Танґо смерті

А як не стане мене з тобою, вкриють піски тіла, стрінемось там, де маки рікою, там, де їх тінь лягла.

Йосько перечитав раз і вдруге і неабияк здивувався:

— Чому тобі спали на гадку саме маки?

— Не знаю. Так мені якось склалося.

— Це дуже дивно. Бо якраз згадку про маки і їхню тінь я знайшов у тих аркушах Калькбреннера, але не міг второпати, до чого вони. Я ж тобі про ті маки нічого не казав. А тут раптом… Дивний збіг. Але слова мені подобаються. Зустріч по смерті… у тіні маків… Ти саме це хотів висловити?

Я надувся, як індик, і відповів:

— Дорогий Йосичку! Справжній поет ніколи не зможе витлумачити жодного свого образу чи метафори. На це здатен лише графоман. Тому спиши усе на підсвідомість, — і я постукав себе пальцем по чолі.

Ніхто з нас і на хвильку не міг уявити, що слова мого приспіву стануть віщими.

14

Дивовижний збіг неймовірно втішив Яроша — його запросили на конференцію, присвячену літературі мертвими мовами, до Стамбула, це було цілком закономірно, адже на території Туреччини були і Лідія, і Лікія, і Урарту, і Хетська та Арканумська держави. У літаку, який вилітав з Києва, Ярош несподівано побачив біля себе Андрія Куркова і не міг стриматися, щоб не познайомитися. Письменник летів на презентацію свого роману «Пікнік на льоду», Ярош читав цей роман, особливо йому в пам'ять вбився сумний задумливий пінгвін, який жив у головного героя. Дорогою вони розговорилися, а турецьке вино, яке подавали стюардеси в маленьких стограмових пляшечках, виявилося дуже смачним. Коли ж Ярош розповів, чим займається, Андрій виявив жваве зацікавлення, зрадивши, що в його задумах було написати кримінальний роман, події якого крутилися б довкола старовинного рукопису, який мандрує зі сторіччя у сторіччя, але приносить новим його власникам лише страждання, муки і смерть, і він навіть замислився над тим, до якої культури мав би такий рукопис належати — до єгипетської чи античної, коли ж Ярош розповів про Арканум і його дивовижну літературу, яку письменники й історики творили не лише на глиняних табличках, але й на папірусі, Курков зацікавився і став розпитувати детальніше. Ярош розповів у загальних рисах, пообіцявши вислати йому свою історію арканумської літератури разом із хрестоматією.

— За моїм задумом, загибель кожного, хто заволодівав цим рукописом, мала б бути зашифрована в самому тексті, — розповідав письменник. — Тобто ключ до цього шифру буде знайдено лише у фіналі. Тому мені важливо було б ознайомитися із цими текстами, хоча я, з вашого дозволу, змушений буду їх дещо препарувати…

— У художньому творі це допускається. Це ми, науковці, пов'язані певними умовами і мусимо покладатися на тверді докази. І я вам навіть можу підказати, що то має бути за рукопис — арканумська «Книга Баала». Баал був темним духом, щось на зразок диявола. Це дивна і таємнича книга. За легендою, її написав сам Баал за одну ніч. Точніше, не він, а пустельник, у якого він вселився. Ця книга сповнена містики і незрозумілих фраз, читаючи її, відчуваєш, як у душу закрадається тривога, незрозумілий страх, достатньо пробігти з десяток сторінок, щоб уже цю книгу в паніці відкинути від себе, хоча вона ще якийсь час стоятиме перед очима, навіть буде снитися.

— Дивно. Я чув, що в Празі є теж книга, написана дияволом. І теж за одну ніч.

— Так, я знаю про неї. Це так звана Біблія Диявола, який допоміг монахові переписати Святе Письмо та інші твори. Вона не має нічого спільного з «Книгою Баала», прочитавши яку, можна здобути славу і багатство, але розплата наприкінці життя буде страшна.

— У наш час це вже мало кого відлякує.

— Звичайно, — погодився Ярош. — Але що цікаво… У Стамбулі в науковій бібліотеці зберігається манускрипт, написаний Іблісом. І теж за одну ніч. Мене дуже цікавить, чи не має і він якихось паралелей з «Книгою Баала».

— О, то ви маєте чудову нагоду в цьому переконатися.

— Невідомо. Таку стару книгу мені можуть і не видати. І хтозна, чи читання цієї книги безпечне.

— Однак ви б хотіли з нею ознайомитися?

— Є один давній спосіб, як це можна зробити. Саме так я проглядав Книгу Баала, яка зберігається в Лондоні. — Ярош вийняв з торби та задемонстрував Куркову головку маку і старого дерев'яного ножа, яким розрізають сторінки в часописах. — Якщо кожну сторінку перегортати ножем, який був освячений дванадцять разів, і посипати так само освяченим маком, то злі сили, які живуть у книзі, не зашкодять.

Андрій усміхнувся з недовірою:

— Вам не видається це дещо кумедним?

— Видається. Але тільки збоку. Я розмовляв з одним старим львівським священиком, який практикує вигнання диявола, розповів йому про ті книги, і то була його ідея — освятити ніж і мак. Чому я не маю вірити священику, який уже багато років воює з нечистою силою?

— Тоді здаюсь. Бо я думав, що це якась знахарка нашептала вам такі поради. А знаєте, можливо, я зможу вам допомогти. У національній бібліотеці в Стамбулі працює мій знайомий, він письменник. Мені й самому кортить поглянути на ту книгу.

Першого дня їхнього перебування у Стамбулі не відбулося нічого цікавого, розташувавшись у різних готелях, Ярош і Курков увечері зустрілися і вирушили гуляти вечірніми вулицями, водячи козу по тамтешніх кнайпах. Виявилося, не так просто знайти забігайлівку, де подають вино. Врешті вони натрапили на бар, де було повно молоді і гуло, як у вулику, то вже була кнайпа цілком у європейському стилі, і молодь нічим не відрізнялася від тієї, яку можна бачити деінде. А наступного дня після обіду, коли обоє звільнилися від своїх справ, зустрілися у каварні зі знайомим Куркова Орханом Надімом, який вільно володів англійською. Орхан, почувши, чого прагнуть Ярош і Курков, був здивований:

— Звідки вам відомо про цю книгу? Адже про неї нема жодних згадок у жодних каталогах.

— На неї посилається австрійський учений Калькбреннер. Він переглядав її у Стамбулі з дозволу самого султана Мурада Четвертого. Книга зберігалася у його книгозбірні.

— Так, але книгозбірня Мурада ще й досі до кінця не опрацьована. Я можу вас туди завести, але не знаю, чи вдасться побачити книгу. Пан Байкурт, який там працює, мій родич, і він зробить усе можливе.

Орхан завів їх до філії національної бібліотеки, що розташувалася у старовинній прибудові з великими ажурними вікнами. Саме тут зберігалися книги з бібліотеки Мурада. У невеликому затишному читальному залі панувала мертва тиша, за столами працювало лише троє читачів, які жодної уваги не звернули на прибульців, двоє з них щось конспектували, бо цифрувати старі видання заборонялося, а третій ледь не з головою занурився у якісь великоформатні мапи, озброївшись лупою і світячи лисиною до люстр. Орхан вписав гостей у книгу та підвів до старенького бібліотекаря, що сидів у кутку за столом, заставленим шухлядками з картотекою. Вони перекинулися кількома словами, з яких Ярош зрозумів, що Орхан представив їх бібліотекареві, а потім уже пошепки пояснив причину візиту, але з того, як видовжувалося обличчя бібліотекаря і як він став раптом нервово протирати окуляри хустинкою, видно було, що їхнє прохання виконати не так просто, спочатку він навіть рішуче замотав головою, потім погладив рукою бороду і заговорив по-турецькому, а Орхан тлумачив:

— Книгу Ібліса написав великий суфійський поет, класик перської і турецької літератури Джалал ад-Дін Мухаммад Румі.

— А написав він її з допомогою Ібліса?

— Ні. Ця назва штучна, винятково для окозамилювання. Така назва, на думку суфіїв, до яких належав Румі, мала би відлякувати від цієї книги людей випадкових. Насправді він її написав зі слів Аль-Хідра *, який був учителем Мойсея. Аль-Хідр, або аль-Хізр, був, та, зрештою, як твердять легенди, і є, наділений вічним життям. Ще давніше він був на службі в Александра Македонського і разом з ним вирушив до Країни Темряви, що аж на краю світу, у пошуках Води Життя. Александр прагнув понад усе знайти цю Воду, але йому це не вдалося, зате аль-Хідр, якого Вода цікавила менше і який не думав про неї стільки, як Александр, знайшов її. «Шукаючи, Александр не знайшов того, що шукав, а аль-Хідр, не шукаючи, знайшов». Звідтоді аль-Хідр живе вічно, з час до часу він з'являється перед очима вибраних осіб і повідомляє їм якусь істину, розповідає про свої мандри, ділиться знаннями. Усі, кому доводилося його бачити, описують його, як нестару ще людину, хоч і з довгою білою бородою, досить жваву і рішучу. Щороку аль-Хідр приходить у Єрусалим на Рамадан і зустрічається там з пророком Іллею.

— Отже, та книга не проклята? — поцікавився Ярош.

— Мій друг прихопив із собою спеціальні амулети, які мають його оберегти від поганого впливу книги, — пояснив, посміхаючись, Курков.

— Ні-ні, це зайве, — похитав головою пан Байкурт. — Аль-Хідр з'явився перед Румі в образі мандрівного суфійського проповідника Шамс ад-Діна Тебрізі. Проповіді цього дервіша зробили величезний вплив на свідомість Румі, вони затоваришували й кілька років не розлучалися, але найдужче потрясло Румі таємниче зникнення дервіша в 1247 році. Для Аль-Хідра несподівана поява і таке ж несподіване щезання — звичне діло. Звідтоді Румі чимало своїх творів підписував Шамс Тебрізі.

— То ця книга щось на зразок поеми «Маснаві», яку Румі, а за ним і Джамі, називали «Перським Кораном»? — запитав Ярош.

— На перший погляд — вона справді нагадує «Маснаві» і поему «Сад істин» прабатька суфійської поезії Санаї. Там чимало притч, повчань і легенд, але… — тут він підняв догори вказівного пальця, — …також багато містики. Що саме цікавить вас? — звернувся він до Яроша.

— Я взагалі займаюся дослідженням арканумської літератури, і зокрема «Книги Смерті». Мене цікавить, чи не знайду якихось аналогій у «Книзі Ібліса».