Танґо смерті

Оце і все, що тобі дозволено знати про цю книгу».

Люцилій поклав собі приступити до читання цієї книги лише тоді, коли відчує, що настала пора помирати, чомусь був упевнений, що зуміє його передбачити. Смерть у книзі здавалася йому неймовірно захоплюючою, набагато цікавішою, ніж у ліжку.

Книга «Мурашник»

Ця книга могла будь-кого роздратувати, навіть такого терплячого читача, яким був Люцилій. І лише його святобливе ставлення до книг не дозволяло шпурнути її у вогонь.

А річ у тім, що книга мала свій секрет. Отже, якщо її просто розгорнути, то можна побачити лише мурашник літер, які копошаться й розповзаються подалі від ваших очей, тікають зі сторінки на сторінку, не дозволяючи вам виловити жодного слова. Але якби хтось виявився настільки спритним, що розгорнув би цю книгу так рвучко, що букви ще не встигли б розбігтися, і піймати таким чином одне-єдине слово (не має значення навіть, котре саме), то це б відразу підкорило книгу, і вона б дозволила себе прочитати.

Але всі намагання Люцилія підстерегти букви в стані порядку, перш ніж вони розприснуться, виявлялися даремними. Жодного разу не зміг їх заскочити зненацька. Букви наче б постійно перебували в тривозі і щомиті готові були перетворити текст на хаос. Либонь, таким був їхній спосіб існування, і це їм справляло задоволення.

Люцилія дуже цікавило, хто був автором книги і як йому вдалося написати це. Але й імені автора неможливо було вичитати. Нічого, жодного слова.

Чи ж варта існування така книга? Але якщо ніхто її не спалив за сотні літ до мене, думав собі Люцилій, то і я не спалю. Ану ж комусь таки вдасться приручити її!

Зниклі слова

Серед книг Люцилія була одна книга з чистими сторінками. Не можна було там прочитати нічого, крім одного-єдиного Слова. І було те Слово таке могутнє, що часто змушувало Люцилія розгортати книгу на будь-якій сторінці і зачитувати його. Книга ця мала владу над Люцилієм, таку владу, якої, може, не має жоден книжник над книгою, а тому виходило, що не Люцилій читає книгу, а вона сама змушує його до цього. Причому зовсім не обов'язково, щоб попалася на очі, досить щоб Слово випірнуло в пам'яті, і вже нічим не можна було стримати бажання взяти книгу до рук.

Питається, для чого взагалі її читати, коли там написано на кожній сторінці одне-єдине Слово, та й те Люцилій знав напам'ять? Річ у тім, що Слово, залежно від настрою, чи якихось зовнішніх обставин, могло сприйматися по-різному, а крім того, Люцилію усе здавалося, що настане така пора, коли він, розгорнувши книгу, вичитає ще щось, окрім того одного Слова.

Незважаючи на свою владу над Люцилієм, книга довший час не видавала жодних агресивних намірів і не зловживала нічим. Читаючи її, Люцилій завше відчував, як Слово бубнявіє якимись потаємними значеннями, але неохоче піддається вилущенню цих значень, Слову мовби подобалося перебувати саме в цьому стані багатозначності і таємничості. Можливо, Слово боялося, що коли його до кінця зрозуміють, то відразу ж помре, перетвориться на набір звуків, непридатний уже для щоденного вчитування і медитацій. Цей страх, очевидно, з часом набирав на силі, бо бажання бути перечитаною в книги поступово тамувалося, і вона вже не так часто, як це було раніше, манила до себе господаря.

Але якось Люцилій розгорнув книгу, яка стояла на полиці праворуч від тієї з одним Словом, і — жахнувся. Книга, в якій зібрані притчі Сходу, перетворилася так само на книгу з одним-єдиним Словом. Слово було інше, але це все одно не втішало, адже пропало стільки чудових творів. Люцилій зазирнув у книгу, що стояла ліворуч, і жахнувся ще дужче — і ця книга перетворилася на однослівну. Це вже скидалося на пошесть. Книга заразила хворобою всі книжки, які стояли обабіч неї. Люцилій заходився їх гортати і побачив, що окремі сторінки так само захворіли на однослів'я.

Що було робити? Перша думка — негайно спалити всі однослівні книги, заки пошесть не перекинулася на всю книгозбірню. Але ці слова… вони, можливо, мені ще згодяться, — вагався поет, але тут же й запитував себе: чи так важко їх запам'ятати? І навіть якщо кожне з цих слів може бути квінтесенцією цієї книги, то однак не хотілося б, щоб уся бібліотека перетворилася на збірку квінтесенцій.

Урешті Люцилій спалив усі однослівні й частково заражені книги. І в мить, коли вони перетворилися на попіл, він забув усі ті слова, що з'явилися на їхніх вибілених сторінках. Не пам'ятав навіть того першого Слова, в котре вчитувався стільки років і від якого пошесть перекинулася на сусідні книги. Звідтоді постійно був спраглий тих слів, хотів їх мати при собі, і тепер з якоюсь особливою жагою накидався на книги, в надії натрапити і впізнати хоча б одне з тих слів, шукав їх гарячково і в своїх рукописах, але, на превеликий свій подив, нічого навіть подібного не знаходив. А все ж уперто вірив, що таки знайде. Для цього списував сотні аркушів паперу, сподіваючись, що якесь із тих слів таки вигулькне з підсвідомості.

Не вигулькувало. Зате кількість творів усе зростала й зростала.

Чи це можливо, щоб списати таку гору паперу і жодного разу не вжити хоча б одне з тих слів? — дивувався Люцилій, але тут-таки пригадав, що існують десятки, а то й сотні слів, які він, хоч і знає, але ніколи не вживе, а все ж вони існують: «снага», «наснага», «творчий доробок», «у творчому натхненні»… Ці слова викликали в нього огиду, а які емоції викликали в нього тамті слова? Він замислився, може, це якраз і допоможе йому пригадати їх. Безперечним було лише одне: ті слова викликали в нього бажання писати.

Але дивовижна річ — їх відсутність викликала ще більше бажання писати, бо за цей порівняно нетривалий час він сотворив незмірно більше, аніж за попередні роки. Це можна порівняти, наприклад, з повітрям і свободою. Коли вони є, їх не помічаєш. Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка.

L

— Але я вас привела сюди не для того, аби похвалитися нашими скарбами, — продовжила пані Конопелька. — Трактат Калькбреннера містився на горішній полиці, бачите там вільний простір поміж книгами? У тому місці, де стояла зникла книга, вставлено дощинку, аби сусідні книги не стулилися, бо кожна з цих книг має своє місце і не може його змінити, інакше її дивовижні властивості теж зміняться. На дощинці написано дату, коли книга пропала: «Anno Domini 12.12.1812». А тепер ведіть мене туди, де ви знайшли ці картки.

Ми знову рушили поміж стелажів, і хоч я йшов досить швидко, стара дріботіла за мною, не відстаючи ані на крок, а деколи несподівано опинялася переді мною, невідь-коли обігнавши, і пропускала вперед, аби я вів її, аж поки врешті не спинився біля знайомого стелажа. Вона звеліла мені вилізти нагору й уважно обстежити дерев'яну полицю. Драбина, вібруючи, немилосердно скрипіла і вгиналася під моєю вагою, напровсяк я тримався руками не за драбину, а за полиці. Добре, що я прихопив із собою ліхтарика, бо там під самою стелею панували сутінки, я присвітив на темну полицю, що, хоч і була вигладжена гимблем, але з роками добряче потріскалася, і став розглядати її дюйм за дюймом, аж поки угледів тріщини, що вже не скидалися на природні, а на штучні подряпини, і коли я повідомив про це пані Конопельці, вона звеліла мені злізти вниз, узяти чистий папір і олівець та, піднявшись нагору, прикласти папір до тих подряпин і затушувати їх олівцем. Відтак вона схопила той папір і подибала з такою швидкістю, що я ледве за нею встигав, достоту пурхаючи поміж стелажами, задоволено покректуючи та хихикаючи. Коли я вбіг до кабінету, стара вже поклала папір на стіл, озброїлася лупою і прискалила око. Те, що я побачив і без лупи, виглядало так: коло, а всередині кола кілька цифр.

— І що ви собі гадаєте? — спитала стара, постукавши пальцем по паперу. — Нарешті ми натрапили на слід. Але куди він веде? Це коло… Воно на щось мусить вказувати. — Потім стала малювати олівцем кола, одне біля одного, здавалося, це буде тривати доти, доки вона не замалює цілого аркуша, але раптом спинилася, підвела голову і всміхнулася до мене: — Коло! А як по-німецькому?

— Ring!

— Отож-бо! Ring! Чи то пак Ринок! Га?

Я стенув плечима. Ну, Ринок… Але пані Конопелька уже вхопила кота за хвоста: