Танґо смерті

Тут мені закралася тиха підозра, що мене використали, що я зіграв ролю якогось охолоджувального компреса, але я обурюватися не став, бо врешті-решт коли-небудь оце таки мало статися, то чому не могло статися саме тепер і саме так, я пригорнув її піддатливе тіло, і ми лежали в задумі, поки заснули. Але перед тим вона сказала:

— Гарбуз… Що це за псевдо? Який з тебе гарбуз?

— Я хотів бути Хроном, але не вийшло.

— Ну, так, Хрін уже є. А я — Люція.

Вона це сказала так, мовби уже прощалася з життям, і я тоді теж назвав себе, і подумав, що ми з нею, як гладіатори перед виходом на арену. Вранці я прокинувся від якогось звуку, щось наче б траснуло, але Люції поруч не було, зате я знайшов записку, яка повідомляла, що вона мусить полагодити деякі справи, сніданок на кухні, а ключа я маю залишити в ринві. На кухні мене чекали яєчня, хліб, масло, свіжо-запарена кава і молоко, а ще кілька слоїчків із конфітурами, поруч з ними рукою Люції було виведено: «Це все моя продукція. Мусиш спробувати усі. Я перевірю». Конфітур я не любив, але аби зробити приємне Люції, попробував з кожного слоїка по півложечки. Цікаво, куди вона так квапилася? Адже атентат сплановано на вечір. Я снідав не поспішаючи, якась сила стримувала мене на місці, мені було затишно в цьому будинку, і хотілося залишатися тут якнайдовше, бо невідомо, чи колись я ще сюди потраплю після того атентату. У вікні я бачив яблуню і сороку, що вила гніздо, вона кудись зникала на хвильку, а повернувшись, спритно вистеляла своїм дзьобиком м'яку постіль на майстерно переплетених галузках, то, либонь, якась божевільна сорока, бо вила гніздо серед літа, але що тут дивуватися, якщо божевільні трапляються серед людей, то чому б і не серед птахів… Я дивився у вікно, і мені хотілося, щоб це ніколи не закінчувалося, оцей ранок і сніданок, і якась невтоленна туга закралася мені в душу, я раптом відчув, що не хочу, нізащо не хочу кудись іти, хочу зостатися тут, у цьому будинку, і перечекати все. Але щось сильніше за мене підняло мене і вивело геть.

Йдучи на роботу в Оссолінеум і проминаючи вулицю Баторія, я не міг себе стримати, щоб не поглянути в бік будинку поліції, мене приємно тішило відчуття того, що я знаю щось таке, чого не знають тисячі людей у Львові, навіть поліція, навіть моя мама. При згадці про маму я неабияк розхвилювався, адже я не попередив її, що не буду ночувати вдома, можна лише уявити собі її стан, а враховуючи дещо екзальтовану вдачу, ще і її метушню, біганину по знайомих, недоспану ніч і галасливий ранок, і я не помилився, бо вона уже чекала на мене в пані Конопельки.

— А-а! — заверещала вона. — Нарешті! Де ж ти волочився, файталепо * їдна? Га? А я ока не змружила, думала, може, тя шпагати до хулєри зцапали, може, до якої фурдиґарні * забрали! То так сі з мамою робе? То на те я тебе вродила, голубила, плекала, жиби ти мене такво на старість зганьбив? А бодай би тя качка брикнула! Кажи: де-сь був?

Але ж не міг я при пані Конопельці розповісти матусі про свою пригоду, я заспокоїв її, як міг, і, пообіцявши, що ввечері все розповім, випровадив з кабінету. Пані Конопелька покивала головою:

— Так-так, не варто мамцю нервувати, вона вже годину тут висиділа, як на голках… хоча я вас розумію… у вашому віці… та ще й у такий день…

Я здивовано поглянув на неї: про який такий день мова? — але вона опустила голову до своїх паперів, і лише якийсь натяк па усмішку мигнув на її сухих вустах. Надвечір вона подивилась па мене уважно і сказала:

— Вам, здається, пора, чи не так?

— До сьомої ще п'ятнадцять хвилин.

— Хто в такі моменти звертає увагу на хвилини? Ідіть. І не забудьте свого кашкета.

Я отетерів, раптом усвідомивши, що насправді жодного кашкета не маю, бо влітку його не ношу, о сьомій двадцять я мав уже бути на Стрийській, якщо метнуся на Клепарівську, то не встигну, а купити нового не вдасться, бо в кишені лише кілька грошів. Водночас я відчув тривогу від слів пані Конопельки: відкіля їй щось відомо про кашкет? Та за мить вона мене приголомшила ще дужче, коли вийняла з шухляди полотняного картатого кашкета і простягла мені, усміхаючись. Я не знав, що й казати, подякував і позадкував до дверей. А коли пані Конопелька подивилася на мене теплим поглядом і перехрестила, у мене на очах проступили сльози, я вилетів притьма з бібліотеки і рушив у бік Стрийської. Поведінка пані Конопельки залишилася загадкою, а я навіть не здогадувався, наскільки довго.

Піднімаючись вгору Стрийською, я минав дівчат і хлопців, яких бачив на Фіялковій, та лише ковзав по них поглядом, ми не віталися і не звертали уваги одне на одного. З парку долинав запах розквітлих лип, властиво вони вже доквітали і в ці останні дні свого цвітіння вихлюпували з якоюсь самовдоволеною приреченістю весь свій букет, наче прощальні слова перед смертю… Перехожі зустрічалися мало коли, лише по одному-двоє крутилося біля дерев'яних будок із лимонадою, порівнявшись із входом на цвинтар, я зупинився, тут була моя стійка. Там далі, вгорі я побачив Люцію біля будки з лимонадою, вона порпалася у торбинці, шукаючи дрібні, мала на собі білу в квіточки сукню, мешти на низьких підборах, очевидно, щоб легше було давати драчки, а волосся заправлене в беретку. Я не курив, але дорогою купив пачку найдешевших папіросок і встромив одну до вуст, хоч і не припалював, мені здавалося, що я так природніше виглядаю — стовбичачи на одному місці, принаймні скидався більше на батяра, аніж на учасника атентату. Я відчував, як калатає моє серце, воно закалатало ще дужче, коли я побачив, що дівчина унизу вулиці нахилилася і застебнула пряжку на сандалях, а тим часом її проминув чоловік з папкою під пахвою, він навіть обернувся за дівчиною, яка нахилилася так, що випнулися усі її приваби, і усміхнувся, я черкнув сірниками і припалив папіросу, але не затягувався, потім глянув у бік Люції, вона, не кваплячись, пила лимонаду й милувалася квітучими липами, з цвинтаря вийшло двоє стареньких жінок у чорному, в капелюшках з чорними вуальками, які сягали їм до рота, тримаючи одна одну попід руки, вони звернули праворуч та пішли вгору, якщо вони будуть шкандибати так само повільно, то неодмінно стануть свідками атентату, я подумав, що треба їх затримати, надто, що інспектор уже мене минав, я скинув кашкет і витер чоло, а тоді оббіг бабусь і заговорив до них польською, бо чув, що й вони по-польському розмовляли, я запитав, чи не бачили вони на цвинтарі нічого підозрілого, бо я таємний агент поліції, і ми зараз висліджуємо небезпечного маніяка, який нападає на стареньких людей і грабує їх. Бабусі зупинилися і враз стали дуже статечними, вони спочатку одна одну перепитали, чи хтось із них чогось не помітив, опісля запевнили мене, що на цвинтарі усе спокійно, хоча…

— Так-так… — перейшла на шепіт одна з бабусь. — Щось мені здалося… там у кущах… о, видите?.. там… у тих кущах букшпану… біля того-о білого хреста… щось там шурхотіло… я подумала вітер, правда, Адельцю, я ще тобі сказала: вітер… а то, кажете, міг бути він?.. Але як то добре, що ви за нас дбаєте і пильнуєте… нам буде спокійніше… а скажіть, чи завтра ви теж тутка будете, бо ми прийдемо пополудні… тут наші чоловіки поховані, ветерани, у неділю тут буде грати оркестра, мусимо довести до ладу могилки…

Я не встиг відповісти, бо побачив, як Люція ставить склянку з недопитою водою на прилавок, потім спокійно виймає револьвера з торбинки і трьома пострілами кладе поліцая на землю, він ще пробує добути свою зброю, але вже не має сил і завмирає. Люція миттєво перебігає дорогу і зникає у парку, бабусі верещать, як недорізані, кричать щось до мене, як до поліційного агента, але я вже їх не слухаю, а теж біжу в парк, ніби навздогін за убивцею, у спину мені лунає: «Швидше, пане! Швидше!»

15

Ярош зі Стамбула вилетів раніше за Куркова, але ще встиг із ним побувати на знаменитому стамбульському критому базарі, який ошелешив його своєю безмежністю. Коли ж Курков, якого ще було запрошено до Анкари, повертався додому, у літаку поруч із ним сів невисокий тип, що все мружився, мовби йому хтось в очі світив, у кожному разі щось не сподобалося у його зовнішності письменникові, і він не став виймати з течки ноутбука, як то робив завше, щоб попрацювати над черговим романом, уявивши собі ці примружені очі збоку. Коли літак злетів, набрав висоту і з'явилися стюардеси з візком, пропонуючи обід і напої, незнайомець поцікавився у Андрія, чи той щось буде пити. Курков, який відзначався м'яким характером і звик ввічливо спілкуватися з будь-ким, навіть вислуховувати пияка, відчув якусь дивну відразу до цього чоловіка, йому зовсім не хотілося входити з ним у контакт, і він заперечливо хитнув головою, а незнайомцеві, видно, якраз цього найбільше й хотілося, бо він одразу попросив, щоб Андрій узяв ще одне віскі, ніби для себе, бо він сьогодні, мовляв, мав надто багато емоцій, мусить розслабитися, а отримавши дві склянки віскі, чоловік вихилив їх одним махом і захрумтів салатою. «Тепер він щоразу, коли стюардеси розвозитимуть напої, буде просити мене взяти йому ще одну склянку», — подумалося Андрію, і тут-таки виникла здорова ідея поспати, — бо не буде ж він його будити. Та тільки письменник умостився у кріслі зручніше, як незнайомець, який уже завершив своє хрумкання і чвакання, промовив:

— А я вас упізнав. Ви ж Андрій Курков, правда? — і, не чекаючи на ствердну відповідь, продовжив: — Ні, не скажу, що я вас читав, але за пресою стежу. Будьмо знайомі: підполковник СБУ Книш.

Довелося потиснути йому руку і пробурмотіти звичні у таких випадках слова. Стюардеси з'явилися знову, цього разу вони забирали сміття і недоїдки й наливали напої, і знову Курков змушений був обслужити свого сусіда, подумки вирішивши, що це буде востаннє. Та він помилився, бо той, перехиливши одну склянку і смакуючи другою, сказав:

— Я, бачите, був у відрядженні… по службі… Не буду завивати в папери… я маю до вас кілька питань як до людини… е-е, як би це сказати… близької нам…

— Що ви маєте на увазі? Я в КГБ не служив.

— Ви повинні були служити в КГБ, але викрутилися. Це нам відомо. Однак ви перебували на пенітенціарній службі… охоронцем у в'язниці. Отже, ви наш.

— Більше я вам віскі не візьму, бо ви починаєте молоти нісенітниці.

— Ну, вибачте, якщо я некоректно висловився. Віскі, звичайно, свою справу зробило. Але я все ж таки маю надію, що ви нам допоможете. Зараз ми з вами по один бік барикад.