Темний Світ. Рівновага
Шрифт:
– Добре, – сказав нарешті, – востаннє Лебедєву з ганебного списку викреслюємо… Працювати! Усім у воду!
Я стрибнула з бортика, не чекаючи своєї черги на драбині.
Світи існують поряд – звичайний і той, що за межею. Це інтуїтивно зрозуміло всім, це прекрасно знають діти й деякі дорослі, про це написано тисячі книжок. Хтось бачить інший світ скупченням кошмарів під тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарівною країною, де крім чудовиськ живуть чудеса. Хтось боїться зазирнути в прочинене віконце, хтось усе життя чекає біля замкнених дверей.
Я пірнула глибше, метрів на три, і, потихеньку випускаючи повітря з ніздрів, стисла кулон. Затремтіла вода; я побачила силуети дивних істот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у воді мої однокурсниці, шльопали ноги по бортику, здіймалися бульбашки…
І раптом мене захопило, як у жменю, і різко потягло вниз!
Мені вісім років. Я у крижаній воді, мене тягне на чорне дно, повітря не вистачає, перед очима ширяють кольорові іскри, а дна досі немає, у цій річці немає дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Віддаляється світло, зникає надія, її не було й нема, я тону, я провалююсь, я…
Пальці судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повітря ротом, а наді мною нависав тренер:
– Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!
Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – єдина світла цятка, завбільшки як поштова марка, так-сяк допомагала мені орієнтуватися.
Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розійшлася.
– Ти сьогодні снідала? – з підозрою запитав тренер.
– Не пам’ятаю, – зізналася я.
– То йди й поснідай! Анорексички хрінові! Хочеш, щоб мене інфаркт розбив?!
Я побрела в роздягальню.
Світи існують поряд, але звичайний принаймні дотримується правил. А той, що за межею, правил не знає – твоє життя для нього таке ж важливе, як осінній листок у багатті, як відображення бабки на плесі, як торішній квиток у кіно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твої проблеми…
Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.
Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.
– Лебедєва, я куди сказав іти?!
– Я загубила кулон…
– Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!
Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці – і на сусідній…
Ніяких амулетів. Чисте картате дно.
– Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.
Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.
– Круто, дівчино, – промимрила вона нарешті. – Навіть не знаю, що тобі сказати…
Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.
Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну – усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння.
Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет – і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.
Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем – тепер відьмочкою Кікі, – подивився на мене зі щирим співчуттям:
– Ну, все нормально насправді…
Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:
– Це жіночий туалет!
– Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, – слушно зауважив Гриша. – Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу…
Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.
– Це Піпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.
– Це! Жіночий! Туалет!
– Тут же нікого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси – і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:
– Що ж, я піду…
Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу – і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:
– Фарбою смердить?
– Ремонт, – привітно пояснила я.
На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.
– Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…
Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками…
– Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?…
– Ти завжди так багато базікаєш?
Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.
Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька годин, що я його не бачила: був блідий, розгублений, навіть понижчав. Його дівчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Міша неохоче відповідав – і мені без усякого амулета було ясно, що він од неї щось приховує.
Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тінь і зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життєві соки. А в мене, як на гріх, не було амулета.
– Ці? – запитав Піпл, простеживши за моїм поглядом.
Я кивнула. Застібка-змійка й далі надійно скріплювала мої губи.
Не кажучи ні слова, він рушив до них. Підійшов і почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволі підвела брови – здається, цей Піпл зумів її приголомшити. Вона захитала головою, навіть позадкувала; мій новий знайомий обійшов їх по колу, ніби принюхуючись, і повернувся до мене.