Танґо смерті

Іцхак Лурія назвав це вчення, яке стало центром усієї його кабалістичної системи, «Ойлом а-тікун», що означає «Світ удосконалення», або ж «Світ очищення». Рабі Шпіро це вчення розгорнув. Усі душі, учив він, в усіх своїх видах були спочатку зосереджені в прародичеві Адамі при його появі на світ; одні з них гніздилися в його голові, інші — в його очах, в усіх порах і членах його тіла. У цих первісних душах панував початок добра, але після гріхопадіння «добро і зло змішалися», і нині світ повен чистими душами, перемішаними з іскрами зла, і душами нечистими, злими, перемішаними з іскрами добра і святості. Душа, закута в тілесній оболонці, просякає своїми боговитими соками і нечисту оболонку, як ото стовбур дерева передає цілющі соки плодам, листю і корі. Від цього процесу просякання тіла душею і залежить пришестя Месії, яке настане тільки тоді, коли процес очищення душ, розмежування добра і зла остаточно завершиться.

Пан Йосип встав, підійшов до стелажа і, добувши якусь стару книгу, розкрив її на закладці.

— Мушу зазирнути до трактату рабі Шпіро. Пам'ять уже підводить. Отже, до диференціації добра і зла ведуть два шляхи: «ґілґул» (переселення душ) та «ібур» (щеплення душі). «Ґілґул» — це переселення душі, що вже відбулося на землі, в тіло новонародженої дитини; від народження до смерті душа приречена ділити з тілом усі поневіряння і негаразди його долі. «Ібур» — це вселення додаткової душі в живу, ба навіть зрілу людину, схоже, як у вагітній жінці зароджується нове життя. Отож, в людині ув'язнено дві душі: одна — з моменту народження, друга — у зрілому віці. Бувають два типи «ібура». Перший — душа, яка зародилася в дорослій людині і перебуває в ній заради себе самої, натхнена потребою виконати заповідь — міцву, якої вона не виконала на шляху її минулих перевтілень. І другий тип — душа вселяється в людину заради порятунку тої людини, щоб підтримати її і спрямувати на правдивий шлях. Перша душа заповнює всю істоту людини як її основна духовна субстанція і залишається в ній доти, доки не вдасться задовольнити свою потребу і виконати пошукувану міцву, і тільки виконавши її, вона може покинути тіло людини. Друга ж душа вільна від обов'язкової участі в стражданнях і злигоднях тіла; не маючи певного терміну перебування в цьому тілі, залишається лише доти, поки людина йде праведним шляхом добра, і що праведніша людина, то тісніше пов'язується з нею ця душа. Але варто людині звернути на шлях гріха, душа покидає її і йде геть. Таким чином, цими двома шляхами — «ґілґул» і «ібур» — відбувається виділення добра зі зла і фільтрація самого добра. Отож, коли шкаралупа зла відпаде від ядра добра — і настане пришестя Месії.

— Це дуже схоже на те, що я відкрив в арканумській «Книзі Смерті». Тацит писав, що «великі душі не розпадаються разом з тілом». Буддисти вірять, що кожен з нас прожив безмежне число життів, але вони ніколи не намагалися знайти спосіб, за яким досвід і знання попереднього життя могли б перелитися в нове. Арканумці спробували це зробити, і їхня «Книга Смерті» цьому підтвердження.

— Як і «Танґо смерті».

— Але ж ви ще не знайшли остаточного підтвердження. Ви ще не зустріли жодного із тих, кому грали своє танго.

— Не зустрів, але все ще чекаю. І не помру, доки не дочекаюся. — Усмішка пана Йосипа була сумна, а очі, що поглянули на Яроша, мружились і тріпотіли повіками, мовби поборюючи непрохану сльозу. За хвилю він продовжив: — Нас було четверо нерозлучних друзів. Українець, поляк, німець і я, жид. — Помітивши здивування Яроша, сказав: — Так-так, жид. Ми тут в Галичині інакше себе й не називали, це в 1939-му, коли прийшли визволителі, то наказали нам називати себе євреями. Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. Так от, хочу вам дати один рукопис, який дивом зберігся. Написав його один із трьох моїх найдорожчих друзів — Орест Барбарика. Там описані всі наші пригоди, а головне для вас — там є і про те, як було віднайдено сторінки з манускрипта Йоганна Калькбреннера.

Старий підвівся і почалапав до бюрка *, висунув шухляду, витяг папку і вручив її Ярошу.

— Я зберігав його тривалий час у підвалі в скляному бутлі, аби миші не потрубили. А задля маскування засипав пшеницею. Як бачите, зберігся він добре, хоч і писаний від руки, але почерк доволі каліграфічний. Орест мав дриґ до писання. На жаль, інші його записки пропали.

— А яка доля ваших друзів?

— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».

I

Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.

Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді * так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину *, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.

Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він був позбавлений творчого підходу, тоді, як я мав філософське бачення цього завдання. Кожну наліпку я не просто наквацював клеєм, а й укладав у неї душу, процес вкладання душі тривав щонайменше квадранс *, тому за годину я міг приклеїти не більше чотирьох наліпок, та й то я вважав, що такий поспіх тільки шкодить естетичному керунку справи, і якби моя воля, я б щогодини наклеював не більше однієї наліпки, зате таке пуделочко випромінювало б усю любов мого серця і тепло моєї душі, а що пан Жабський мав іншу думку, то попросив мою маму забрати мене від нього, точніше «від гріха подалі», натякаючи, очевидно, на тихе бажання мене вбити, покавальцювати і продати у вигляді сушених фініків.

«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».

Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням *, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів * з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав:

— Приставили пістолет?

— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.

— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?

— Вони мали з собою відро.

— А грошей не забрали?

— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.

Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.

— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.

— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.

Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:

— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб'ю. Чи ти щось маєш проти?

Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».