Танґо смерті

— Пане Сальомон, я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.

— Досить довгий.

— Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.

— Біля трьох метрів.

— То можете на ньому повіситися!

Іншого разу телефонував Вольф і цікавився, чи має пан Сальомон теплу воду.

— Зараз перевірю, — сказав шинкар, а за хвилю повернувся і повідомив, що є.

— Ну, то мийте ноги і лягайте спати.

Так ми збиткувалися, може, з тиждень, поки нам не набридло і ми не втратили інтересу до Ребекки. Пан Сальомон, звичайно, не здогадувався, хто над ним знущався, але здогадувалася його донька і завше зиркала на мене спідлоба, мовби чекаючи чергового вибрику. Аж ось нам принесли книдлики з підливою, і ми, вдихнувши їхній п'янкий аромат, спочатку спорожнили кухлі, а тоді взялися до їдла. Пан Сальомон стояв над нами, як гора, склавши свої короткі товсті руки на животі, і задоволено хитав головою, любуючись, як ми уплітаємо його смаколики, а ми кивали йому і пальцями показували, що люкс, перша кляса. Пан Штроуба, задоволено усміхаючись, прицьмакував:

— Як то файно такво часом сісти си в кнайпі, пити пиво чи цьмагу *, їсти кварґлі, шкварки, книдлі, і ніц а ніц не думати. Не думати про те, як часто будемо мали таке щастя.

— Та то, знаєте, — підвів очі до стелі Сальомон, — якщо будете жили довго, то нечасто, а як коротко, то часто.

Але не встигли ми збагнути усієї глибини тієї Сальомонової премудрості і книдлики доїсти, як тут влетів до кнайпи конюх і заворушив губами, як риба, безгучно, мовби задихаючись, але з порухів його вуст можна було здогадатися, що проказує він два слова «пані Власта», і пан Кнофлик зірвався на ноги: «Що? Що сталося?», але конюх лише руками махав, і тоді ми всі побігли до поховального закладу, а пан Кнофлик біг так, що ми з паном Штроубою ледве за ним встигали, і здалеку уже побачили, що там зібралася гурма людей, і коли вони розступилися, а ми влетіли всередину, то Власта висіла на шнурку, перекинутому через балку, а на столику лежали якісь папери, як потім ми довідалися, то була виписка з лікарні, де вона лікувалася, з діагнозом «рак легенів». І я бачив, як пан Штроуба сьорбав носом і витирав очі, і йому було соромно за те, що він досі говорив, а пан Кнофлик рвав на собі волосся і кричав: «Я вас усіх поховаю! Усіх!»

Але зі смертю Власти поховальний заклад ледь не зійшов на пси, бо пан Кнофлик, який бачив тисячі смертей, поховав тисячі людей і міг говорити про смерть, як про щось зовсім звичайне, як, скажімо, про погоду чи про кінські забіги, смерть найближчої людини пережити не зміг і запив, а ми з паном Боучком насилу давали раду, аж поки минув місяць, і пан Кнофлик таки отямився та вернувся до праці, правда, втратив при цьому не тільки свій добрий гумор, але й задбаний елегантний вигляд, він уже не голився щодня, як раніше, заріс і опустився, став мовчазним і замкнутим, часто міг з якого-небудь дива викричатися і вчинити рейвах, вибухаючи гнівом і зливою розпашілих слів, глухому Боучкові те було по цимбалах, він лише згідливо потрясав головою, а мені врешті сприкрилося, і я кинув роботу, яку вже навіть встиг полюбити.

10

Читаючи рукопис, Ярош не раз ловив себе на дивному і незбагненному до кінця відчутті, раптом в уяві виникали цілком зримі образи, яскраві видива прочитаного, сім'я Барбариків ставала йому дедалі ближчою, і його починав манити той дивний світ, який пропав безвісти разом із людьми, що його населяли, запався у глибини часу, немов Атлантида, а коли випірнув знову, то вже виглядав інакше, втративши усі ті барви, звуки і запахи, які панували тут колись, уже їх ніхто не відродить, хоч би і як намагався. Його стали переслідувати фантазійні видива, інколи вчувалися голоси, що пробивалися крізь нього, як вітер крізь листя, може, вони й не до нього були звернені, але з глибини ночі ті голоси мовби кликали когось на ім'я — чиє ж то ім'я, якщо не його? — далеко-далеко на тлі ясного місяця виднілася мовчазна постать жінки, що рухалася повільно, і шелест її шовкової сукні долинав до його вух, то її ім'я проказували таємничі голоси крізь нього, крізь листя, траву і пісок, її ім'я, вологе і тепле, розтікалося молоком по вустах трави, поскрипувало на зубах піску, розчинялося в літеплі ночі, чорні метелики засвіту тріпотіли нервово крильцями, і чорна перга сипалася на її сліди, але заки вона наблизилася, щоб можна було її розгледіти чи упізнати, тіло її розчинилося в сутіні.

Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об'єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір'я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай слід старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться й ті, хто його покинув. Львів — то мій Арканум, думалося йому, залишився тільки камінь, а все інше — люди, мова, культура — усе це зникло і стало сном. Одного дня він вирішив податися на Кортумову гору, туди, куди любили ходити четверо друзів. Він уже вийшов на Городоцьку, як раптом ніс у ніс зіткнувся з Данкою, вони ледь не луснулися, бо обоє перебували в якихось своїх мареннях, але обоє неймовірно втішилися зустрічі, хоча й намагалися не зрадити себе, заплутувалися у словах, плели якісь нісенітниці, аби лише продовжити цю несподівану розмову, яка в будь-який момент могла обірватися фразою «ну, мені пора, чао», але все ж таки не уривалася, а тяглася, підсичувана ще якимись ідеями, що нагло свінули в голові, аж урешті Ярош набрався хоробрості і сказав:

— Хочу вам подякувати за те, що вивели мене на пана Йосипа. Я від нього отримав дуже цікавий рукопис про старий Львів. І тепер не можу собі відмовити в задоволенні ходити тими місцинами, про які читав. Оце вирішив помандрувати на Кортумову гору. Уявіть собі, я, львів'янин, ніколи там не бував.

— Я теж, — промовила вона з усією своєю наївністю і безпосередністю, облишивши притаманні паннам допоміжні фрази, які б мали задемонструвати її байдужість, незалежність від усього, що може її спіткати, і залишаючи йому чудову нагоду для цілком логічного запрошення піти з ним, в іншому випадку замість такої простої і невибагливої підказки вона могла б сказати «Справді?», однак тоді був би ризик, що розмова таки урветься, а вона відчувала, що не хоче цього, їй раптом теж забаглося прогулятися на ту Кортумову гору, і вона готова уже була сама промовити «Я б теж пішла з вами», але Ярош, долаючи зніяковіння, випалив:

— Чудово! Ходімо разом. Там мають бути чудесні місця. Влаштуємо пікнік. Як і герої тієї повісті.

І вона, полегшено зітхнувши, кивнула, злегка зарум'янившись. Вони вийшли на Клепарівську, а звідти заскочили на Краківський ринок, де була ятка, в якій торгували італійськими продуктами, і куди Ярош віддавна уже навідувався на закупи, він купив там дві пляшки сицилійського вина, шмат парміджяно, ґорґонзолу і слоїчок зелених оливок. Біля церкви Святої Анни вони сіли на трамвай і зійшли біля Янівського цвинтаря, а там рушили вгору, проминувши цвинтар, і коли опинилися на Кортумовій горі, то перед їхніми очима розкинулася геть дика місцина, заросла хащами, де ще не так давно облаштувалися рахітичні дачні будиночки з дикти і дощок, але тепер вони були покинуті, зяяли дірами, і коли в них проривався вітер, вони скиглили і похрускували. Здичавілі яблуні, груші, сливи й вишні, поточені лишаєм, оброслі відьомською омелою, перевиті таким самим здичавілим виноградом з дрібними чорними гронами, що, наче спрут спутав їх по ногах і руках, доживали свої останні дні, усюди вбачалося тільки одне — нестримне умирання, але те умирання було особливе, незвичайне, осінь зробила все, аби скрасити його і перетворити оці всихаючі закоцюблі дерева на різнобарвні картини, які приковували погляд і манили до себе. Ноги плуталися у скуйовдженій траві, інколи слизькали на зогнилих яблуках і грушках, але Данці і Ярошу це не заважало, вони роззиралися на боки, показували одне одному якісь цікавинки, і було видно, що обоє захоплені цією дивовижною виставкою пейзажів у безкоштовній галереї осені. Погода була тепла, зоддалеки долинав запах паленого картоплиння, який для Яроша завше асоціювався з дитинством, печеною бульбою, сизими туманами і сумовитою ностальгією за давноминулими днями.

Потім вони розташувалися на бетонних підвалинах якоїсь незавершеної дачі і розклали свої вгощення.

— Боже, я ніколи не думала, що у Львові ще можна знайти таку дику місцину.

— Я теж. А між іншим, тут був концтабір. Знаменитий Янівський концтабір.

— Справді? Чому ж ви мені відразу не сказали? То це тут вони грали «Танґо смерті»…

Данка повела поглядом по околу і промовила:

— Чесно кажучи, я відразу відчула якийсь щем… Таке враження, що…

Коли вона вмовкла і замислилась, Ярош запитав:

— Що?

— Ні, це я так… — струснула вона свої думки, наче краплини дощу. — Дивно… тут, де все це відбувалося, люди садили картоплю, помідори, огірки, потім збирали… і їли… А мертві… мертві були їм за добриво?

— Не перебільшуйте… Ці люди зеленої уяви не мали про концтабір. Отут трохи далі, де схил, була Долина Смерті. Там розстрілювали. Коли по війні почали розкопувати вали, які утворилися після захоронення в'язнів, то виявили самий попіл. То була чиста робота. Коли ж почали роздавати трудящим землю під сади й городи, то звернули увагу і на це пустище. Вали разом з попелом розорали і зрівняли з землею, а потім розбили на ділянки і роздали. Дачниками зазвичай були не місцеві, а державні службовці, військові, ветерани… У нас майже всі дачники розмовляли і розмовляють російською. Це тому, що галичани мають родину в селах, їм без потреби якісь дачі. Отже, Львів за оце все відповідальності не несе. Ми були складовою частиною колонії. Колонізатори вирішували все. У дощові дні з Долини Смерті витікали струмки, вони були сірі від попелу. А потім Долину Смерті забудували гаражами. Екскаватори, вирівнюючи майданчик під забудову гаражів, з часу до часу натрапляли на кості, але на це вже ніхто не звертав уваги.

— Тобто тут, де ми зараз, під нами мертвих нема? — спитала вона таким тоном, наче б мала з'ясувати в лікаря, чи не знайшли в неї виразку шлунка.

— Ні, — заспокоїв її Ярош. — Тут лише стояли дерев'яні бараки.

— Ну, що ж, — зітхнула Данка упокорено, — тоді… Тоді можемо й випити.

Ярош розлив вино, порізав ножиком сир і відкрив слоїчок з оливками. Вино було біле і злегка газоване. У траві щось зашурхотіло, вони побачили польову мишу, яка підбирала крихти, і завмерли, перед тим по-змовницькому перезирнувшись і поглядами узгодивши, що не сполохають, у цю мить між ними пробігла якась іскра, яка їх зблизила, але вони продовжували спілкуватися, дотримуючись певної дистанції і вдавати, що тієї іскри не було.

— А знаєте, хто мене спокусив зайнятися мертвими мовами і літературами? Хорхе Луїс Борхес.

— Справді? — Данка аж рота розкрила і театрально закліпала, сплеснувши в долоні. — Борхес? Фантастика!

— Чого ви так здивувалися? — не зрозумів Ярош. — У Борхеса стільки всіляких зачіпок на цю тему, що…

— Та ні, я не тому… Просто, я теж! Розумієте? Я теж!

— Ви теж були спокушені Борхесом?

— Ага! — Вона була невимовно втішена цим відкриттям і не приховувала свого захоплення, здавалося, ось-ось кинеться професорові в обійми, щоб дуетом промовляти це магічне слово «Борхес». — Ми мусимо за це випити. Я прочитала все, що в нас було видане. Окремі оповідання і есеї читала кілька разів і продовжую читати й далі.