Саме так.

— Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.

— Мабуть, і у вас інколи виникали такі відчуття, що ось те-то й те-то уже з вами відбувалося, або якась людина, яку ви бачите уперше, нагадує вам когось, кого ви знали, проте коли це було — згадати несила. Інколи в снах ви бачите вулички, яких не існує, але сон повертається знову і знову… ви вже вивчили ці вулички і будинки напам'ять, у вас навіть виникає бажання відшукати їх… Хоча ви розумієте, що це лише сон. Сни вилущують з нас втрачену пам'ять, але ми мало що зі своїх снів пригадуємо. Якби ми спробували проаналізувати свої сни, заглибитися в них, рушити на пошуки тих примарних вуличок і людей, які нам сняться… Авжеж, потрібні певні зусилля… Якийсь поштовх. Люди, з якими ви контактували в попередньому існуванні, можуть бути зовсім поруч, бо колишні друзі притягують колишніх друзів, а колишні кохані притягують колишніх коханих. Інша річ, що вони про це навіть не підозрюють. Але люди, які перед смертю чули мелодію «Танґа смерті», носять її у собі і в наступному існуванні.

— Звідки ж має прийти той поштовх?

— Можливо, вони отримають його, почувши знову мелодію «Танґа смерті», а, можливо, так, як це пояснив рабі Шпіро.

— На жаль, я не знайомий з його працями.

— Тоді мушу вам дещо розповісти. Бо аптекар у своїх коментарях базувався саме на теорії рабі Шпіро, який на весь світ дивився, як на серпанок, що вкриває розмаїту у своїх проявах містичну субстанцію. Не лише Тора — увесь всесвіт в його очах був одним великим таїнством. Усе матеріальне — людина і тварина, вогонь і вода, кущі, дерева, каміння — було для нього сповнене глибокої символіки. Видимий світ — це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети. Шпіро і його вчитель Іцхак Лурія знали таємницю цих душ, їхній шлях у світ, їхній початок і стадії минулих і майбутніх перевтілень. Для них досить було лише зазирнути людині в обличчя, щоб відразу довідатися, чия душа в неї перевтілилася. Вони були наділені здатністю розкривати джерело душ усіх біблійних, талмудичних і післяталмудичних праведників. Чи то блукаючи зі своїми учнями за містом, лугами й лісами, чи пливучи морем, усюди і в усьому — у хлюпотінні хвиль, у шелестінні дерев, у тріпотінні крил, у сюркоті стрикоників, у кумканні жаб, у здриганні гілок, у мерехтінні повітря і в співі птахів — усюди вони вбачали юрмища душ, які шукали досконалості і покути, чули їхні голоси, їхній шепіт…