Техану

Брязнули об одвірок потривожені кимось вхідні двері, що виходили на кухню.

Їй би тільки знайти кочергу, і там вона вже ні на крок звідси не відійде. Тенар їм покаже!

— Сюди! — закричав один із них, і Тенар уже знала, що саме знайшов той зайда. Він стояв перед кухонним вікном — широким, без віконниць і дуже низьким.

Вона рушила навпомацки, дуже повільно, як їй здавалося, до дверей у кімнату. Зараз це була кімната Терру. А колись — її дітей. Дитяча кімната. Двері в цю кімнату замикались тільки із зовнішнього боку, а з внутрішнього їх не було, щоб бува діти не замкнулися зсередини. Бо якби засувку заїло, це могло б добряче їх перелякати.

По той бік пагорба, через сад, у своїй хижці спали Ясновод і Кисличка. Якби Тенар погукала, Кисличка могла б і почути. Ось тільки відчинити вікно у спальні і крикнути... А може, розбудити Терру, а тоді вилізти через вікно і перебігти садом... Але ж так би вони втрапили просто в руки тим негідникам, що піджидали їх.

І тут Тенар урвався терпець. Страху, який крижаними лещатами тримав її, вже не було, і вся палаючи від люті, вона забігла в кухню, яка їй здалася багровою, схопила з купи посуду великий і гострий ніж, відімкнула засувку, стала на порозі й гукнула:

— Ну що ж, давайте!

І коли вона кричала це, хтось несамовито заверещав, потім почувся болісний хрип.

— Стережись! — гаркнув чоловічий голос.

— Сюди! Сюди! — закричав хтось ще.

І тоді запала тиша.

Через прочинені двері на чорний лід калюж упало світло з дому, воно заблищало на чорних дубових гілках і на срібному опалому листі, і Тенар насилу розібрала, що стежкою в її бік щось сунеться, якась темна маса чи що. Воно поволі наближалося до неї і пронизливо, з якимось горловим схлипуванням верещало. А в пітьмі, куди вже не сягало світло, стрімко нісся темний силует, виблискуючи довжелезними лезами.

— Тенар!

— Стій, де стоїш! — закричала жінка, підіймаючи ніж.

— Тенар, це я... Сокіл... Яструб!..

— Ані руш, — повторила Тенар.

Швидка чорна постать запинилася біля чорної плями, яка продовжувала лежати на стежці. Світло з прочинених дверей ледь вихоплювало з темряви якесь тіло; чиєсь обличчя, вила з довгими зубцями, які той хтось тримав прямовисно. "Як чаклунську патерицю", — ще подумала Тенар.

— Це ти? — запитала вона.

Він уже опустився навколішки біля тої чорної плями на стежці.

— Боюсь, я його вбив, — сказав Гед. Озирнувся назад, тоді підвівся. Ніщо не видавало присутності чужинців.

— Де вони?

— Втекли геть. Дай мені руку, Тенар.

В одній руці вона тримала ніж, а другою взялася за руку чоловіка, який безформною грудою лежав на стежині. Гед ухопив його попід плечі, і вони затягли його через ґанок у дім. Незнайомець лежав на кам'яній кухонній долівці, і кров юшила йому з грудей і живота, немов вода зі жбана. Верхня губа йому задерлась, оголивши зуби, а очі закотились так, що виднілися лише білки.

— Замкни двері, — наказав Гед.

Тенар замкнула.

— Білизна там, — кивнула вона в бік стосу випраних речей. Гед узяв простирадло, порвав його на бинти, і Тенар заходилась обмотувати живіт і груди нападника. Там, куди з усього маху ввійшли три зубці вил, тепер зяяли кров'яні джерела із рваними краями, і поки Гед підтримував тіло зайди, а Тенар накладала пов'язки, з них сочилася і била фонтанами кров.

— Ти як тут опинився? Разом з ними прийшов, чи що?

— З ними. Але вони мене не бачили. Тенар, більшим, мабуть, ти йому не допоможеш. — Гед опустив тіло пораненого, важко дихаючи сів і витер обличчя затиллям закривавленої руки. — Боюсь, я його вбив, — повторив він.

— Може, і вбив, — Тенар оглянула яскраво-червоні плями, які повільно розтікались по враз обважнілому простирадлу, яким були обмотані вузькі волохаті груди та живіт пораненого. Тоді підвелася, похитнулась — їй стало дуже млосно.

— Сідай до вогню, — припросила вона Геда. — Мабуть, задубів уже весь.

Вона не пам'ятала, що їй підказало в темряві, що це саме Гед. Мабуть, його голос. Він був зодягнутий у широченний зимовий пастуший кожух на стриженому хутрі, шкурою назовні, а на голові була насунута на самі очі пастушача шапка, зшита з клаптів шкіри. Обличчя його було зморшкувате, обвітрене, а волосся — довге та сіре, зі сталевим полиском. Гед пахнув димом, морозом і вівцями. Він тремтів, дрижаки били все його тіло.

— Сідай до вогню, — знову припросила Тенар. — І підкинь дровець.

Гед так і зробив. Тенар тим часом наповнила водою чайник і повішала його над полум'ям.

На її спідниці залишилась кров, і вона, намочивши кінець простирадла в холодній воді, ретельно її відтирала. Тоді дала шматину Гедові, щоби він витер свої закривавлені руки.

— Як це розуміти? — запитала вона. — Ти йшов з ними, але вони тебе не бачили.

— Я саме спускався в долину. З гір. Дорогою від кахедських джерел. — Голос його звучав мляво, от-от помре, а через дрож і взагалі годі було розібрати, що він говорив. — Почув, що за мною іде гурт, і зійшов з дороги. В ліс. У мене не було ніякого бажання говорити з ними. Не знаю що, але було в них щось таке, що я злякався.

Тенар жваво кивнула і всілась навпроти Геда біля вогнища, охопивши коліна руками — від вологої спідниці ногам було холодно — і уважно ловлячи кожне його слово.

— Коли вони проходили повз мене, я чув, як хтось із них згадав про Дубівці. І вирішив піти за ними. Один з них говорив і говорив не замовкаючи. Про дівчинку.

— Що він казав?

Якусь часинку Гед помовчав, а тоді сказав:

— Що він прийшов повернути її назад. І покарати, казав він. А ще — поквитатися з тобою. За те, мовляв, що ти її украла. Він ще казав... — Гед замовчав.

— Що покарає й мене.

— Вони всі це говорили. Весь час одне й те саме.

— Цей ланець [6] — не Спритник, — Тенар кивнула в бік чоловіка на долівці. — Якщо це...

— Він казав, що дівчинка його, — Гед теж поглянув на пораненого, тоді відвернувся до вогню. — Він помирає. Ми мусимо допомогти йому.

— Не помре, — заперечила Тенар. — А по Плющиху я пошлю вранці. Інші ж теж десь тут. Скільки їх там?

— Двоє.

— Якщо помре, то помре, виживе, то виживе. Ні ти, ні я нікуди зараз не підемо. — Тенар знову кольнув страх, і вона схопилася на ноги. — Геде, а ти заніс вила в дім?

6

Ланець — одягнена в лахміття людина, старець. Тут ужито як лайливе слово.

Він показав на вила, які стояли біля дверей, сперті об стіну, і виблискували чотирма довжезними зубцями.

Тенар знову опустилась на своє місце біля вогнища, але тепер вона вся тремтіла, як перед тим тремтів Гед. Дрижаки били всеньке її тіло, від голови до п'ят.

— Заспокойся, — промовив Гед, заспокійливо кладучи свою руку поверх руки Тенар.

— А що, як вони й досі тут?

— Вони тікали як ошпарені.

— Вони можуть повернутися.

— Двоє проти двох? А вила нам навіщо?