Техану

Тенар аж закипіла на таку пропозицію. Вголос вона не сказала нічого, але чутливий Бучок відчував її стан.

— Плющиха сувора, — сказав він. — Та вже, що знає, робить чесно. А таким не кожна відьма може похвалитися. Недарма ж кажуть: "Слабкий, немов відьомські чари", або "Зловісний, як відьомські чари"! Хоча я знавав і таких, які справді могли зціляти людей. Зцілення личить жінці. Це витікає з її природи. І дівчинку воно може зацікавити, тим паче, що й сама вона колись окалічила.

"Який він невинний у своїй доброті!" — подумала Тенар.

А тоді, подякувавши Бучкові, вона пообіцяла добряче подумати над його словами. І таки справді задумалася над ними.

* * *

Ще не встиг закінчитися місяць, як у Содеві біля Круглої Гамазеї зібралися представники усіх сіл Серединого Долу. Вони мали призначити посадників і охоронців порядку, а також визначити суму податку, з якого б сплачувалась їхня зарплатня. Такою була воля Короля, донесена до ратушних і сільських старост, і люди радо сприйняли цю звістку, бо ж на дорогах, як і перше, було повнісінько волоцюг та злодюг, а скотарі із землеробами вже знудьгувалися за спокійним і мирним життям. Блукали краєм і неприємні чутки, серед яких була й така, що Повелитель Хено зібрав Раду Негідників і вербував до себе всіляку місцеву покидь, аби керовані ним банди знищували королівських служників. Та більшість селян казали на це: "Хай тільки спробує!" — і розходились по домівках, переказуючи один одному, що тепер усякий чесний чоловік може безбоязно ночувати в себе вдома, у своєму ліжку, і що Король потихеньку все приводить до ладу, що їх не лякають високі податки, що вони радо віддали б і останню крихту, аби лише сплатити їх.

Тенар з радістю вітала усі ті зміни, про які їй розповідала Жайвірка, але старалась не переоцінювати їх. Вона працювала не покладаючи рук, і так вже вийшло, що відколи вона повернулася додому, думки про Спритника вже не псували життя ані їй, ані Терру. Не могла ж Тенар вічно тягати дівчинку за собою — це би підтримувало її страхи, заважало Терру нормально жити. А дівчинка мала рости вільною і розуміти, що вона — вільна, а ще — звикати до людей.

Терру потроху забувала звичку перелякано озиратися навкруги і вже сама, без Тенар, гуляла спершу по маєтку, а згодом — навколишніми стежками, а там і в село навідувалась. Тенар жодним словом не обмовилась, що їй може щось загрожувати, і навіть коли засторога сама просилась на язик, стримувала себе. Всі мають знати те, що і в садибі, і в селі Терру була в повній безпеці, що ніхто й нічим її не може скривдити. Тенар уже й сама починала в це вірити. У садибі завжди хтось був — вона, Кисличка та Ясновод, у нижньому будиночку — Чиж і Сутяга, в селі було повно Жайвірчиної рідні, тож чого було боятися дівчинці в Серединному Долі лагідної осінньої пори?

До того ж, Тенар завела собаку. Взяла його відразу, щойно дізналася, що в селі є саме такий пес, якого їй треба: то була здоровенна ґонтійська вівчарка з кудлатою головою і розумними очима.

Час від часу до неї, як і там, на Ре-Альбі, приходила думка: "Я ж маю навчати дівчинку! Мені ще Оґіон казав". Але чомусь здавалося, що й учити її нема чого, крім того, як займатися господарством і розказувати легенди о тій порі, коли на землю опускалась темрява. Вони взяли собі за звичку після вечері, перш ніж лягати спати, сидіти в кухні біля вогнища. Може, правий був Бучок, і Терру здалося б віддати до ворожки, щоб та навчила дівчинку свого ремесла. Це було б краще, ніж навчатися у ткача, як того раніше хотілося Тенар. Не бозна-що, та все ж таки краще. Терру досі відставала від однолітків і фізично, і в загальному розвитку, бо ж поки вона не опинилась у Дубівцях, ніхто нею не займався. Вона нагадувала маленьке звірятко, яке вивчило декілька слів з людської мови, а про життя людей не мало ані найменшого уявлення. Дівчинка швидко засвоювала все, чого її вчили, і була вдвоє слухняніша та старанніша, ніж некеровані Жайвірчині дівчата чи реготливі та ледачі хлопчаки. Вона вміла прибирати, прясти, накривати на стіл, трохи готувала, трохи шила, доглядала домашню птицю, приганяла корів і була просто незамінною в маслоробні. Справжня дівчинка-господиня, казав про неї старий Сутяга, не без того, щоби підлеститись. Але Тенар зауважувала, як він щораз, коли повз нього проходила Терру, намагався непомітно накласти на себе знак проти зла. Як і більшість людей, Сутяга вірив, що події, які відбуваються з людиною, — це і є сама людина, а відтак багаті й сильні — сама доброчинність, а той, хто потерпає від лиха, і сам, безперечно, поганець, тож бідкатись і ремствувати йому нема на що.

Навіть коли б Терру стала найкращою господинею на весь Ґонт, і тоді до неї навряд чи ставилися б краще. Ніякий добробут не переважив би печаті, що залишилась на її обличчі після заподіяного зла. Коли так, гадав Бучок, чому не обернути шрам на благо, ставши ворожкою? А може, і Оґіон так думав, коли застерігав від Роуку? Або коли казав, що дівчинку будуть боятись? Так — і ніяк інакше?

Якось Тенар, підстерігши на сільській вулиці Плющиху, запитала ворожку:

— Плющихо, я хотіла б дещо в тебе запитати. Стосовно твого ремесла.

Ворожка втупила в Тенар пильний погляд, і жінка щось не помітила в ньому великої приязні.

— Ремесла, кажеш?

Не втрачаючи самовладання, Тенар кивнула.

— Що ж, ходімо. — І Плющиха, понизавши плечима, рушила через Мірошницький провулок до свого будиночка.

Її домівка не була ані брудним барлогом, ані притулком для курей, як можна було б сказати про хижку тітоньки Слані, але то однаково був будинок ворожки, і балки його були рясно завішані сухими і ще напівсухими травами, з-під купи сірого попелу підморгував червоним оком жевріючий вогник, на полиці дрімав гладкий пухнастий чорний кіт, і вуса його з одного боку були сиві. У хижці було повно маленьких коробочок, горщичків, глечиків, підносів і закупорених пляшок, і все це пахло — їдко, приємно чи й дивно.

— Чим можу тобі зарадити, Ґоє? — холодно поцікавилась Плющиха.

— Чи не була б твоя ласка сказати мені?.. Як ти гадаєш, чи не має Терру, моя вихованка, Терру, якогось дару до твого ремесла?.. А може, вона має якусь силу?

— Вона? Кому ж тоді мати, як не їй! — здивувалась відьма.

Тенар була трохи вражена тим, що Плющиха говорить про подібні речі так прямо та зневажливо.

— Знаєте, — сказала вона, — здається, Бучок так само думає.

— Сліпий кажан в печері і той би це помітив! — порснула Плющиха. — У тебе все?

— Ні. Я хочу спитати твоєї поради. Давай я спершу запитаю, а ти скажеш мені ціну своєї відповіді. Згода?

— Гаразд.

— Коли Терру трохи підросте, чи маю я віддавати її в учениці ворожці?

Плющиха хвильку помовчала. "Думає, яку б ціну заломити", — вирішила Тенар. Однак, замість назвати ціну, відьма відразу ж дала відповідь на запитання.

— Я її не візьму, — навідріз відмовила вона.

— Чому?

— Бо я боюся, — пояснила відьма й пронизливо глянула на Тенар.

— Боїшся? Боїшся чого?

— Її! Хто вона така?

— Дитина. Дівчинка, яка колись зазнала зла!

— Не тільки.

Чорна злоба охопила Тенар.

— Отже, — сказала вона, — учениця конче має бути незаймана?

— Я не це хотіла сказати, — пояснила Плющиха, пильно подивившись на Тенар.

— А що ж тоді?

— Я хотіла сказати лише те, що мені невідомо, хто вона така. Я хотіла сказати, що коли вона дивиться на мене не тільки своїм зрячим оком, а й незрячим, я не знаю, що вона бачить. Я дивлюсь, як ти поводишся з нею, так ніби це звичайна дівчинка, і думаю: "Хто вони такі? Що за сила таїться в цій жінці, бо ж вона хоч не дурепа, але береться голими руками за вогонь, пряде на пару з буревієм?" Кажуть, пані, що ти дитиною й сама жила з Давніми Силами, Силами Пітьми, Підземними Силами, що ти була й царицею та служницею тих сил. Може, саме тому й не боїшся своєї вихованки. Я не знаю і не берусь сказати, яка сила в ній дрімає. Але знаю напевне, що мені не до снаги братися за її науку, і Бучкові теж, та навіть всім ворожкам з чародіями, яких мені доводилось коли-небудь знати! Я щось тобі пораджу, пораджу цілком безкоштовно: стережися! Стережися її й того дня, коли вона віднайде свою міць! Оце й усе.

— Дякую тобі, шановна Плющихо, — відповіла Тенар так ввічливо, як могла б відповісти тільки Жриця Гробниць Атуану, і вийшла з теплої кімнатки під слабкий і кусючий передзимовий дощик.

Вона була зла на ворожку. Ніхто тобі тут не допоможе! Тенар знала, що сама не зробить тут нічого, вона розуміла це й без чужих порад, але біда полягала в тому, що й допомогти їй не було кому! Оґіона не стало, стара Слань на ділі вміла менше, ніж на словах; Плющиха, знай, застерігала, Бучок взагалі стояв осторонь, а Гед — єдина людина, здатна чим-небудь допомогти, — просто втік. Утік, як відшмаганий пес, і хоч би звісткою або словом відізвався до неї, та де там! Йому було не до Тенар чи Терру, він мов з писаною торбою носився зі своєю ганьбою. Гед жодного разу не згадав про неї, не спитав: як там вона? Його цікавила тільки сила — сила Тенар, його власна міць, і те, як він міг би скористатись ними, як можна було б їх збільшити. Наприклад, з'єднавши Каблучку воєдино, відновити Руну, звести на престол Короля. І коли сила покинула його, він все одно думав лише про неї: що він її втратив, що вона покинула його, вичерпалась, залишила його наодинці з самим собою, з ганьбою, з порожнечею.

"Ти помиляєшся", — заперечила Тенар Ґоя.

"Ні, я кажу правду! — відрізала їй Тенар. — А він хіба грав почесному?"

"Так, — відказувала Ґоя. — Чесно. Чи бодай намагався бути чесним".

"Що ж, — відказала Тенар, прямуючи додому крізь вітер і перші ріденькі краплі холодного дощу, — то нехай веде свою чесну гру з козами, яких пасе. А з мене буде".

— Мабуть, сьогодні проти ночі буде сніг, — сказав Сутяга, її працівник, зустрівши Тенар на дорозі, що вела понад кахедськими луками.