Темний Світ. Рівновага

– Зліва дядько Толя, – неголосно представляла Ліза. – Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять… грають.

Троє дивилися на мене – так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

– Вони охоронці, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну… їх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві… У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла – це випромінювання й хвиля…

– Гришо, – сказав Інструктор. – Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.

Я була йому дуже вдячна.

Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.

– Отже, ти їх бачиш? – запитала сухувато й буденно.

– Кого?

– Тіні!

– А, так.

– А що ти ще вмієш робити?

– Вареники з вишнями.

– Круто, – Ліза прищурилася. – А я тільки яєчню.

Гриша викликав ліфт.

– Гришо, – сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружині приємне – відкрий рамочку.

– А що ти мені обіцяла? – з готовністю відгукнувся Гриша.

– Це не лінь, – вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…

– Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки…

– Я звикла на підборах!

– А ти борися з поганими звичками…

Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:

– Рамочку туди… Рамочку сюди… так і пуп розв’яжеться…

– Як він це робить? – пошепки спитала я в Лізи.

– А як ти бачиш те, що бачиш?

Я знизала плечима.

– От і він так само, – кивнула Ліза. – Інстинкт.

У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку…

– Я туди не полізу, – я позадкувала.

– Залишишся тут?

Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід…

Я замружилась – і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами…

Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.

Розділ четвертий Реальність, дана у відчуттях

– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Ліза.

– Утім, як завжди, – вставив Гриша.

– Кому не подобається, може прибрати! – парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.

Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.

Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.

– Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?

Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.

На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.

– Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.

Я подивилася на свої долоні:

– Можна руки помити?

Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…

На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.

– Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?

– Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?

З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.

Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.

– Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?

Ліза кинула косий погляд на Гришу:

– Це хороше питання…

– У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.

– Бігаєте з рушниками… по вулиці?

– Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.

Я кліпнула:

– А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?

Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:

– Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…

– Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!

Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

– А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?

Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.

Ми з’їли ще по бутерброду.

– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?