Танґо смерті

Кайдан засопів так, мовби збирався злетіти під стелю, пальці його судомно скрутилися в кулаки, і я вже запереживав за пані Конопельку, але вона трималася мужньо й сміливо дивилася в очі комісара.

— Ви складете ці свідчення під присягою? — перепитав Кайдан.

— Під присягою я їх складу в суді, — не дала себе збити з пантелику пані Конопелька, — а зараз підпишу протокол допиту.

— Добре. А та особа?

— Вона теж прийшла, — сказав поліцай, який досі стояв мовчки. — Закликати?

Комісар кивнув. Яке ж було моє здивування, коли з'явилася Міля. Вона була вбрана в ситцеву сукенку з голими плечима, а на її чарівній бузі * розквітала чарівна усмішка. Угледівши мене, вона кинулася мені в обійми з такою пристрастю, ніби нас єднало неймовірної сили кохання, аж сам комісар отетерів і не відразу спинив її, заки вона виціловувала мене, але врешті він при допомозі другого поліцая таки відірвав її від мене.

— То вам не двірець *, а він не зійшов з потяга! — гаркнув Кайдан. — Коли ви його вчора бачили востаннє?

— Господи! Чому востаннє? На що ви натякаєте? Орчику! Ріднесенький! — Тут вона в розпуці заломила руки і настільки театрально заголосила, що я й сам ледве не заридав.

— Негайно припиніть! — гаркнув комісар. — Відповідайте на питання!

— Ми вийшли з бібліотеки п'ять по восьмій і розпрощалися.

— Хто бачив, як ви виходили?

— Ніхто, бо ми були останні.

— І ви, така любляча пара, не зайшли собі на каву, а відразу розпрощалися?

— Я не надто добре почувалася, — і, прискаливши око до Кайдана, додала з усмішкою: — Знаєте, як то в жінок буває…

Комісар цього разу засопів, як ковальський міх. Міля відповіла цілком мудро, бо якби сказала, що ми були на каві, то допитали б кельнерів. Кайдан погойдався хвильку на обцасах, закусуючи варґи, і сказав до поліцая:

— Заклич тих… тих старих порхавок…

Обидві цьоці-дрипці знову з'явилися перед нами, а їхні добрі усміхнені обличчя аж світилися невимовною радістю, доброта просто таки лилася їм з очей, якими вони ледь не ковтали пана комісара, готові задля святого діла на все.

— Шановні пані, — звернувся до них Кайдан, — я не знаю, кому вірити. Оця пані і ця панна переконують мене, що цей… цей гість… не міг учора бути на Стрийській, бо працював у Оссолінеумі до восьмої вечора, а атентат стався о пів на восьму. А ви кажете, що бачили саме його.

— Оссолінеум! — зацмокала пані-суничка. — Боже, я там провела найкращі роки свого життя. Я працювала у відділі… у відділі…

— Авжеж, — озвалася пані Конопелька, — я вас добре пам'ятаю. Ви працювали у відділі комплектації. Ми з вами рідко перетиналися, бо я працювала поверхом вище. Але одного разу я вручала вам грамоту від самого президента за сумлінну працю…

— Ах, так-так! — сплеснула ручками пані-суничка. — Ви ще назвали мене «квятушкєм», я ж була молода і вродлива! Невже ви мене упізнали? — Вона розчулено поправила на собі капелюшок. — Стільки літ! Але ви… ви зовсім не змінились…

— Досить, — перебив її Кайдан. — Ви наполягаєте, що саме цього хлопця бачили на Стрийській о пів на восьму?

Бабусі перезирнулися і зашарілися, потім обоє зиркнули на мене, на пані Конопельку і знизали плечима.

— Він схожий! — сказала пані Аделя.

— Дуже схожий! — закивала головою пані-суничка.

— Якби він щось промовив до нас… може б, ми й визначилися…

— Так, — звернувся до мене Кайдан, — ану скажи: «Jestem agent policyjny. Tropimy maniaka».

Я повторив слово в слово, але українською: «Я агент поліції. Переслідуємо маніяка». Кайдан знову засопів, зблиснув очима, стиснув кулаки, але від рішучих дій стримався. Натомість сухо проказав:

— Прошу те саме польською.

Тут втрутилася пані Конопелька:

— Пане комісар, згідно із законом лише державні працівники зобов'язані не тільки володіти польською, але й бути поляками…

— Нема такого закону.

— Але ж ви знаєте, що так воно є насправді. Українців і жидів не беруть на державну роботу, доки не перейдуть у католицизм.

Комісар невдоволено замотав головою:

— Ми тут не на дебатах у Сеймі. Ви хочете сказати, що він не володіє польською?

— Я його знаю давно. Він може щось сказати польською, але це буде настільки жахливо, що мене просто жаль бере за велику мову нашого Пророка.

— Нехай скаже, як може.

Я подумав, що вуйцьо не буде на мене ображений, якщо я спартачу польську мову, і я бовкнув:

— Я єст аґентом поліційним. Трупнмо маняка.

Кайдан так скривився, гейби з моїх вуст люрнула не щира польська мова, а блювота. Бабусі знову перезирнулися і ледь не хором проторохтіли:

— Ні-ні, той говорив інакше… і голос був не такий… дзвінкіший…

Ще би! Мені в писку назбиралося стільки крові і слини, що я ту фразу не так виговорив, як прошамкав.

— А знаєш, Адельцю, — сказала пані-суничка, — у того хлопця було світліше волосся… Тобі не здається?

— А таки так, — закивала пані Аделя, — і воно було ще й хвилясте, а вуха тісніше прилягали до голови.

— І той був вищим… не надто, але вищим…

Тут уже не на жарт скипів комісар і, ледве стримуючи свою лють, прохрипів:

— Усі вільні! — А до поліцая: — Склади протокол.

Уже на вулиці я запитав у Мілі і пані Конопельки:

— Звідки ви знали, яку годину назвати?

— А що тут довго гадати? — засміялася Міля. — Бібліотеку зачиняють о восьмій, ти міг назвати будь-який час, починаючи з сьомої тридцять. Але ми не допускали, що ти можеш назвати сьому сорок дві або сьому п'ятдесят одну.

— А та пані… яке щастя, що ви її упізнали за стільки літ… вона ж була тоді дівчиною…

— Яке там упізнала! Вперше бачу, — махнула рукою пані Конопелька.

— Як? Ви ж вручали їй президентську грамоту!