ТАРС уповноважений заявити…

— Це дуже погано, якщо «звичайно». Я, мушу признатись, боюся такої необмеженої влади редактора. А що коли твій автор повіситься? А що як ти не розгледіла в ньому генія?

— Ми ж дивилися вдвох.

— Я — дилетант. Читач.

— До речі, найтрудніша професія. І, крім того, сучасний читач набагато чесніший за деяких критиків. Ті намагаються вгадати, кого похвалити, а кого хвицнути, але вгадують не в читальних залах і не в книгарнях, а…

— Дуже прикро.

— Костю, любий, я не гірше за тебе знаю, що це дуже прикро, тому й попросила тебе прочитати цей рукопис.

Константинов знизав плечима:

— Канонічна схема, а не література: поганий директор, хороший парторг; новатор, якого спочатку затюкали, а потім орден дали, один п'яниця на весь цех… Навіщо брехати? Якби в кожному цеху був тільки один п'яниця, я ставив би в церкві свічки. Будь-яке бажання сподобатися — хоч би там кому — є форма нещирості. А потім схаменемося, почнемо ойкати: «Звідки взялися нові лакувальники?! Хіба хтось змушував твого автора писати брехню? Орудує ліктями, до літературного пирога пнеться — дійсно, не можна ж так спекулювати… Справжня література — це коли людина відкриває душу; а коли так — то й роботи її не видно. А тут якась еклектика: і драматург, і сперечальник, і оповідач, і оратор. І про кожну цю фахову рису можна лише сказати — пересічний. В епоху інформаційного вибуху не можна бути егоцентриком.

— Ти перегорнув рецензії метрів на його рукопис?

— Прочитав. То й що з того? Ці меценати згодом і в газетах виступлять, а книжку здадуть на макулатуру, але й це півлиха; головне лихо в тому, що може з'явитися певна девальвація літературної правди, а це — тривожно. Мені так принаймні здається.

— Про такий висновок, Костю, мені сказали б: «рознос».

— Правильно. Навіщо ж літературу перетворювати на парламент:

«Ти — мені, я — тобі, наша коаліція сильніша». Не треба так, це ж самопожирання літературного процесу.

— У мене з'явиться чимало ворогів, коли я виступлю так різко.

— Що ж, свою позицію треба вміти відстоювати. Я на компроміс не пішов би. Є ще запитання? — він посміхнувся. — Спасибі, я поїхав програвати Славіну.

… Славін запізнився на п'ять хвилин; Константинов, тренуючись біля стінки, зауважив:

— Точність — чемність королів, Віталію Всеволодовичу.

— Та я ж не король, Костянтине Івановичу, я тільки полковник, мені й запізнитися можна… На Кутузовському був затор.

Коли вони мінялися місцями на корті, Славін замислено сказав:

— Знаєте, які думки навіяв мені цей затор?

— Ви хочете забити мені баки й обіграти мене?

— Атож. Але думав я справді про те, як швидкість епохи змінює психологію. Колись наш відділ регулювання вуличного руху негайно реагував на мінімальне перевищення швидкості, як матадор реагував, а зараз ганяють водіїв: «Проїжджай!». На осьову пускають, аби лиш не було затору, тобто втрати часу. Мені це дуже подобається. А вам?

— В години пік ганяють, а спробуйте перевищити швидкість удень — матадорська хватка лишилася такою ж. До зміни психології сім верст до небес і всі лісом. Подавайте!

— Отже, підсумовую, — Константинов сховав окуляри до кишені і, відкинувшись на спинку крісла, подивився на контррозвідників, яких викликав на нараду, — Славіна, Гмирю, Трухіна, Проскуріна, Коновалова. — Роботу для викриття агента будемо вести в таких напрямках. Перший: відділ Проскуріна визначає всі ті організації, що зв'язані з поставками в Нагонію сільськогосподарської техніки, літаків, устаткування для електростанцій. Другий: підрозділ Коновалова стежить за виявленими розвідниками ЦРУ в посольстві — всі їхні контакти, маршрути поїздок. Треба проаналізувати, зваживши на всі дані, що їх ми одержимо, реалізувавши першу позицію. Третє: Віталій Всеволодович передає керівництво своїм відділом Гмирі й вилітає до Луїсбургу. Товариш Славін має з'ясувати точну ситуацію на кордонах з Нагонією та силу Огано і встановити, хто автор листа. Після цього…

— Якщо вийде, — зауважив Славін.

— Після цього, — ніби й не почувши його, вів далі Константинов, — у тому випадку, коли Славін буде певен, що має діло не з підставною, а з людиною щирою, — він ознайомить нашого невідомого кореспондента з фотографіями членів радянської колонії.

— Номер у «Хілтоні» коштує сорок доларів, — сказав Славін, — а жити треба там, неодмінно там, бо мені здається, що наш кореспондент, якщо це тільки не гра, працює в «Хілтоні», мабуть, у кафе, а може, в ресторані.

— Досить абстрактно, — озвався Константинов.

— В такому разі, лабораторія хворіє на абстрактність, — відповів Славін, — вони мені висновок на лист надіслали: є сліди масла й відчувається запах дешевого сиру…

— А якщо цей лист писали за сніданком? — спитав Константинов. — У номері?

— Тоді був би запах полуничного джему, — переможно всміхнувся Славін: — Сир на сніданок подають зрідка, та й, крім того, якби цього листа фабрикували хлопці з ЦРУ, вони замовили б «хем енд еггс». Дешевий сир подають у барах «макдоналдс», вони тепер по всьому світу розкидані.

… До Шереметьєва Константинов і Славін приїхали вночі; пахло полином; здавалося, що от-от затріскотять цикади.

— Вип'ємо кави? — спитав Константинов.

— Охоче.

Вони сіли за столик; людей було небагато; дві молоденькі офіціантки розмовляли про те, що, мовляв, їхати на Ризьке узбережжя ще рано: дощить, та й море холодне, хоча пісок за день прогрівається, м'який, ніжний, можна й по пляжу гуляти, вдихаючи пряні соснові пахощі, а засмага краща, ніж на півдні, й довше тримається…

Константинов подивився на Славіна, всміхнувся, підсунувся ближче до нього й шепнув:

— Цікаво, тепер ми з вами зіграємо партію в теніс, тільки — програвати ніхто з нас не повинен, стати переможцями треба нам обом…

— Тенісом ви називаєте майбутні шифротелеграми? — спитав Славін.

— Саме так. І не гнівайтесь, як завжди, коли я щось почну вам наполегливо не рекомендувати.

— Забороняти, прямо кажучи, — уточнив Славін. — Але ображатись я однак буду.

Офіціантка поставила перед ними каву й спитала:

— Куди летимо?

— В Болгарію, — відповів Славін. — Там море прогрілося.

— Зате піску мало, — мовила офіціантка, — а теплий пісок важливіший за море, можна прогрітися на ньому на цілу зиму, він зберігає тепло… Я торік у Румунії відпочивала, звичайно, гарно, тільки піску майже немає, саме каміння…

Константинов подивився їй услід, похитав головою й сказав задумливо:

— Все-таки час — категорія надто дивовижна, Віталію Всеволодовичу… Ви відчуваєте мирність?