ТАРС уповноважений заявити…

— Наші книжки тут легко купити?

— Тепер — нелегко. Всі вже знають, що в Москві хорошої книжки не добудеш, тому й купують тут. У нього багато книжок про мистецтво й про тутешній живопис.

— Музей, до речі, працює? Книги про живопис Африки купити можна?

— Музею немає. Книги про художників Африки видають у Парижі та в Лондоні. Може, ви хочете поговорити з ним?

— Неодмінно поговорю. Тільки не зразу, гаразд?

— Звичайно, вам видніше, Віталію Всеволодовичу.

— Тепер ось що, Ігоре… Ніхто з ваших не зустрічав у «Хілтоні» російських емігрантів? Може, до них хто-небудь звертався — ну там горілка, пластинки, сувеніри…

— У «Хілтоні», Віталію Всеволодовичу, білих працює лише чоловік шість, решта — африканці. Бармен, знаю, білий, француз. Його звуть Жакоб, шпигун, сучий син, усім служить, надзвичайно привабливий хлопець, крім нього, є ще білий метрдотель, Ліндон Уїльямс… Більше нікого не знаю…

— Ви з Глеббом вітаєтеся на прийомах?

— Звичайно.

— Коли в нас передбачається коктейль чи прийом?

— У суботу.

— Слід було б простежити, щоб Глеббу надіслали запрошення.

— Добре. Ви про це попросите?

— Навіщо? Я приїхав, бо згадав старину: на фронті був воєнкором… Ви вже самі про це потурбуйтесь, гаразд? І познайомте мене з Глеббом.

— Але ж він знає, хто я.

— Ну то й що? Чудово.

— Воно, звісно, чудово, тільки він може здогадатися про вашу нинішню професію. Зчинять галас у пресі…

— Нехай не лізуть до наших людей — чи вдома, чи тут, за кордоном, — мені тоді не треба буде сюди приїздити, — твердо сказав Славін. — Вони ж починають перші, вони — підкрадаються до тих проблем, які входять у прерогативу державної безпеки. Нехай не лізуть до наших, — повторив Славін, — ми тоді сидітимемо собі в Москві.

— Отак просто й пояснити? — Дулов усміхнувся.

— А чого ж? Навіщо притемнювати? В конспірації теж треба знати міру.

— Спробуємо.

— Парамонов, до речі, ніколи на прийомах не бував?

— Ні, Віталію Всеволодовичу, він же не дипломат…

— А може, коли випадково потрапив?

— Цього не було, — впевнено відповів Дулов і зітхнув. — Та ще при нашому кошторисі, кожна пляшка на обліку.

… Запитання Славіна, одверто кажучи, не сподобалось

Дулову — лобові запитання, без гри, трохи відгонить схемою.

Зате відповіді Дулова Славіну сподобались: він любив людей, які вміли відстоювати власну точку зору, хоч — тут від інтонації багато чого залежить — краще б для нього було підстроїтися під приїжджого, та ще такого звання й рівня.

«Центр».

Що відомо про Парамонова:' Чи сповіщав він комусь, що його затримали в поліції? Коли сповіщав, то що саме? Чи існують у Центрі дані про російську еміграцію в Луїсбурзі? За моїми відомостями, тут проживає близько сорока чоловік.

Славін».

«Славіну.

Дані про російську еміграцію дуже незначні, бо в Луїсбурзі немає клубу емігрантів. З непідтверджених відомостей, у Луїсбурзі живе якийсь Хрєнов Віктор Кузьмич (Кирилович), колишній власовець, брав участь у боях за Вроцлав (Бреслау). Точного місця проживання не знаємо, але, за відомостями трирічної давності, він наймав номер у готелі коло вокзалу. Відомо також, що якийсь час у Кілі він жив на ті гроші, які вигравав на більярді, дістав кличку «від двох бортів до середини». В нас нема даних, чи добровільно він пішов до Власова, чи з примусу, якщо запланували зустріч, будьте дуже обережні. Даних про його зв'язок з розвідслужбами не маємо, лише відомо, що в Кілі він брав участь у пограбуваннях.

Центр».

Константинов

Проскурін розіклав перед Константиновим на великому темно-горіхового кольору столі для засідань десять аркушів паперу, на яких було видруковано найменування міністерств і відомств, так чи інакше зв'язаних із поставками в Нагонію.

Константинов швидко переглянув сторінки й трохи роздратовано сказав:

— А ще конкретніше можна?

Проскурін знизав плечима:

— Я тут прикинув. Коло звужується. Залишилося всього кілька чоловік.

— А скільки з них мають доступ до секретних документів?

— Дванадцятеро.

— Установочні дані підготували?

— Підготував.

— Є таке, що може насторожити?

— В мене до жодного з них немає претензій.

— Претензій? — перепитав Константинов. — І не може бути претензій до радянських людей. Або факти, або — нічого.

— Я виходив з наших сьогоднішніх критеріїв.

— А от що стосується критеріїв — то вони сталі. Де матеріали про цих людей?

— Трухін передруковує.

— Коли закінчить?

— Сподіваюся, до обіду.

Константинов глянув на Проскуріна і повторив:

— Коли закінчить, я питаю?

— До чотирнадцятої нуль-нуль.

— Спасибі.

Задзвонив один з семи телефонів; Константинов зразу вгадав, який з них дзвонить, узяв трубку:

— Слухаю. Так. Привіт. Ну? Заходьте негайно.

Поклавши трубку, Константинов замислено подивився на телефонний апарат, потім обернувся до Проскуріна:

— У ваших списках Парамонов проходив?

— Той, про якого повідомив Віталій Всеволодович?

— Еге.

— Проходив.

— Але у звужене коло його не включили?

— Ні. Ви ж сказали, що агента все-таки просять передавати дані політичного характеру.

— Правильно. Але Парамонов може бути передавачем інформації. Де він зараз працює?

— У «Міжсудремонті».

— Ким?

— Завідує автобазою.

— Що саме робить «Міжсудремонт»?

— Цього я ще не з'ясував.

— Приблизно можете відповісти?

Проскурін знизав плечима:

— Я не наважуюсь, бо знаю ваше ставлення до приблизних відповідей.

— Загалом правильно. Будь ласка, спробуйте з'ясувати це негайно, бо спостереження — після повідомлення Славіна — одержало дуже тривожні сигнали на Парамонова, вони йдуть доповідати мені. За чверть години з'ясуєте.

— Я постараюсь, але краще б — за півгодини.

— Гаразд. Але тоді, будь ласка, дізнайтеся, чи не допомагає Парамонов комусь з начальства ремонтувати машину — в особистому, так би мовити, плані. Кому карбюратор поміняв, кому кільця перебрав, ясно? Славін схопив деталь, проаналізуйте її: за півгодини, як умовились.